* * *
Це акацій густий аромат,
Це метелик на квітці петуній,
Це ранковий і сонний ще сад,
Це грози чи луна, чи відлуння,
Це якесь дуже ніжне тепло,
Це якась дуже тепла погідність,
Це нев'януче м'яти зело,
Це малинність, чорничність, ожинність,
Це зірок золотий зорепад,
Це озер прохолодна спокуса,
Це обвали пташиних рулад,
Це пора, що звучати примусить
І гніздо ластів‘яче вгорі,
І мачинку злотаву в городі,
І лопух, і полин, й пирії,
Й павучка, що засохнув на глоді.
Це душі чистота й висота
Від єднання з цим світом зеленим,
Це поезії вічна мета –
Зупинити цю мить незбагненну.
* * *
Це лазурове літо,
Мов "Сага про Форсайтів".
Тягнулось безкінечно…
Й неначе інфосайти
Навчало, розважало, пірнало у глибини
І дарувало радість
Безмежну безупинно.
Ти поряд був… Ти поряд!
Дивіться також
- Людмила Скирда — Подих Китаю
- Людмила Скирда — Мелодії чотирьох сезонів
- Людмила Скирда — Чарівна мушля
- Ще 4 твори →
Накочувалось море
На пляжі і пенати.
А потім зупинявся
І час, і спів сирен…
Ти поряд був і поряд
Безсмертний був Гомер!
І бриз оцей правічний,
І споконвічний код,
Що наші душі кличе
Вперед і до висот!
* * *
О, dragonfly!
Ану спіймай,
Ану спини
Казкові сни.
А чи злови
Оцей кришталь,
Накрий долонею згори
І вимкни срібний ультразвук…
Хай просто трепет
В мушлях рук.
* * *
А липи зацвіли, мабуть, вночі.
Тому що у розчинене вікно
Це диво аромату запливло,
Наче від щастя зоряні ключі,
Від щастя, що не знайдеш все одно,
Та відчуття було – ось-ось воно
Охопить світ, немов після розлуки
Тебе притиснуть міцно друга руки.
* * *
Липень видався липким…
Парить вдень і вночі…
Десь пілікає скрипка…
Десь валторна звучить…
А на Липках всі вікна
Розчинили у сад,
Хоча птаства не видно
І не чути рулад.
Все чекає на зливу.
Місто марить дощем.
І трапляється диво –
Щось гримить і гуде,
Наче вирватись хоче
Із полону, а втім
Був прогноз непророчим –
Все лишилось сухим…
* * *
Я прокидалась й засинала…
Я знала: ніч мине помалу
І зникне, наче тінь за рогом.
Наступить ранок. Вип‘ю каву.
Перегорну портал небавом.
І, як по нотах, крок за кроком…
* * *
Петунія… О, pete tuum…
Пасує квітці над усе.
Вона цей вираз пронесе
Крізь ціле літо, дощ і спеку.
А потім зникне десь далеко.
Та флер залишить по собі –
Легку печаль в осінні дні…
* * *
Який то кайф – гортать життя,
Неначе сторінки роману.
Але не знаю досі я,
Де правда в нім, а де омана.
* * *
Верхівка велетенської липи
Уся в цвіту
Піднімається над зеленим масивом,
Мов золота тіара.
* * *
Жасмин розцвів на Трійцю в акурат.
Духмяно і волого дихав сад
Довкруг палацу біло-голубого.
Світило піднімалось з-за Дніпра.
Стояла найпрекрасніша пора,
Яка байдужим не лиша нікого.
* * *
І все-таки село уранці спить.
Ось я прокинулась. Вже шоста. Ані звуку.
Птахи співають, чемно дятел стука
І час біжить, мов Аріадни нить.
Ну що ж, рушаю в путь. Дорога ця
Веде до раю. Я це певно знаю.
Бо кожен ранок нею вирушаю
У царство хлорофілу, у поля…
Повз яр крутий, шовковиці, гайок,
Який зникає десь за поворотом,
Виходжу на космічнії широти,
Які з гори благословляє Бог.
Бо тут і справді – Божа благодать.
Завмерло серце. Подих зупинився.
Душа знялась, легка, неначе птиця,
І не спинить її, не наздогнати.
* * *
У цьому світі рулад і щебету
Брехні немає, немає рекету.
Немає партій, немає кланів,
Ні президентів, ні генералів.
Все очевидно, як на долоні –
Квітник красолі, кущі півоній,
Ранком світає, вночі – смеркає.
Закон панує у цьому раї.
І жодна сила, і жодна влада
Змінить не можуть оці засади.
Дорога в поле, стежка до річки,
Ось матіола, а он – порічка.
На квітці бджілка, на гілці пташка,
В траві мурахи працюють важко.
