Ганебна справа

І

Що то воля золота!.. Десь нічого кращого від неї в цілому світі немає!.. Недаремно ж хтось сказав, що "воля, то вічна молодість"... А хто з нас не любить своєї молодості, коли так солодко і тривожно б'ється в груд ях серце, коли в годину тяжкого смутку і горя можна розважитись веселою піснею. Заспівав і за горе забувся... Так із кожним бувало в молоді літа, але вже на старості літ нічого не подієш—скоряєшся перед лихом. В молодості все життя стоїть впереді, а через те й родяться в душі найкращі надії на будучину, а з тією надією легше жиється на землі... Воля і молодість — дві найдорожчих речі для людини, і вони скрашують собою весь смуток життя. Там, де нема волі, дарма гине молодість, а де є воля — молодість вічно цвіте і красується в промінні ясних почувань душі...

Але є такі закутки, де люди живуть і не відчувають того, як саме складається життя і в чому зміст його. Такі люди засниділи в забобонах давно минулого і лякаються всього нового. Такі тихі закутки людського життя куняють в своїм горі і нужді, а про те й не хочуть знати, що десь є там сміливі люде, що день і ніч змагаються за будучину і готуються до зустрічі великого свята волі...

Та й справді, звідки могли щось знати про це якісь забуті мешканці містечка Янушполя, коли вони так призвичаїлись до того життя, яким жили діди і прадіди... Зовсім так, як у казці: "За лісами, за горами, за далекими морями, мирно люде поживали, за насущний щиро дбали..." А той насущний вже й душі вимотує з них, а добра так і не знає ніхто... Всі знали, що треба нести свій тяжкий хрест життя, бо, мовляв, "на все Божа воля"... В поті чола добували свій кусок хліба і збагачували того, хто весь час обкрадав їх... В тяжку годину незрозумілої боротьби посилали на фронт все нових і нових борців, а самі з плачем і зненавистю стрівали повертаючих інвалідів.

Ось і весь зміст убогого життя тихого закутка, а в тім числі і містечка Янушполя, мешканці якого нічим не цікавились, нічого не шукали і ні на що не сподівалися.

Але цілком неждано сталося таке чудо, яке заставило всіх прокинутись і глянути вгору, на весняне сонце. Прийшла революція, то як же було не радіти і не підносити голови до неба?.. Як було не радуватись, коли не стало тюрем, упали кайдани, все зробилося вільним, рівним, добрим і всепрощаючим...

Старі янушпольці багато чого чули, бачили і знали на своїм віку, але зараз вони признавалися, що це було щось таке, невидане в світі, чого ніхто й ждати не міг. Хіба не дивна річ, щоб піп, ксьондз та рабин разом службу Божу правили і казання казали до народу?.. Але сталось так, що свято Волі і червоні прапори усіх помирили... Ті люди, що на все дивилися якось чудно, зараз забули за все і гаряче молилися разом з усіма людьми, що збирались на містечковій площі перед школою, де "правився молебень за свободу"...

Після молебня піп, ксьондз та рабин сказали свої казання, а за ними говорили "горатори"... Особливо сподобався людям молодий учитель двокласової школи—Вакуленко. Він промовляв зовсім не так, як піп або рабин, які все казали, що "Бог так дав"... "Бог так зробив"... Ні, він просто і зрозуміло сказав: "Змучені горем і нуждою, голодні робітники та салдати не змогли більше терпіти кривавого царя і зробили революцію. Революція дала нам волю і землю, хліб голодним, справедливість окривдженим і право поневоленим!.. Тепер нам треба по-братерському жити і один одного любити, щоб вороги трудового люду знов не одібрали найбільшого його добра—волі..."

Люди, що жили своїм "тихим і мирним" життям, що бачили гріх і злочин тільки там, де порушалися старі звичаї батьків, як зачаровані, слухали нові слова про нове життя. "Значиться, — говорили вони,—тепер ніхто вже не буде красти коней і добиратися в комору опівночі, бо всі будуть однаково всім довольні... То ж воля, а не що-небудь, так собі"...

До цього часу тільки було й тривоги, що приїзд справника або архієрея, а зараз... зараз і не перелічити всього... Дехто з молодших пригадував, що щось подібне було тільки тоді, як одного разу було оголошено, що приїдуть якісь агрономи учити, як можна розбагатіти на двох моргах поля... Ходили люде і слухали, бо кожний хотів кусок хліба мати, але тоді їм про сіяні трави щось наговорили...

А зараз вечорами, коли кінчалася денна праця, господарі збиралися коло волості, де засідає "Ривко" , і жваво обговорювали свої справи. Багато людей вже зацікавилося, якто буде з панською землею, але ніхто нічого певного ще не казав.

Баби незадоволено говорили:

— Ну й дурні оті чоловіки, що вже не дай мати Божа! Отак поки ще буде, а вони тільки поміж собою змагаються. Ходять та час марнують...—каже одна.

— Оце, але ця ліворуція ще гірше, як в старого пристава молода жінка!..—додає друга.

Молодою жінкою старого пристава баби виявляли все своє презирство до якої-небудь особи чи справи. Справа в тому, що рік назад молода жінка старого пристава закохалася в якогось проїжджого комерсанта, що скуповував коней, та й хотіла втекти з ним. На приставське щастя, вже за містечком це стрінув урядник, який зараз сповістив пристава. Пристав догнав їх на залізничній станції, де вони збиралися сісти в потяг. Він прилюдно повибивав комерсантові зуби, а жінку привіз додому і два тижні тримав під замком на черствім хлібі. З того часу молода жінка старого пристава стала притчею во язицех бабських...

