Ad astra! Вибране, 2000
З книги "Чекання", Київ, 1965
1
Ми вийшли вдвох. Я думала, тепер
Позбудусь варти і пірну у клени,
Я врешті вільна, а не полонена.
Захочу і повірю, ніби вмер
Ненависний підручник—храм ідей.
Кого я прогнівила? Як на горе,
Супутниці зухвала непокора,
Ніби магнітом, притяга людей.
Казала я, забудьте, де живу,
Чарівна жінко, більше вас не знаю,
Ви краще стережіть на небокраї
Олімпа смолоскипи. Я жену вас,
Вірте, вже
Покарана за ту необережність,
Що нас звела, а ваша необмеженість
Хіба святої розум вбереже.
Беззахисно стояла під вогнем
Пекучих слів, яких все мало, мало.
Люблю латинь —— відречено співала.
Не знала я, що гралася з ножем.
Тепер мене мій досвід стереже,
А рік тому я просто не вгадала,
Як полонить вона мій світ зухвало,
Всіх ідолів моїх порозжене
І буде царствувать.
Що волю загублю,
Прокинеться в мені покірність сина,
Що вдячно опущуся на коліна
І голову приборкано схилю.
Той рік пройшов, а досі я раба,
Хоч маю трон і кришталеві зали.
Мене Шекспір і Гейне викупали,
Тягнула віти молода верба,
Щоб врятувать.
І Навіть Вагнер грізно
Впадав на мури впевненим Тристаном,
А я спокійно лікувала рани,
Бо знала, що стіна моя не трісне.
Дивіться також
- Людмила Скирда — Подих Китаю
- Людмила Скирда — Мелодії чотирьох сезонів
- Людмила Скирда — Клавір літнього дня
- Ще 4 твори →
Це оборона, своєрідний фронт.
Мене зустрів гостинно Ксенофонт
І так талановито заспокоїв,
Що зникли всі підозри: "Суєта
Зникає поступово. Без Фаона
Сапфо не здобула б тії корони,
Яку тобі готує доброта.
Люби латинь".
"Так я ж її люблю" –
Прошепотіла, ніби закричала.
І Враз кудись розтанули печалі,
І Ксенофонт розтанув у ріллю.
І Знов удвох, і так потрібно жить.
Так блискавично залишає горе,
І ця потреба солодко-сувора
Любить латинь всередині щемить.
Я вас жену. Не вірте, я брешу,
Я просто вас ще раз перевіряю.
Я вашу владу вічно відчуваю,
Прекрасна жінко, я для вас пишу.
Будіть мене від ситості, від сну.
Повірте у мою щасливу вдачу,
Я вам за це сторицею віддячу,
Бо, може, дійсно вдачу дожену.
Втечу від міста.
Ліс —— моя зупинка.
Там коло лісу
Гіпсова газель.
Мене дратує ввічливість будинків,
І ввічливість продуманих алей,
І вимушеність стриманих поклонів,
Берети у повітрі, як медузи,
І компліменти на манер прокльонів,
І "вічний бій" між друзями за музу.
А в лісі тихо.Злива на припоні.
По листю сумноПеребій краплин.
Ударить грім, зірвуться сірі коні.
І Я одна, і, мабуть, ти один.
Мені не страшно, навіть не самотньо.
Шмагає буря. Батогом гроза.
На мене щирість зглянулась сьогодні,
Велика щирість, чиста, як сльоза.
Нехай вода зненацька в груди б'є.
Мені відвертість повертають віти.
І Враз відвертість вірою стає.
Я віддано приходила туди,
Де осінь небо на руках тримала.
Я не жила —— принижено чекала
Той голос, що велів мені іти,
І слухать осінь, і хрипіти браво.
Неначе їжу, ласку роздавала,
Сонети кленам гірко римувала.
Як це право, невблаганне право.
Мені здавалось, що втрачаю кров,
Що голос тихне —— відчуттів наруга.
І Ще здавалось, що чекаю друга,
Який чомусь до мене не прийшов.
Я думала, що врешті не сама.
До мене так поблажлива природа.
Скінчиться осінь, і легка й не горда
Мене зустріне молода зима...
Всі біди ми чекаєм восени.
Коли затихне гомінкий Хрещатик
І клен старий —— зажурений ревматик –
Скрипить кістками:"Де мої сини?"