Жовтіють груші, дозріли сливи
І це не зрушить, не пересилить.
* * *
Мій саде, друже мій, чому, скажи –
На цій алеї почуваюсь вдома
Я більше, ніж у теплих стінах дому,
Який люблю усім єством душі.
Мій саде, друже мій, скажи,чому
Оцих прозорих стовбурів кружляння,
Ці жести віт і квіту проростання
У мить розгонять скепсису пітьму.
Дитинний захват п‘ю у цім саду.
О, світе мій, безцінний саде, брате,
Не відпускай, дозволь тебе кохати.
В останню путь – до тебе я прийду.
* * *
Стоять платани срібнокорі
На килимах травневих трав.
Попереду – дорога в гори,
Позаду – прохолодний став.
Поволі наступає ранок,
Небавом відступає ніч
І загоряються платани
Каскадами рожевих свіч.
Як нині солодко і тихо
У затишку могутніх віт!
Яка божественна утіха
Дивитись на ранковий світ!
* * *
Все, що було найкраще.
Не думаймо про вчорашнє.
Не думаймо про майбутнє.
Будуть прекрасні будні!
Наші руки сплелися.
Теплі твої долоні.
Троянди в саду червоні.
Зелені стебла і листя.
Все у житті так просто.
Треба навчитись читати
Послання весни чи осені,
Очі сестри чи брата.
* * *
Повільний Ганг,
Славетний Інд,
Могутня Хуанхе…
Я скрізь була,
Але усе –
Не те, не те, не те…
3D – Дніпро, Дністер, Дунай,
Мій голубий портал.
Це зветься оптика душі,
Вона замовить бал.
* * *
Я під горіхом засинала,
Була мала, дитям була.
Я всіх на світі шанувала:
Від горобця і до орла.
Я під горіхом прокидалась,
Він щось веселе шелестів.
І все на світі посміхалось,
Бо світ малу мене любив.
Я прокидаюсь серед ночі,
І душу розпікає гріх.
Так хочеться на те узбіччя
Під милосердний той горіх.
* * *
Ми блукали по базару,
А базар той, як годиться,
Гендлював усім на світі
Від цвяхів до печериці.
Це був серпень, а у серпні,
Як відомо, свято саду –
Все дозріло: сливи й груші
І пора яблукопаду.
І кольори й аромати,
Й розмаїття форм овальних…
Ніде суть свою сховати,
Все на продаж, все дзеркально.
А базар гуде гудливо.
Це ж прообраз наших днів.
Все на продаж. Ти щасливий?
Ти ж колись цього хотів.
* * *
У нас не збігло молоко
І квіти не зів‘яли,
Не загубивсь Ларошфуко –
Для щастя треба мало.
Наллєм у кухлі молоко,
Подивимось на квіти,
Розкриємо Ларошфуко,
І тішимось, як діти.
* * *
О сьомій вже шумів фонтан.
Як весело і мило
Пірнати в прохолодний бран,
Якого прагне тіло.
І ми стрибаєм у фонтан,
А гіпсові амури,
Мов проступають крізь туман
Чи пелену зажури.
* * *
Яхта біла, наче іней,
Сніжна яхта в морі синім.
В морі синім і солонім
Яхта, ніби на долоні.
Чоловік вродливий, сильний
Нею править в морі синім,
Тож підвладна, мов пір‘їна,
Навіть подиху мужчини.
* * *
О шостій ранку вибігла на крос.
Мій далматін, мій відданий барбос
Стрибав поперед мене, наче Бубка.
Залитий сонцем літній стадіон,
Напруга м‘язів, голубий озон
І в небі, ніби Дух Святий, – голубка.
* * *
Ріка чорнобривців немов Хуанхе,
Тече крізь Софіївський сад.
Такої краси не зустріла ніде –
Для янголів це променад.
* * *
Як наближається гроза?
Спочатку грім, а потім злива.
Дерева, трави, дереза –
Всі посміхаються щасливо.
Злякалась спека, щезла вмить,
Не попрощалась, по-англійськи…
І світ співа, а не горить
У ритмах дощових мальтійських.
Це рондо, рондо – не романс…
А може танго алергіас…
Є в цій грозі праюний шал
І пристрасть дії, дії, дії,
І ця енергія води,
Ця бажана й цілюща сила,
Немов запліднює сади,
Наснажує і душу, й тіло.
* * *
Акація, бузина, липа,
Жасмин, півонії, лілеї,
Півники – це аромати червня.
* * *
Цей сад був мудрим як Сократ,
Він вчив: усе минає…
Тому в саду радій стократ,
Бо сад – це образ Раю.
* * *
Злива срібна, голосна
Впала з неба радо.
