Ох, і подумати страшно.
Гаразд, досить "сміятися".
Вперше ми з дружиною в Європі не з власної волі.
І вперше в одному з тих місць, які раніше бачили лише з вікна автобуса чи потяга.
Баварія. Оберпфальц. Район Швандорф. Село Танштайн. Вулиця Айбенштайнштрассе.
А поруч цей хребет — Баварський Ліс.
Не випадково в географічних назвах часто-густо присутнє слово "штайн" — камінь. Або "берг" — гора.
А Швандорф, райцентр — від слова "лебідь". Лебедине село. Хоча насправді давно вже містечко з усіма особливостями типової німецької середньовічної архітектури. Висота над рівнем моря 366 метрів. Танштайн — 545 метрів. І кілометрів п'ятнадцять до кордону. Ось вона, Чехія, — одразу за хребтом, у плавних обрисах якого є щось чарівне.
Казковий край: гори, ліси, струмки, річечки та озера, в яких незворушно плавають нелякані дикі качки й лебеді. А ще — церкви, замки та каплички. Недарма у цього краю статус Національного заповідника: туристичні стежки з покажчиками на кожному роздоріжжі, оглядові майданчики, невеликі готелі та приголомшливі ландшафти. І найчистіше гірське повітря! Курорт, коротше кажучи.
Ось тільки ми тут не туристи й не курортники. Ми — українські біженці. Вигнані зі своєї країни божевільним самодуром, якому стало мало анексованого 2014 року Криму, й він затіяв ще масштабнішу анексію. Заявивши на весь світ, що бореться з "українським націоналізмом", а на ділі методично знищуючи українські мирні міста та села.
Як і всі біженці в Німеччині, ми пройшли приблизно однаковий шлях. Табір для біженців. Потім — притулок у кірсі у крихітному селі Віфельсдорф. Тепер — Танштайн.
Ми ніби нічого й не просили, не канючили, пливли за течією. Німці самі робили все за нас. Казали: зробіть це — ми робили. Підпишіть ці папери — підписували. І ось маємо в сухому залишку.
Німецький пластиковий аусвайс, тобто посвідка на проживання, один в один схожий на німецький національний паспорт, і майже ті ж права, що й у громадян Німеччини. Соціальна допомога — щоб не голодували, не просили милостиню або, не дай Боже, не крали.
Пластикова картка медичного страхування — хворійте собі на здоров'я, якщо потрібно. Соціальна служба сплатить. А ще й картка німецького банку, на яку соціальна служба перераховує гроші соціальної допомоги.
А все одно те ж відчуття нереальності, що виникло в Кракові.
Що ми тут робимо? Ми ніколи тут не жили, не розуміємо, як тут усе влаштовано, освоюємо життя навпомацки. І взагалі... Ми сюди збиралися?
Умови проживання чудові. Живемо як у готельному номері: свій санвузол з душем, гаряча й холодна вода з кранів та ще й кухня, загальна на дві кімнати.
Лише село, в якому живе якихось 500—600 осіб — а поряд села ще менші й невеликі хутірці. Ночами до села, як до себе додому, забрідають лисиці. Яких не лякають електричні ліхтарі на вулицях і яких ніхто не чіпає.
Село — але місто в мініатюрі.
Як і будь-яке село тут.
Причому в справжнісінькій сільській місцевості.
Сільськогосподарські угіддя, ферми, поля, що жовтіють то пшеницею, то зовсім українськими соняшниками.
Будинки — нібито іграшки, кинуті на зелений газон. І електрика (що само собою), і водопровід, і газопостачання (тому й не хотіла б Німеччина відмовлятися від російського газу), і каналізація, і інтернет, і супутникове телебачення, і дороги.
Наше житло — двоповерхова початкова школа, перебудована, коли виявилося, що простіше возити дітей шкільними автобусами до двох найближчих містечок, на притулок для літніх людей. Геть не схожий на притулки, які я як журналіст бачив не тільки зовні.