І вітер злий уже не вірний пес,
Що кидається віддано під ноги,
Як ріки, листям загатить дороги –
Прислухайся, і вчуєш тихий плеск.
Тоді і сповідатись за гріхи,
Ми платимось за них без зволікання,
Віддаємо своє розчаруванню.
Лиха година —— настрої лихі.
Казала я, просила,друже мій!
Якщо удвох ми осені не раді,
Нам краще розлучитись в листопаді,
Аніж весною в повені дзвінкій.
Не розлучились —-не змогла сама.
Я піддалась слабкому животінню.
Коли торкав мене своєю тінню,
Мені здавалась теплою зима.
А зараз, в квітні, обертом чуття,
Кудись тягнусь моїм безгрішним тілом.
Чи я любила?Мабуть, не любила...
Таке життя.
Ні, не таке життя!
Ця осінь несподівано прийшла.
Така похмура, безнадійна осінь.
І я дивуюсь, я не звикну й досі,
Що більш не буде сонця і тепла.
Він подзвонив: —— Поїдем полювать?
Повернемось в неділю, до обіду.
--І я сказала: —— Що ж, давай поїдем.
Я буду вас в бою спостерігать.
Я ожила. Я ніби знов жива.
В мені зійшло веселкою чекання.
Я вся горіла —— швидше б полювання.
Як там у лісі, чи жива трава?
Ми виїхали в п'ять, коли всі сплять,
І ранок ніби чорний, ніби синій.
Я так зраділа —— тепло у машині.—
Куди тобі. Мерзлячці, полювать? —-
Промовив той, кому в житті щастить,
Кошлаті брови, здвинувши суворо.
А я сміялась, що за дивні брови –
В них можна з переляку заблудить.
Нас ліс зустрів безмовно, мов розп'ятий,
Жорстокість вітрів осінніх. Так
Приречений вкладає змісту знак,
Який живі безсилі прочитати.
І я хотіла гнівно закричать
На посмішки, на брови ці кудлаті
--Замовкніть, подивіться, ми на страті.
Це святотатство нині полювать.
Та раптом ніби залишають сили.
Здригнулись в небі сосен списи гострі,
І по обличчю розкотився постріл,
Яким іще нікого не убили.
Я кажу тобі: "Ви",--навіщо?
Я не знаю цього сама.
А за вікнами вітер свище,
А за вікнами стогне зима.
Я кажу: "Ви не ранок, не вечір –
Ви у мене гарячий полудень",
Бо люблю твої сильні плечі,
І люблю очей твоїх сповіді.
Потім слухаю.Кожне слово
Я ловлю очима й губами
І радію, що знову й знову
Буду згадувать їх ночами.
Ти потрібен мені, тільки ти.
Я до тебе буду іти.
Буду йти через ніч у світання.
Я не дівчина —— я чекання.
Я тепер полонянка у польської,
О, яка непокірна вимова.
На моїх упертих губах
Їжаком застигає слово.
Я калічу гнучкі рядки,
Я потлаю алюрні речення.
Про моє дивацьке відречення
Серед друзів пішли чутки.
О, яка небезпечна мова,
Приборкую рій бджолиний
Звуків таких колискових,
Спершу таких безвинних.
Та ось відчуваю сама –
Іще невеличке зусилля,
І виринуть з мене слова,
Прозорі, як гданська хвиля.
Так хто ж він? Хто ж він?
Містик з Вільно?
Чи той, хто "Дзяди" народив?
Кого любив? Сумну Марилю?
Чи Шимановську теж любив?
Так хто ж він, той, що ниць не падав,
Чи той, що падав ниць і чах?
Чому золочені лампади
Пливуть і не пливуть в очах?
Чому слова, мов сіллю рану?
І раптом хрест —— політ руки!
О, він мечем над Ватіканом –
І Ватікан ховавсь в думки.
О, він вулкан у соннім залі.
Він і вони —— вогонь і жерсть.
Не з тими він, що честь втрачали,
Щоб зрадою здобути честь.
Він снив країною, як сином.
Неначе колосок, сама
Для нього Польща, мов дитина,
Мов жінка бажана була.
Так хто ж він? Хто ж він?
Містик з Вільно?
Чи той, хто "Дзяди" народив?
Хай полював сумну Марилю,
Хай розлюбив сумну Марилю.
