Уявляю!
ТИТАРЕНКО. А я ні.
ФЕДОРЧЕНКО. Усе, Колю, сніданок проґавимо. Потім історію докажеш, пішли.
ТИТАРЕНКО. Іди, мені не хочеться.
Федорченко йде, відчиняються двері з тераси, входить Валентина.
ВАЛЕНТИНА. Колю, тебе на сніданку не було, я тобі бутерброд принесла. (Помічає на столі пляшки й закуски.)
ТИТАРЕНКО. Ти б ще чого-небудь принесла.
ВАЛЕНТИНА (в іншій тональності). Там ще каша була, її не всі їли, принести?
ТИТАРЕНКО. Гаразд, сідай. Навіщо прийшла?
ВАЛЕНТИНА. Бутерброд принесла.
ТИТАРЕНКО. Тобі, напевно, подобається на чужі страждання дивитися? Давай!.. Мабуть, ми з тобою вип'ємо? (Наливає із пляшки Федорченка у дві чисті склянки, подає одну Валентині. Валентина підносить склянку до губ і раптом різко ставить на стіл.)
ВАЛЕНТИНА. Ні!
ТИТАРЕНКО (теж ставить склянку). Тому що алкоголь одразу в кров піде?
ВАЛЕНТИНА. Ні! Огидно, Колю! Усе огидно! І брехати огидно, й правду сказати — огидно. Піду я, Колю!
ТИТАРЕНКО. Так, Валентино, іди! І вчора не треба було приходити. Нема чого тобі тут робити. Ти ж спостережлива! Обручку одразу помітила. А я приїхав п'єсу писати. А замість цього із тобою, ніби із власною дружиною, сварюся!
ВАЛЕНТИНА. А чого ти з нею сваришся? Вона тебе зраджує, так?
ТИТАРЕНКО. Та ні… Критична фаза, напевно… як у кожному шлюбі… Чи життя так крутнулося…
ВАЛЕНТИНА. І діти у вас є?
ТИТАРЕНКО. Немає. Мабуть, були б діти, усе як-небудь інакше склалося?.. А так… Ми із третього курсу разом, а квартиру перед самим розвалом отримали. Ну, перед тим, як країна ляпнулася. До того, як кажуть, по чужих кутах поневірялися… Смішне слівце — "поневірялися". Поневірялися — але ж начебто щасливі були…
ВАЛЕНТИНА. Мабуть, краще розлучитися? Квартиру розділите…
ТИТАРЕНКО (сміється). Однокімнатну?! Малосімейку?!
ВАЛЕНТИНА. Колю, а я на хорошому заводі працюю — оборонному. У нас кмітливих інженерів на руках носять...
ТИТАРЕНКО. Сама ж казала — завод у простої.
ВАЛЕНТИНА. Так це, напевно, поки. Адже не завалився. Дивися, й путівку мені пільгову дали. А оборона… вона завжди буде потрібна.
ТИТАРЕНКО. Так і живемо. Хочемо вірити, що ще щось буде… А ти кадровик, чи що, якщо на роботу запрошуєш?
ВАЛЕНТИНА. Та ні, просто монтажниця. Тільки я гарна монтажниця. Ферит-транзисторні пристрої — чув про такі?
ТИТАРЕНКО. Не тільки чув. Ми їх у двох-трьох розробках застосовували. У своїх руках, можна сказати, тримав.
ВАЛЕНТИНА (схвильовано). А раптом ті самі, які з моїх рук вийшли? Колю, це ж… Як… як… ніби ти за тисячу кілометрів мої руки у своїх тримав…
ТИТАРЕНКО. Не сміши, Валю! Їх давно з виробництва зняли!
ВАЛЕНТИНА. Руки?.. От же вони!
ТИТАРЕНКО. Ферит-транзисторні пристрої! Ми на іншу елементну базу перейшли. (Пауза.) А сенс? Однаково все ляпнулося… (За вікном усе яскравіше горить день.)
ВАЛЕНТИНА. Колю, а ти комету бачив?
ТИТАРЕНКО. Яку комету?
ВАЛЕНТИНА. Яка перед самим від'їздом була. Ну, та, котра без розкладу. У мене вже валіза була зібрана. А мати чогось розбурчалася, так я від неї на вулицю втекла. Прикурюю, голову підіймаю — комета! Здоровенна, як трамвай! А хвіст — як два причіпні вагони. Знаєш, мені так моторошно стало…
ТИТАРЕНКО. Ні, не бачив. Вірніше, бачив. У телевізорі.
