Георгію ШенгелаяЯ знаю — так було й так буде:
Самотність зникне, згине щем,
Лиш труд світитиме крізь будні,
Лиш труд при сонці й під дощем.
Смієшся: "Мудра ти і рання".
І я сміюсь: "Ранкова я".
Твій фільм про Ніко Піросмані,
І дисертація моя,
І вірші, і пісні, і танці.
Й мелодія сріблистих рут,
І глечик цей — то просто бранці,
А їх господар — сивий труд.
"Яка розважливість дочасна.
С дух, талант, душа твоя".
І я кажу: "Талант не згасне
У колобродинах життя".
Кажу я: "Дух не спопеліє,
У безвість, ні, не відлетить,
Проте лиш труд вінчає мрію.
Труд над усе — блаженна мить!"
Сніг над Мтацміндою
Галактіону ТабідзеСніг над Мтацміндою, сніг,
Сивий господар мовчання,
Кажуть, такий — уперше,
Сніг над Мтацміндою, сніг,
Ми повертаємось в місто,
Маленькі, йдемо від великих,
І кожен з нас, відчуваю,
Дослухає в собі поета,
Звіряється на вершини.
Ніби бажаючи ще раз
Переконатись у цьому,
Я озирнулась довкола
Й побачила горді профілі
Чотирьох грузинських поетів,
Які, мов чотири іриси,
Ніжно світились крізь сніг.
І раптом в мені спалахнули
Слова, що забуть не в силі.
Дивіться також
- Людмила Скирда — Подих Китаю
- Людмила Скирда — Чарівна мушля
- Людмила Скирда — Голоси Піднебесної
- Ще 4 твори →
Як вітром сухим андалузьким,
Ними душу мені обпік:
"Вони або шлють гордий виклик зорям,
Або цілують рудий пил своїх доріг".
Сніг над Мтацміндою, сніг.
Вечеря у ресторані "Da Dong"
Ніно АнаніашвіліГрузинська балерина, славетна і прекрасна,
Відвідала Китай, напрочуд своєчасно.
Погода — хоч куди, китайці на vacation,
В столиці full relax,
Нежданий мов sensation.
І ми пішли в "Da Dong", боготворимий мною.
Ми їли Beijing's Duck з легендою живою,
Ми випили вина грузинського три літри,
Наш клич: "До дна, до дна..." кудись летів за вітром.
І спогади, і мить ота дорогоцінна,
Коли й душа летить в Тбілісі із Пекіну.
Де найсмачніший хліб, найзапашніша кава,
Й життя сердечний триб, й розмова нелукава.
Це так було давно й далеко від Пекіну...
Я, наче у кіно, бачу себе — дитину
І розумію — ні, минуле не минуло,
Лишилися ті дні, той сонячний притулок
На морі, у саду, у теплім Кобулеті,
Подібного нема ніде на всій планеті!
Тому летить душа, тому душа співає
І тужить за земним і неповторним раєм.
Спогад про Жінвалі
Теплим світлом світилось Жінвалі,
Наші очі над світом світились.
І Жінвалі в обіймах мигдалю
Ніби тануло, ніби губилось.
В цьому світі так пригнеться — крила б
І майнуть від Жінвалі до Чакві...
"Ти— щаслива!" — співала Арагві...
Ми були наче берег ріки,
Нерозлучний назавжди з рікою.
Я і ти... Я і ти... Я і ти...
Ти зі мною., зі мною. ..зі мною.
Так починалась любов
Легка й полохлива, неначе газель,
Долина в міжгір'ї ховалась.
Весна?
Безперечно. Та перш за усе
Так наша любов починалась.
У ніжному сяйві спливає лице
І світло біліє, мов галузь.
Цвітіння?
Звичайно. Та перш за усе
Так наша любов починалась.
І тихе вагання: що день принесе
Наступний? У горах смеркалось.
Непевність?
Вгадали. Та перш за усе
Так наша любов починалась.
Десь олень кохану у лісі шукав,
Й, мов злото найвищої проби,
Той клич "Мквіралоба" у небі палав,
Над нами гуло: "Мквіралоба!"
