Думаю про Пекінську Олімпіаду
Нарешті ми в Пекіні…
Наше авто мчить від Шоу Ду до міста
По новій шестирядній магістралі,
А я буквально прилипла до вікна лімузину.
Я не вірю своїм очам
І не можу відвести очі
Від отого дива, що за вікном,
Дива нового Пекіна.
Ліс хмарочосів, вогні реклам,
Сяючі вітрини…
Як, яким чином все це виникло на землі?
Лише п'ять років тому я була в цьому місці,
А зараз не впізнаю його.
Мій чоловік всміхається задоволено і пояснює:
"Все це Олімпіада!".
І раптом я розумію, що
Найвизначнішим чемпіоном Олімпіади
Став китайський народ.
Його трудовий рекорд неповторний!
Хвала йому і слава!
Думаю про святкування 60-річчя КНР
Як нам пощастило!
Ми приїхали до Пекіна напередодні
Святкування 60-річчя КНР.
І ось довгождана дата 1 жовтня – парад…
На дипломатичній трибуні ніде впасти яблуку.
Нема людини, яка б пропустила це історичне дійство.
Дивіться також
- Людмила Скирда — Голоси Піднебесної
- Людмила Скирда — Дзуіхіцу від Сакури
- Людмила Скирда — Голоси Сакартвело
- Ще 4 твори →
Це, напрочуд, гармонійний союз!
Нічого подібного наша планета досі не бачила.
Так, це Китай!
Минув час…
Напередодні Нового року
Я з дітьми зручно вмощуюсь на дивані
І вмикаю DVD. Я повертаюсь на парад.
Діти вдивляються у екран, мов заворожені,
Вони у захваті.
Ці хвилини вони запам'ятають назавжди.
Так, це Китай!
Слухаючи "Believe me, I can fly"
Ти знаєш, я вмію літати…
Я літала понад заснулим Віднем
І затишним Бонном, понад
Весняною Ніццою і зимовим Осло,
Понад сяючим у ночі Токіо
І потопаючим у каштанах Києвом,
Понад славетним Парижем
І розкішним Нью-Йорком,
А ще понад сумним Сан-Ремо
І веселим Краковом,
А ще, а ще, а ще…
Та хіба можна перелічити
Незчисленні маршрути крилатої душі поета…
Отож вчора я літала над Пекіном.
З тридцятого поверху готелю Мarriott
Я злетіла понад парком Чаоянг
Над озером, таким романтичним вночі,
Що, здається, ще хвилина і зазвучить
Чарівна музика Чайковського,
А ці алеї і площі стануть лаштунками
Славетної казки про велике кохання.
Ліворуч палала вогнями Sanlitun Village:
Доносились веселі співи, ритми репу,
Запахи барбекю і Божолє.
Там, у маленькому і затишному кафе
Нещодавно я знайшла вірші Ду Фу
І дві години потерпала від захвату.
А далі амбасади, амбасади, амбасади…
Працює стиліст, що зіпсував мені зачіску,
А ось, наша українська хата з дикту,
А решта все як у інших.
І далі я повернула в бік ресторану Roses Town
І перелетіла через канал. Ось він,
Красень Kunlun, де я купувала
Святкові кейки на Чжунцю.
Аж ось Luftganza і Kempinski,
Де печуть найсмачніший apfelstrudel в Пекіні,
Ось він затишний Beergarten Paulaner,
Німецький ресторан, де саме зараз святкують Oktoberfest.
А ще далі Westin, кухню якого так полюбляє мій чоловік.
А он яскравий ліхтарик над входом –
Це мій масажний салон.
Ліворуч – старовинні черепиці,
Кажуть, колись тут була резиденція китайського принца.
Праворуч – невеликий гольф клуб,
До якого я збираюсь вступити,
А за рогом третьої кільцевої,
Як раз навпроти Zhaolong,
Славетний і, справді, смачнющий ресторан Da Dong.
Вже час вертатись додому,
Он та палаюча над Чаоянгом вісімка, число процвітання,
Буде моїм орієнтиром.
А ось і Marriott,
Подібний до середньовічного шотландського замку.
Дивовижне відчуття,
Ніби я повертаюсь додому.
Шукаю Резиденцію у Пекіні
Ось вже місяць, як щоранку я збираюсь в дорогу:
Ерік, Ненсі, Тіна, Стефані, Мейсон, Гордон, Дженні, — це моя учта.
East Lake Village, Somerset Fortune Garden, Capital Mansion, Greenland Garden,
Carry Center, Seasons Park, Park Way Court, Oakwood Residence, Upper East Side, Asskott, Palm Springs –
Це мої маршрути, адже я шукаю резиденцію
І пошукам цим не видно кінця.