Він Польщу вік не розлюбив.
Ну, не мовчи так, не мовчи.
Моє терпіння в крихти кришиться.
Ти краще гірко закричи,
Хай дикий зойк в тобі проріжеться.
Ти краще тихо застогни,
Неначе звір у лютім завіті.
Минулі дні, як валуни,
Копичеться у моїй пам'яті.
Ну, не жалій, ну обдури,
Хай від дзвінка вночі прокинусь.
Я не збагну твоєї гри,
Я птицею до тебе кинусь.
Я буду думать —— він, це він,
Я буду ладить перше слово,
Я буду знать, що він один,
Тому тепер удвох ми знову.
Маленький, чорновухий звір,
Не прислухайсь, усе мине.
Ти до журливих притчей звик,
Ти краще проковтни язик,
Нізащо не жалій мене.
I
Ти —— вигадка.
Ти наче відкриття.
Ти, мабуть, сон,
А може, подарунок.
Тепер удвох.
Не буде вороття.
Я не в боргу.
Я поверну рахунок.
Тому, хто щедро кривду римував
З ім'ям моїм.
О, він не сумнівався,
Що я люблю, коли на всі лади
Переді мною хвацько вихвалявся.
Коли міражні будував країни.
Факір на мить.
Всевміючий поет.
Я не прийду на згарища руїни
Вдихати попіл спалених прикмет.
Я не прийду, я зупинюсь під небом.
Весняний грім, неначе дзвін гаїв.
Це, певно, травень білий обпоїв
Мене, як зіллям, думкою про тебе.
Це, певно, сонце полуднем пече,
Це, мабуть, затуманились сади.
Я віддаюсь в полон твоїх очей,
Щоб знову щось у світі віднайти.
II
Тебе люблю.
О як тебе люблю.
Люблю бездумно, ніжно, люто, владно.
Це дуже просто й, мабуть, дуже складно –
Любить тебе. А я тебе люблю.
Ти кажеш: "Подивись, яка вода.
Вона твій смуток легко прожене",
А я молю, чарівна Сігулда,
Залиш його, о пожалій мене.
Не бережи від поглядів моїх,
Його любов'ю ти така багата.
Не ладь свої непереможні грати,
Я падаю в сльозах тобі до ніг.
Ти сильна. Не лишай мене саму.
Бо він від мене знов до тебе прийде,
І поки сонце над землею зійде,
Ти не чекай слухняно —— радь йому.
III
Я бігла, я твердила —— кину.
Ламала у нестямі нігті,
здирала об жорству коліна,
у кров збивала білі лікті.
Я думала: іще не пізно,
забудусь під журливу дойну.
Твій погляд у повітрі блиснув,
так розряджають враз обойму,
так б'ють лежачого.
Я знову, твоя біглянка, повертаюсь.
Я тану під нічним покровом.
Я тану, ніби сповідаюсь...
Приречена.
Дерева сонні шепочуть:
гріх тікати, гріх.
Я вишня на твоїй долоні,
волоський смажений горіх.
І тихий біль, і чистий жаль,
і піниста, п'янлива брага.
Я гостра смертоносна сталь,
я голод твій і твоя спрага.
Ти не благай, ти не проси
мою покірність. Слів не треба.
Мені від тебе не втекти,
як не втекти самій від себе.
IV
А тут ні бур, а тут ні гроз,
ні іскроплинних злив.
Я повернусь у ті краї,
де ти мене любив,
і повернусь у ті дощі,
щоб відродить ту мить,
яку ні ти, яку ні я
не зможем повторить.
Я не боюсь, я обернусь минулого кінцем.
У темні хвилі опущу палаюче лице,
чаклунить буду, ворожить, відшукувать мости,
щоб ти прийшов, щоб ти знайшов, щоб повернувся ти...
А краще ти не чуй мене —— тоді не буть біді.
Ти напиши іще, іще про осінь в Сігулді.
І Як володар-патріарх лиш рухом голови
моє життя, моє буття на мир благослови.
З книги "Сходи", Київ, 1976
I
Рожева вогкість. Дощ і вечір
В чаду октав червонозвуких,
І цей фольклористичний глечик,
Який беру в засмаглі руки,
Терпке повітря, і сузір'я,
І таємничі закамарки.
Рожева вогкість. Вечір. Парко.
Село. Криниця. Дім. Подвір'я.