Десь пахнув інжир, облітала хурма,
Природа снагою вітала.
Ми знали: за літом приходить зима.
Проте ми нічого не знали.
Над нами небес пломінка темнота,
Під нами безодня сміялась.
Хай вічність на крилах зорі проліта!
Так наша любов починалась.
Літа промайнули. Та чую здаля
Ту пісню, що в серці озвалась.
І знову весна, і зітхнула земля...
Так наша любов починалась.
Сон літньої ночі
Циалі СурманідзеЯк ностальгічно прагнеться туди,
Межи чинар, у сад Махінджаурі,
Де при столі Циала і Тімурі,
Де у повітрі пах "алаверди".
Подумалось тим вечором зимовим,
Коли не зігріва ні плед, ні слово,
Немов душа хапає дрижаки.
І все не те. І так забракне сонця,
І цілий день малюєш море доньці,
І вже не чуєш стерплої руки.
Як гірко відчувать зими полон.
Ця білість анемічна й натиск бурі —
Лиш сіре тло. На нім Махінджаурі
Цвіте в обіймах виноградних грон.
У тім повільнім ритмі колисковім
Так легко римувать слова любові
І легко буть собою. Та колись
Насниться сон, насниться грудень сніжний,
Й снага зими, пронизлива і свіжа,
Покличе в путь, мов пташеня у вись.
І скажеш ти: "Як прагнеться туди,
В слов'янське місто, що сія на кручах".
О зустріч, пожадана й неминуча,
О рідний вітре, душу остуди.
Дорога до Кахетії
Схил гори схожий на ковдру,
Пошиту з прямокутних клаптиків
Усіх можливих відтінків зеленого,
Або на топографічну карту,
Між регіонами якої проведено
Пунктири кольору рудої глини,
Або на старовинний рукопис
З гнучкою бароковістю округлих слів,
Або на гігантський орган,
Що звучить переможно
Мільйонами сонячних труб.
Це — виноградник!
Пророцтво збувається
Це гроно Ізабелли у вікні
Прожиті дні нагадує мені.
Махінджаурі. Вілла Сурманідзе...
Як хочеться крізь вічність придивиться,
Побачить стіл, наїдки, дзбан вина...
То молодість була. А де вона?
Куди зникає юності багаття —
Всю ніч не спать і не втрачать завзяття
А потім в ніч вологу, у пітьму
Рушать на автах до кордону Чакві.
Співати "Суліко", а про Арагві
Читати вірші і дарувать йому,
Моєму другу за шалений кайф.
А він сміявся і казав: "Стривай!
Попереду усе твоє найкраще!"
І знала я: мене чекає щастя...
Роздум на вершині гори
Махінджаурі і Батумі —
Це майже поряд, але я
Не брала участі у бумі,
Тусня батумська не моя,
Аджарські передгір'я тішать
Моє єство, кохаюсь в них.
Монастирі рятують грішних,
А море провокує гріх.
Спогад про Батумі
Вздовж моря парк, немов поема...
Ритм кипарисів брав за душу,
Самшиту аромат і сцена,
І персики в плодах, і груші,
І запах свіжих чебуреків,
І зимний лимонад Крем-сода
І правнуки самих абреків,
І тьма курортного народу,
І білий пароплав, як мрево,
Далеко десь, мов у минулім,
І олеандрові дерева,
І ледь п'янке Кіндзмараулі.
Хотілося назавжди вивчить,
Як вірш прекрасний, цей маршрут,
Цей шепіт криптомерій вічних,
Й мелодію правічних рут.
Всі свої
Хачапурі з лимонадом
У підвальчику без назви
їли ми щоранку радо.
Це було "причастя пастви".
Бо ніхто чужий довіку б
Не знайшов сюди дороги.
Всі свої — малі й великі —
У криївочці за рогом.
Піросмані й Параджанов
Прикрашали стіни зали
І було феноменально,
Що роботи ці не вкрали.
І здавалось неймовірним,
Ніби шепіт темно синій,
Що тобі назустріч линуть Н
іжні китиці гліциній
Турмаліни олеандрів
У вазонах-кам'яницях,
Ніби форзац фоліантів,
Мов тягнулись до десниці.