Що стосується учителя Вакуленка, то працював він не покла— даючи рук. До нього йшли за порадами всі селяне і він завше охоче йшов до них. Було б дуже гарно, якби не сталася одна річ, яка теж стала притчею...

II

Живий живе гадає, а в молодого серце б'ється... Всі знали красуню Хайку, доньку старого Берка, який любив її, доглядав і до розуму довів. Старий Берко був орендарем панських ставів та млинів, а мав всього одну доньку від другої жінки, яка вмерла з пологів.

Дбаючи за будучину своєї єдиної доньки, старий Берко віддав її до гімназії, яку вона скінчила в перших часах революції. Хайка мала всього вісімнадцять літ і була надзвичайно гарна, так що як хто з молодих мужчин дивився на неї, то йому здавалося, що все його тіло обсновує якась тоненька павутина. Хайка багато читала червоненьких книжечок і була соціалісткою. Ось через що їй так припав до вподоби молодий учитель, коли він промовляв на святі волі!.. Тоді ж вони познайомилися, а після того часто стрівалися, але ніхто в цьому не бачив нічого дивного.

Люде знали одно, що "вона жидівка", а старий Берко так і зовсім нічого не думав. Тільки обидві попівські дочки щось там говорили, але на це ніхто не звертав ніякої уваги, бо всі знали, що попівни вже були літні дівчата, а через те було й зрозуміло, чому їм так не подобалося знайомство Хайки з Вакуленком. Як було, що саме було між ними, того не знав ніхто, але в провідну суботу все містечко схвилювалося надзвичайною новиною. Старий Берко, прийшовши вечором з синагоги додому, був дуже здивований, що не застав Хайки вдома. Спочатку він думав, що вона жартує з ним і сховалася куди-небудь в шафу, якто вона перед тим не раз робила, але, згодом, він стурбувався не на жарт. Обшукавши все помешкання, він взяв у руки палицю і подався до своїх єдиновірних сусідів, але Хайки не було ніде і ніхто її не бачив. Тільки вже тоді, як піднялося на ноги все єврейське населення містечка, якась баба сказала, що бачила, як Хайка з Вакуленком пішли гуляти в поле.

Добрі єдиновірні сусіди заспокоювали Берка:

—Ну, так що такого сталося? Пішла гуляти, так прийде! Чого так турбуватися. Почекайте трохи.

Пішов старий додому, та й щось не сиділося йому спокійно. Вже й дванадцяту годину пробив годинник, а Хайки—ні слуху, ні духу. Тоді в його голові з'явилась нова думка. Він згадав, що Хайка щось надто вже дружила з Вакуленком і, окрім того, оті її чудні ховання в шафу... От тепер і підвела старого... Не інакше, як тільки втекла з ним...

Мовчки встав він і мало що не бігом побіг до школи, де була кватиря Вакуленка. В його кватирі було темно, а коли він взявся за клямку біля дверей, то помітив великого замка. Старий Берко зрозумів все і перед його очима засвітилися огненні тальмудичні гасла. Він відчув, що сталося щось страшне, що треба щось робити і ні одної хвилини не гаяти часу.

"Украв! Украв! Украв!"—закричав він не своїм голосом і, як припечений гарячим залізом, кинувся на вулицю сонного містечка.

Скоро все єврейське містечко було на ногах і гомоніло. Від Вакуленка ніхто не сподівався чогось подібного, а через те й обуренню не було кінця:

—Ач, який приткий молодець! Як солодко балакав про революцію та чесність, а сам не коні які-небудь вкрав, а єдину доньку в батька!..

— Та вона ж сама розум має, не крав же він її, як кішку яку— небудь!.. Певне, кохає його, так от і втекла з ним.

— Еге, добрий розум!.. Одурив дівчину, як стій та дивись...

— А так, тепер шукай вітру в полі. Аби хоч знати, куди поїхали вони?..

—Треба ґоїв розпитати, вони, певно, знають...

Молоді єврейські парубки, що тільки й мріяли про Хайку, як ошпарені, кинулись із хати в хату розпитувати, чи не знає хто, куди дівся молодий учитель? Сторож від школи за десять карбованців сказав, що учитель виїхав з усіма своїми речами кудись на Любар і що його повіз Левко Мельник...

—Ах, отой Левко, вдовиний син!.. Його всі знають, що то за гульвіса!.. — В нього коні добрі, і він колись приставшу з комерсантом возив... Гей, Левко, стережися!.. Єврейські хлопці грошей не пошкодують, а старі гріха не попустять!.. — казав дехто з юрби, яка зібралась перед школою.

Аж вісім возів вирушило в погоню, а впереді їх верхи їхав Мошко, який нещодавно повернувся з Америки і вважав себе найкращим нареченим для Хайки.

— О, тепер він віддячить їй за ті презирливі погляди, що вона зневажливо кидала на нього! — шепталися попівни.

На возах сиділо по четверо самих дужих, самих сміливих і бого— боязних єврейських юнаків, серед яких на передньому возі сидів і сам старий Берко. Всі вони були озброєні залізними палицями, сокирами, заступами, ножами і навіть револьверами. Недаремно ж вони повстали за честь і образу старого Берка!..

III

Щоб Вакуленко був не спочивав у Молочках, а їхав далі, то все було б гарно, але Левко намагався дати трохи спочити коням.