Але й цей будинок поступово порожнів — адже навіть у найказковіших куточках Землі ніхто не живе вічно, і його тепер віддали нам, біженцям.
Втім, по п'ятдесят євро з носа за проживання вираховують із соціальної допомоги як за пільгу, надану в натуральному вигляді.
Тобто живемо не задарма, не надурняк.
Але все одно на гроші баварського платника податків.
Втім, усміхнемося.
Харчі ми купуємо в німецьких супермаркетах, тобто тепер також німецькі платники податків. Хоча й українські.
Скільки ми з хрущовських часів чули розмови про ліквідацію розриву між містом і селом, а німці язиками не чесали, соціалізм і комунізм не будували, а просто будували. Своє власне життя будували. Так, щоб кожному в ньому було зручно й комфортно.
Туристам, які приїжджають до Німеччини поохкати перед шедеврами живопису та архітектури, є сенс побачити й "баварську глибинку".
Але саме як туристам. Не біженцям.
30 квітня.
Час — десь біля десятої години вечора. Тобто ніч. І темрява. Неяскраве світло електричних ліхтарів на вулицях не рахується.
Я стою біля тильного боку будівлі. Там щось на кшталт тераси — вимощений плиткою майданчик, на який можна вийти просто з кімнати. Курю. Остання цигарка перед сном.
І раптом. з-за рогу будівлі з'являються двоє!
Побачили мене й дременули навтіки.
— Стійте! — кричу я. — У чому річ?
Потім розумію, що кричу українською.
Але. здається, втекли...
Роблю ще одну затяжку — й тут вони з'являються знову.
Так, двоє. Тепер бачу виразно: підлітки. Але один, старший, на зріст майже з мене.
Другий, менший, одразу пірнув назад за ріг. Але той, що старший, залишився. Стоїть, вражий син, метрів за п'ятнадцять від мене й натягує на обличчя чорну маску. Це щоб я його не впізнав?
Переходжу на німецьку.
— Хто такий?
Мовчання. Продовжує надягати маску. Не зовсім гангстерська, начебто від корони, але.
— Що трапилося?
Мовчання.
— Що тобі потрібне?
Відповідає:
— Стільці.
І показує рукою на крісла, що стоять біля виходів із кімнат.
— Це не твої стільці!
Починає щось белькотати, а сам дивиться мені за спину.
Ах ось воно що! Він мені мізки пудрить, а ззаду вже хтось підкрадається?
Різко повертаюся! Ні, нікого. Але стаю так, щоб бачити обидва роги будівлі. Шкода, що Творець не дав людині третього ока на потилиці!
І усвідомлюю, що далі моєї німецької вже замало: він щось лопоче, а я не розумію!
Кричу:
— Ду ю спік інгліш?
— Єс, ай ду.
І дістає з кишені. Що це? Смартфон?.. З електронним перекладачем чи що?
Далі діалог англійською:
— Чого ти хочеш?
— Крісла.
— Але ж це не твої крісла.
Мовчання.
— Я зараз зателефоную до поліції! Окей?
— Найн! — Німецькою.
— Тоді йди!
Не йде! Я підвищую тон:
— Геть!
І. він забирається геть.
Три крісла я заніс до будівлі. Не помітивши у темряві, що ще два залишилися зовні. І що далі?
Зачинили всі двері на всі замки. Дзвонити?
Але будівля збудована з такого залізобетону, що мобілки не бачать мережі.
Озираюся. На стіні розп'яття півметрової довжини. Ну. хоч якась зброя.
За годину трохи заспокоїлися. Тиша, нічого не відбувається. Але для повного заспокоєння, відчуваю, треба викурити ще одну, зайву цигарку. Дружина мало не в сльози: "Зараз там тебе вб'ють".
Гасимо світло. Підіймаємо жалюзі. Та ні, нікого.
Виходжу. Очі звикли до темряви, і я бачу, що два крісла, що залишилися зовні, все ж таки вкрали.