Ну а потім, з боку Поті
Чи самих садів Давида
Долинали тиха пісня,
Тиха пісня понад світом.
Я повернусь...
Я повернусь на древній берег
У край розкішних віншувань...
І мушлю витягну, мов жереб,
Зі хвиль ігристих, мов шампань.
І зрозумію — є щасливі іще місця на цій землі,
Де друзі справді незрадливі,
Тож ти немов серед рідні.
Неначе в космос вийду в море
На катері, що зветься "Лю".
І пригадаю, що учора
Ти знов сказав мені: "Люблю..."
І звідти, з космосу побачу
Пустельний безкінечний пляж...
І зрозумію, що удача
Не обминула нас. А час
До нас був милосердним. Боже,
Я дякую тобі за все.
За вітер, що пройма до дрожу,
За лазурове небо це,
За фіолет оцих гліциній
І за вогонь оцих теком,
Що, наче військо сарацинів,
Штурмують вперто мій балкон.
І за пекучі хачапурі,
За дзбан вина й духмяність трав,
За слово це — Махінджаурі,
Яке звучить тотожно love.
За те, зо ми зі святом в згоді,
Який єднає нас, мов струм,
Цей берег, що виходить з Поті
І дістає старий Батум.
Спогад про Кобулеті
І
Був ти чи ні? За білими стінами море,
Дельфіни пливуть, і сохнуть човни на піску.
На останньому поверсі, стискаючи трубку в долоні,
Людина шепоче: "Єдина, я вас люблю"
Був ти чи ні? Птахи полишають гнізда,
Гори червоні за мить до заходу сонця.
Я руками торкаю кущик самшиту.
Цикади лякаються і уривають свій спів.
Був ти чи ні? Відповіді не чекаю.
Хай море шумить на просторах гучних, неозорих,
Хай сохнуть човни і рибалки закидають сіті,
Хай гори звучать і цикади співають ночами,
Хай світ цей пребуде вовіки,
І людство, і мир.
II
Це спогад про лагідний дім,
Про чай на терасі, про агрус,
Про шепіт троянди. У нім
Вчувала я істини лакмус.
Про пісню чи ні рітурнель
Дрозда на горісі кремезнім.
Про Гент, а чи може Брюссель,
Де куплено вазу чудесну.
Про хости... їх море...
Між них Ховаються жовті лілеї...
А ще центифолія... Гріх
Не бачить красуні цієї.
І гетевський заклик: "Dahin"...
Мені зрозумілий до скону.
Є раціо мудре у нім —
Вітать хлорофілу закони.
На перевалі
Гураму КанкаваЗа вітром гострим, мов кинджал,
Лишаючи перестороги,
Ми летимо на перевал,
Де обриваються дороги.
І на неторканій горі
Між диких аскетичних стебел
Ми стоїмо, як звіздарі,
І зорі випускаєм в небо.
І небо вже цвіте й пашить,
І крила за тобою, крила...
Ця зоряна срібляста сіть
Мене ураз й навік вловила.
Ця потойбічна висота,
І ця смарагдова долина,
І хвиля сонця золота,
І хвиля моря білопінна.
Ця кам'яна, жорстка дорога,
Ця серпантина до вершин
Зненацька зникла десь за рогом
Між білих сніжних полонин.
Мов наполохана біглянка,
Вона тікала до небес.
Гора співала. Цей світанок
Був чистий, ніби едельвейс.
Зречись пожади і погорди,
Забудь образи і жалі!
Це звичай мудрого народу —
Прощатись з другом на горі...
Згадую Мцхета
Там, де Арагві і Кура
Зустрілись, щоб не розійтись,
Є древнє місто і гора,
Де ми прощалися колись.
Маріалоба святкував
В той день народ на цій землі
І літній дощик накрапав
Чи це здавалося мені,
Що плачуть, плачуть небеса,
Уздрівши нас в останній раз.
О, ця божественна краса!
О, Джарі дух, який не згас!
Іверії сумні пісні,
Свєтіцховелі висота!
Прощаюсь й дякую тобі
Країна світла і свята.
* * *
Сузір'їв золоті хребти.