І кипить, кипить Десни
Голубе свічадо…
* * *
Що не кажіть, мав рацію Дідро,
Коли казав, що мудрість – це вікно
Не тільки в душу нашу, а й у Всесвіт.
Навчаймось і його думки воскреснуть.
* * *
Каштани, липи і горіх,
Старий і вузлуватий –
Це, мов зелений оберіг,
Так, оберіг для хати.
А ще жасмин біля воріт
І три кущі півоній,
І верби, котрим безліч літ,
Й петунії червоні.
І кожне древо і зело,
Духмяне і зелене,
Всі посилають нам тепло,
Правічне й незнищенне.
* * *
У мене є прекрасний і добрий садівник.
Встає о шостій ранку. Давно до того звик.
Виходить в сад ще сонний, іде між вогких віт
І квітам ніби доннам
Свій посила привіт.
І тішиться красою, і знов вітає день,
І, мабуть, знає мову
Красолі і лілей.
Й вони насправді вдячні
Йому вже стільки літ.
За дивовижну вдачу
Любити зеленсвіт.
* * *
Тютюн розцвів. І ніжний аромат
Нас оповив, немов шовкове сарі.
Дихнуло півднем. Ніби "Гітанджалі"
Ці квіти в надвечір‘ї зазвучали.
Мелодія наповнювала сад
Чи спомином, чи легкою печаллю…
Скажу одне – було то надзвичайно.
* * *
Немов гекзаметр, повільний літній день
І довгий, мов рядок Гомера.
Нірваною парує стратосфера –
Такі хвилини полюбляв Монтень.
І, сидячи на березі струмка,
Що дихав прохолодою нічною,
Казав, що смерть, потворище з косою,
Насправді і прекрасна, і легка.
* * *
Ми варимо варення з полуниць.
Процес нам зрозумілий до дрібниць,
Відомий здавна, від часів Ієгови.
Але щоразу подив не мина –
Ця сонячна субстанція, вона
Пахка, жива, цілюща й загадкова.
* * *
Вже відцвіли і липа, і жасмин.
Скінчилася пора цвітіння. Боже,
Чому цей невмолимий часу плин
Мене хвилює, ніби заворожує?
Коротший день і холодніша ніч,
Темніше листя і сухіші трави.
Туман ранковий проплива небавом
І завмирає на межі сторіч.
* * *
Я спеку описати не берусь,
Вона паралізує творчий шал.
Плюс тридцять – це іще нормальний пульс,
Плюс тридцять п'ять – правдивий Сенегал.
І холодильник, біле божество,
Мене рятує щохвилини. Швепс
Я п‘ю неначе рятівне зело,
Повторюючи: Віва аква, крепс!
* * *
А кущі бузини, мов хмільні…
Хміль обвів їх чи ні – обійняв,
Мов шатер а чи грот, що на дні
Океану з коралів постав.
* * *
Про що розмовляють дерева
Із вітром, а може з дощем?
Чому зупинився метелик
Над цим золотавим кущем?
Які вилітають зітхання
Із уст однієї з троянд?
Ця осінь спокійна і рання
Невже окуповує сад?
Чому за Дніпром у тумані
Той берег, неначе чужий?
Чому я проходжу по грані,
По грані твоєї душі?
Неначе боюсь ненароком
Потрапить в гріховну пітьму.
На диво чекаю, на Бога,
На вічне спасіння. Чому?
* * *
Вже літо минає, минає помалу,
І вже відпалали кущі красноталу,
Зібрали суниці, зварили малину,
Наплавались вдосталь у озері синім,
Погрілись під сонцем гарячим досхочу,
Вночі надивились на зорі урочі.
* * *
Остання ніч, остання в липні…
Очікує на серпень сад.
Так ніби бризки антрацитні
Жуки з дерев, неначе град,
Чи може це десант спізнілий
В нікуди з безвісті, а втім
Вже абрикоси переспіли
На древі ніжно-золотім.
До фінішу прямує літо,
Всихає сальвія, але
Жага життя несамовита
У тихім проминанні є.
Бо ніби з попелу повстануть
І цей квітник, і сад в цвіту…
Цю незнищенність полум'яну
Вбираю серцем, ніби жду,
Що тут в саду цієї ночі
Під куполом святих небес
Прошепочу рядки пророчі…
* * *
Вже догорає красне літо…
Птахи, які несамовито
Ще вчора заливались співом,
Замовкли, закінчилось диво…
* * *
Ранкові тумани – осіння прикмета…
Васильович хату вже топить брикетом.
Данилович ловить щоранку сомів.
Романович сад вчора геть обрусив.
Назарович медом успішно гендлює…
Це осінь, це осінь в природі царює…
Я Халеп‘я бачу з вікна хмарочосу –
досі…
* * *
Серпень.