Злітаю ліфтами хмарочосів понад хмари,
Спускаюсь на грішну землю,
Мені хочеться ще і ще їхати ранковим Пекіном,
Стояти у пробках, всміхатися перехожим, спочивати в тіні дерев,
І рушати, рушати, рушати, рушати далі.
Милуватись містом з останнього поверху Millennium
І розглядати кожну клумбу і кожну ротонду Palm Springs, Блукати Розкішними садами River Garden і спостерігати
За грою коропів у Grand Hills.
Ніде в світі я не бачила такого гармонійного житла для людини.
Ця краса якась безкінечна: ставки, парки, серпантини, фонтани
І квіти, квіти, квіти, квіти, квіти, квіти, квіти, квіти, квіти, квіти.
Я не можу зупинитись, я хочу бачити все…
Як спраглий мандрівник, що припадає до джерела,
Так я припадаю до мап Пекіна
І вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь,
Ніби хочу побачити якийсь далекий, прекрасний і незнаний берег.
А може я просто закохуюсь у Пекін з кожним днем
Все сильніше і сильніше,
І спрага моя – це спрага взаємності...
На свято "Чжунцю" відвідую літній палац Іхеюань
І
Магія назв... Знову і знову повторюю,
Мов всесильну мантру,
Благозвучні словосполучення, що творять
Той, вимріяний світ,
Повний рівноваги, краси, щастя:
"Палац Любові До Людства і Довголіття",
"Палац Благородства і Гармонії",
"Павільйон Орхідей", "Зала Радості",
"Палац Позахмарних Висот",
"Храм Море Мудрості і Розуму".
"Храм Доброчесностей", "Зала Скромності",
"Палац Дорогоцінної Хмари"…
Ви тільки уявіть собі цю дорогоцінність –
Звичайну хмаринку, що пролітає по небу.
Спробуйте зрозуміть, чому вона, справді безцінна?
Чи тому, що безцінним є саме наше життя,
Яке дає можливість любуватись нею.
Чи тому, що прекрасна мить польоту проминальна
І її так хочеться зупинити у елегантній назві.
Чи просто тому, що настрій у імператриці Цисі
Був прекрасний з самого ранку.
А чи тому, що зазвичай вінценосці дивляться тільки
Вгору і ніколи вниз.
Хоч якби там не було, а диво-павільйон
Стоїть серед моря зелені і вчить
Цінувати ефемерні скарби.
У 1900 році парк Іхеюань
Було зруйновано і розграбовано
Об'єднаною армією восьми імперіалістичних країн.
Солдати зішкрябували золото зі статуй,
Палили шовкові килими,
Трощили порцеляну, вирубали сад,
Але "Дорогоцінну хмаринку"
Знищить було неможливо.
Вона, як і тисячі років тому, пливе по небу…
II
Що ми знаємо про імператрицю Цисі?
Що мала три пристрасті:
Влада, розкіш, насолода.
Що була гурманкою і модницею,
Що любила пекінесів і папуг,
Що батьки назвали майбутню владичицю Китаю
Маленька Орхідея, а Святою Матір'ю
Вона стала при дворі імператора,
Що була підступною і жорстокою,
Що була безжалісною і безсердечною,
Що була неймовірною красунею
І лишалась нею до смерті.
Уявляю, як чарівна жінка в розкішних шатах
Прогулюється галереєю вздовж озера,
Рівним приємним голосом, декламуючи
Вірші Ван Вея під звуки кокю…
А може зупиняється на хвилину
І мрійливо віддає наказ будувати
Новий павільйон і, звичайно, красивіший за всі попередні.
Мільйони китайців, що пройшли алеями Іхеюаню,
Зробили десятки мільйонів світлин
І з'їли сотні мільйонів тханхулу.
Чи згадали вони ту,
Волею якої ця краса з'явилась на світ.
ІІІ
Входжу до "Парку глибокої гармонії"…
Тисячі людей ідуть мені назустріч,
Здоровкаються, роблять світлини, посміхаються –
Щиро, радісно, непідробно.
Вдалені височіє Ваньшоушань,
Біля ніг плещеться Куньміньху,
На небі ні хмаринки, а на дворі вже жовтень…
Сонце пече немилосердно.
Заходжу до склепу і купую
Окуляри від сонця Dior за 20 юанів.
І щасливо продовжую свій шлях.
Ось серпантина підіймається вгору…
Входжу під зелене склепіння дерев
І зітхаю з полегшенням – яка прохолода!