Ними ночами я мандрую.
І все, що турбувало всує,
Зникає, ніби назавжди.
Мінливі зоряні світи.
Мене рятують і лікують.
І лиш вологий запах туї
Та плеск прозорої води
Нічного моря нагадають,
Що на землі мене — чекають
І що мене кохаєш ти.
* * *
Тут, у тихім саду,
Між троянд і лілей
Я збагнула одну
Найпростішу з ідей.
Лиш жертовність врятує
Тебе і мене.
Це єдина клейнода,
Що не промине.
Спогад про сад
Софіко ЧіауреліІ
Ми спускались по схилу гори, золотої, як мед,
Яблуневі сади догорали у бронзових блисках,
Світ був повен по вінця щасливих і добрих прикмет,
Пахли сонцем дерева в розкішних плодах золотистих.
Я здаля помічала шипшини багряні кущі,
Ти мене пригощав перезрілим сапфіровим терном,
І світилися стебла осіннім вогнем ефемерним
Під ялицею в срібнім і вічнозеленім плащі,
І здавалось, що нас обіймає рукою гора
Й притиска до грудей обережно, повільно і ніжно,
Ніби хоче сказать: "Ми єдине створіння безгрішне.
Я жива, доки ви потребуєте ласки й добра".
II
Наливали вино і спускалися сходами в сад,
Де стояли корінфських колон почорнілі уламки.
Гомоніли, сміялись і, ох, танцювали до ранку
Під чудовий оркестр золотих опівнічних цикад.
О, між нами давно панували терпіння і лад,
Я не чула ніколи ні грубого слова, ні сварки;
Хто ми — друзі, колеги, а може, ми просто канарки,
Дивовижне сімейство майстрів віртуозних рулад.
Я заглибилась в сад, в чорноту цих пахучих дерев,
Тут було джерело, як казали, для дивів і мев,
І невдовзі знайшла цей струмок
кришталево-сріблястий.
Зачерпнула води, напоїла й омила уста.
Як все просто, о, Боже, яка таємниця проста:
Тож прекрасне — це все, що існує безгрішно і чисто.
* * *
Наче рамена свічника,
Гілки тримають сяйво квітів.
Над садом ніч, п'янка й легка,
І солов'ї несамовиті.
Довкола зелені тягар,
Й, неначе вимріяна учта,
Росте в душі магічний чар
Розважливо і неминучо.
* * *
"Як все живе, й душа всихає", —
Сказала я, зітхнувши гірко.
"Твоя наївність потішає.
Душа — це ж не стебло, а зірка".
Ти відказав і усміхнувся.
Ця усмішка єдина в світі.
Душа — це не стебло у лузі.
Душа — це сонце у зеніті.
* * *
На березі вмирають анемони,
їх пелюстки приречено холонуть.
Рибалки, що у путь баркас ладнають,
їх топчуть і ногами відкидають.
Чому ці квіти із морського лона
Прибила на пісок вода солона?
Яка наруга сталась над красою
По волі сили неземноїзлої?
Ми сидимо удвох на вогкім молі.
Липнева спека слабшає поволі.
І далечінь туманом оповита,
І мить якась солодка й сумовита.
* * *
Ніколозу БараташвіліЯ вірю, що храм цей на древній горі
Найближчий до неба, до хмар, до зорі,
Що голос мій тут долітає до Бога,
Бо душу ураз відпускає тривога.
І легкість якась неземна, мов паріння,
І віра тривка у вселюдське спасіння.
Сонет, написаний в Сурамі
Ох, очі тії Зійшли ті очі,
Мов дві зорі над білим світом.
І місяць став перепочити
Над хатою, мов знак пророчий.
Ніч розірвалася на клоччя,
Летіли голубі орбіти.
Вродилося дитя, щоб жити,
Таке, як всі, але ті очі...
Довіру маю до очей.
Не приховать зневаги глей,
Який зав'яз на дні зіниць.
Так само, як не приховать
Любові й мудрості печать
І духу незбориму міць.
* * *
До вершин прослалась путь,
Несходима путь віками.
Хмари килимом пливуть
Попід нами і над нами.
Не дійшли.