Але якщо не стали ломитися до нас. гаразд, спробуємо лягти спати.
А вранці трагедія перетворюється на. комедію.
Навпроти будівлі, з лицьового боку, автобусна зупинка. А на зупинці. ціла купа якихось речей! "Вкрадені" в нас крісла, якісь тазики, решітки, ще бозна-що й. навіть велосипед.
З'являється Манфред, доглядач будівлі, й заносить "вкрадені" крісла. Підходять інші жителі села й потихеньку забирають усе, що в них "вкрали".
Виявляється, це у молоді така гра: хто більше вкраде, той і переможець. Така ось баварська забава в ніч на перше травня.
Манфред жестами, словами, мімікою перепрошує за підлітків.
За пів години під'їжджає заступник бургомістра й теж вибачається.
У нього я й уточнюю ще раз, оскільки він володіє англійською: це була така гра? Так, гра. І каже нам, що сьогодні святкується День праці. Зараз у церкві пройде служба, а потім нас запрошують на змагання, але вже не в "злодійстві", а спортивні, на честь свята.
І тут до мене починає доходити — із запізненням, як до жирафи.
Матінко рідна! Та це ж була Вальпургієва ніч!
І, звичайно, про інцидент з підлітками вже знало все село!
За кілька днів мене запитали (розмова йшла англійською):
— Це був для вас шок?
— Why shock? Surprise! — відповів я з усмішкою, викликавши сміх у відповідь.
Відповів, між іншим, правильно. Англійське surprise — це не тільки "сюрприз", але й "здивування".
А ставлення до чужої власності тут шанобливе.
Вдома я робив ремонт. А заразом вирішив закріпити кабель інтернету за вікном. І недодивився — у мене молоток зірвався з ручки.
На щастя, під вікном нікого не було.
А молоток упав на газон за кілька метрів від пішохідної доріжки. Але поки я спустився за ним, молотка — без ручки! — вже не було, хтось побачив і забрав.
І крісла, залишені на вулиці без нагляду, у нас зникли б уже першої ночі!
Тут — ні.
Втім, не ідеалізуватимемо. У містах, приїжджаючи до магазину по покупки на велосипеді, або залишаючи велосипед на стоянці, німець пристібає свого двоколісного друга до велостійки протиугінним тросиком із замком.
До того ж не лише дисципліновані німці мешкають нині в Німеччині.
Але в селі будь-яку річ можна без побоювання залишити просто біля будинку. І ніхто її не візьме. Ну. крім Вальпургієвої ночі напередодні Дня праці. Але й цієї ночі по-справжньому ні в кого нічого не вкрали. Тільки жартома.
20 травня.
Оточений Маріуполь здано.
Військовим наказали скласти зброю, щоб уникнути подальших жертв серед захисників та цивільних. Наказали залишитися живими. Навіть ціною полону.
21 травня.
22 Короткочасних туристичних поїздок недостатньо, щоб зрозуміти національний характер народу, який живе в країні. Так чи інакше, але тяжіють стереотипи. У готелі, в кафе тобі обов'язково усміхаються, всім своїм виглядом показуючи "як добре, що ви до нас приїхали (зайшли)", починаєш почувати себе шановною людиною, але ж у них робота така. Трохи менше усміхаються в музеях, але все одно ввічливі та привітні. А спробуй-но закурити, скажімо, на вулиці в недозволеному місці, можна й на несхвальне зауваження нарватися. Або, пам'ятаю, в туристичному центрі в Мюнхені, тільки-но я зробив дві-три фотографії, від мене відразу ж зажадали — без будь-яких усмішок, розшаркувань і пояснень! — ці фотографії стерти.
Але в баварській глибинці ввічливість, привітність і доброзичливість — це перше, що помічаєш.
Будь-хто, хто йде назустріч, не має значення, дорослий чи дитина, вітається з тобою, незнайомим.