Повільно підіймаюсь вгору кам'яною стежиною,
Відполірованою до блиску
Підборами відвідувачів так,
Що узори з квітковим орнаментом просто сяють
Під нечастим промінням сонця,
Що пробивається крізь розлогі віти дерев.
Що за диво ця серпантина…
Вона ніби подруга взяла мене за руку
І веде кудись у незнане прекрасне.
Та й справді, раптом чую витончений спів –
Жіночі голоси долітають до мене звідкись з гори,
Ніби з неба хор янголів.
Підхожу ближче і, о диво, прекрасні юні китаянки
У старовинному павільйоні
Виводять рулади стародавніх мелодій.
Картина ця незабутня!
А далі знову божественні звуки…
Звідкись з гущавини…
Аж ось він, оркестр дивовижних інструментів –
Це кілька пенсіонерів-музикантів вирішили потішити нас Чудовою грою. Які молодці!
Аж ось серпантина зупиняється біля муру палацу
І я, ніби з уславленого Олімпу,
Спускаюсь вниз на грішну землю.
Я думаю про імператорів та імператриць,
Що залишили нам у спадок цю безкінечну красу,
У якій кожна людина знайшла свій космос,
Кожна почувається щасливою
І кожна захлинається від оточуючої благодаті,
Фільмуючи, фільмуючи, фільмуючи.
Відсутність флоту у часи імператриці Цисі
Дорого обійшлась Китаю,
Але минули роки і необачність імператриці
Обернулась її силою,
Адже доки на цій землі існує людина,
Краса завжди перемагатиме!
Вперше беру участь у святі "Чжунцю"
Місяць вийшов повільно і тихо.
Зупинивсь між розлогих узвиш,
Над рікою, що вічністю диха,
Диха вільно, мов пісня чи вірш.
Це хвилина уроча й жадана,
Час настав для палких молитов,
Мрія лине у світле незнане,
І не зна перешкод і заков.
При столі вся велика родина
Ритуальну вечерю вершить…
Ця, така гармонійна, хвилина
Вчить любові, навчає любить.
Буде дім повний щастя, мов місяць,
Буде в домі достаток і мир.
Ліхтарі, що над вікнами висять,
Ретранслюють цю віру в ефір.
І пливуть понад башти і вежі
Міріади послань золотих.
Ця енергія, справді, безмежна.
О, Китаю, це твій оберіг!
Мої діти закохуються у Пекін
Мої діти приїхали на новорічні свята в Пекін.
В такому красивому місті вони не були ще ніколи,
Хоча об'їхали півсвіту.
Ось вони на площі Тяньаньмень…
Скільки людей посміхаються їм,
Хочуть сфотографуватись разом,
Пригощають печеними каштанами,
Бажають щастя…
Так, це – гостинний Пекін.
Вперше відвідую пекінські хутуни
Ресторан "Арго", маленький острівок грецького тепла,
Загубився в одному з провулків хутунів,
Що неподалік храму Конфуція.
Без допомоги "Арго" знайти нереально.
Зупиняюсь біля сірого муру і прочиняю
Маленькі брунатні двері всередину.
Три китайські красуні у чудесних ціпао
І вовняних перелинах кидаються до мене
І навипередки запрошують до чайного будинку.
"А чому б і ні", — подумала я,
Бо зимовий вітер пронизував наскрізь.
Старовинний teahouse …
Скільки ж йому років…
Яка краса сховалась за нічим не прикметними
Сірими і безликими мурами будинку.
Як тут тепло і затишно,
Який смачний чай, які милі люди.
Отак і Китай відкривається лише тому,
Хто має відвагу прочинити двері у незнане.
Роздуми біля Великої Китайської стіни
Скільки в світі написано про це китайське диво…
Скільки гіпотез і припущень…
Скільки пеанів і од…
Скільки щирого захвату і подиву…
Ну що мені додати, як висловити бурю почуттів,
Що опанували мою душу,
Де знайти слова, здатні ввібрати в себе
Цю велич, цей геній, цю могуть!
Мовчу вражена…
Спостерігаю за метаморфозами саду Palm Springs
І
Рівненько стрижені кущі самшиту,
Ніби обперізують простір саду
Яскравою зеленою серпантиною.
Раптово похолодало і жовте листя
Осипалось з дерев прямо на кущі.
Дивлюсь у вікно і не вірю –
Золотий дракон стелиться по землі
І переливається на сонці.
ІІ
Сніг випав цього року неждано.
Наш сад за ніч став білим і пухнастим.
"Ніхто не пам'ятає такої ранньої зими", —
Каже мені менеджер "Marriott",
Ніби вибачається за холод в апартаментах
І мороз на дворі.
А я посміхаюсь йому у відповідь
І заспокоюю: "Погода – це складова
Національної культури.