Ми по роботі. В тишині
Мій дядько, велетень чубатий,
Скида комбінезон, мов лати
Скидає лицар по борні.
Тікає сонце за Трубіж,
Немов калини пишне гроно.
Ми по роботі. Тиша з тиш...
Земля натомлена і сонна.
Порушить спокій не барюсь.
Зітхає переходом вітер.
Я дослухаю вогкі віти,
Відпочиваю і сміюсь.
Відлюдний берег засинає,
І бриз неначе легіт півдня,
І на драбині в сінях півня,
Мов стиглу грушу, теліпає.
II
"А що таке вечір?
Вірніше, чи не могли б ви
Підібрати вдалу метафору?"Спробую...
Вечір —— це колонка біля ферми,
Точніше —— це миття рук і ніг,
Це умивання водою, холодною, мов крига
І веселою, мов сміх.
Ну, як вам пояснити б —-це кінець роботи...
Усе паленіло,Трава пережухла,
Не бачило око,Не слухало око,
Не слухало вухо,І літо набрякле
Котилось по стернях,Трава пережухла,
Зайшлося на серпень.Сідало світило –
Кінчалась робота.Є Тисячі слів
У мойого народу,
Є вічні слова,
Невмирущі слова —-Неначе вогонь
Спекле словоЖ н и в а.
Цей вечір приплив,
Мов зелене вітрило.
Лиш білі хустини,
Як зорі, ясніли.
Рипіла колонка –
То денну утому
Змивали дівчата,
Вертали додому.
Десь пісня озвалась,
Діди гомоніли,
Село засинало,
Вірніше, вже снило...
Вони прокинуться дуже рано.
Ви, мабуть, так рано не прокидались ніколи.
Хоча, може, і прокидались
у пошуках ранкових метафор...
Так от, вони прокинуться вдосвіта,
Люди, яких ввечері омиває туман,
а вранці роса і робота.
III
Я шепотіла —— ні, не можна,
Щоб дощ пішов, щоб дощ пішов:
А він зухвало, переможно
Скуйовдив вихори дібров.
Та раптом в травах перезрілих
Жіноча постать розцвіла
І щось несла —— то власне тіло
Незграбно й бережно несла.
Неначе зливу цю не бачила,
Ступала спрагло по воді,
Хоч дощ з нестримністю юначою
В уста вливався молоді.
А жінка радістю просвічена
Вбирала тих краплин буття.
В ній проростало сонцем вінчане
Нове життя, нове буття.
А жінка очі піднімала,
Обличчям в дощ —— ряснішав він,
А жінка весело ковтала
Краплин веселий передзвін...
І Коли прагнеться спочинку
Від слів холодних, чвар нікчем,
Я згадую смагляву жінку,
Вагітну жінку під дощем...
IV
Між тих дерев, і квітів, і кущів,
Що оточили нас, неначе птаство,
Я думала: між нами і прекрасним
Якась межа врокована лежить.
Стебло зелене в повені речей,
Ти чистоти і вічності основа.
Чому мені не зрозуміла мова,
Якою привітаєш ранок цей?
Буває, обеззброєні слова,
Немов на грані існування й смерті,
Тоді нам промовляють знаки стерті:
Рух, шелест, гомін, серед них трава,
І джерело, і звук, і прохолода
Дубових крон над паленінням скронь,
І шепіт листя: "Годі, прохолонь".
Тоді до нас звертається природа...
V
У мене є дарована зоря
Вона зі мною скрізь, у всіх дорогах,
Коли сама, коли німа тривога
Перегорта листки календаря,
Шукаючи числа магічну суть,
Коли душа подібна до дороги,
Коли сама, коли німа тривога,--
Лише вона засвітить темну путь.
І задзвенить рядок, і зазвучить
Мелодія між берегів канону,
На дужих крилах ритму і закону
Законом уярмлена блакить.
І відстань від землі і до зорі
Та ж сама, що й від суєти до тиші,
Або від мене і до того вірша,
Який прошепотять уста мої.
VI
Я знову в цім краю степів, дібров...
Кущів шипшини княжеська немилість...
І я іду, народжуючись знову,
Мовби в мені народжується зрілість.
І щось в мені струною затремтить,
Щось тихе і покірне, ніби свічка,
Коли почую спекле —— степовичка.
Я —— степовичка.