ВАЛЕНТИНА. Нічого ти не бачив! Її тільки через два дні показали. Там вже ні на що було дивитися!.. Слухай, а та, що за розкладом повинна була прийти, — як нас усіх з нею обдурили! Вона всього один раз на 76 років приходить. Хтось, мабуть, цілих 76 років чекав, так? А вона взяла й хвіст не випустила. А на цю не чекав ніхто — вона випустила. А на ту знову 76 років чекай? А якщо знову не випустить?
ТИТАРЕНКО. Комета Галлея?.. Ну чекай... Всього-на-всього років сімдесят залишилося… а я й на тебе вчора не дочекався, всю ніч не спав…
ВАЛЕНТИНА. Не бреши. Спав. Хропів.
ТИТАРЕНКО. За столом… це не рахується! Я навіть вірші написав… Скільки років не писав, і ось…
ВАЛЕНТИНА. Прочитай.
ТИТАРЕНКО. Та це так, дурниця... (Перебирає папірці, скинуті на ліжко, знаходить потрібний, читає.)
Все кінчається, все скінчається,
Навіть те, що не починається,
І душа — як сільська рівнина,
І застигла, як крига, днина.
Неминучості не супереч,
Бо нічого душа не варта,
А любов… та не в тому річ —
Просто першоквітневі жарти!
(Мне аркуш, кидає.) Яка ще любов! Жарт! Розіграш першоквітневий!
ВАЛЕНТИНА (підбирає, розгладжує). Колю… Мені ще ніхто віршів не писав. Тільки я про жарт не згодна. І сільська рівнина — це в якому сенсі?
ТИТАРЕНКО. Оку нема за що зачепитися. Хіба за силосну вежу… А силос… він і є силос!..
ВАЛЕНТИНА (схлипує). Колю, не така я. Нічого не було, Колю.
ТИТАРЕНКО. Чого не було? Комети Галлея?
ВАЛЕНТИНА. Нічого, щоб тобі за мене соромно було!
ТИТАРЕНКО. А огидно в такому разі через що?
ВАЛЕНТИНА. Через все. Приїхала ідіотка з ідеєю фікс!..
ТИТАРЕНКО. Валю, тобі, напевно, виговоритися треба…
ВАЛЕНТИНА. Кому — тобі? Щоб ти потім до п'єси вставив?!
ТИТАРЕНКО. А якщо не мені?..
ВАЛЕНТИНА. Сусідкам по кімнаті?! От сміху буде на всю турбазу!..
ТИТАРЕНКО. Гаразд, Валентино. (Бере пальто). Пішли вже гуляти, чи що, до лісу куди-небудь… (Виходять через двері, які ведуть на терасу.)
Стукіт у двері, що ведуть до коридору. Пауза. Стукіт повторюється. Двері відчиняються. Входить жінка в замшевій куртці, героїня нічного сну Титаренка. Це Світлана.
СВІТЛАНА. Агов, є хто-небудь? (Зі здивуванням розглядає кімнату, випивку на столі.) Так, картина Рєпіна "Не чекали"…
З натугою перетягує через поріг дві величезні картаті сумки, зачиняє двері, вибирає стілець, сідає біля ліжка Титаренка обличчям до дверей. Двері відчиняються, входить Федорченко, але, побачивши Світлану, завмирає на порозі. Дивиться на табличку з номером, знизує плечима, входить, зачиняє двері. У нього чудовий настрій.
СВІТЛАНА. Ви хто такий?
ФЕДОРЧЕНКО. Ось так диво! А ви хто, чекаєте на кого-небудь?
СВІТЛАНА. Це має значення? Ви — хто?
ФЕДОРЧЕНКО. Я? Сусід. Сусід Миколи. Ви на нього чекаєте, я вгадав? (Скидає пальто). Ой, Колю!.. А брехав як! Всю, каже, ніч — один, як багнет, стояв. Чи ні — як перст стовбичив… Я Андрій Роскомпартович, честь маю.
СВІТЛАНА. У такому випадку я Октябрина Культпросвітівна.
ФЕДОРЧЕНКО. Яке ім'я! Яке чудове рідкісне ім'я! Поезія… А мене можете просто Андрієм звати. Роскомпартович — це для офіційної обстановки.
СВІТЛАНА. І давно це у вас?
ФЕДОРЧЕНКО. Не зрозумів, Октябрино Культпросвітівно.
СВІТЛАНА (показує на пляшки й склянки). Неофіційна обстановка.
ФЕДОРЧЕНКО. У нас?
СВІТЛАНА. Не в мене ж.
ФЕДОРЧЕНКО. Вибачте, Октябрино Культпросвітівно, щось я не розумію.
СВІТЛАНА. У вас. З Миколою. Неофіційна обстановка. Давно?
ФЕДОРЧЕНКО. Як це в мене з Миколою може бути неофіційна обстановка? Я гадав, навпаки, у вас із ним. А в нас із Миколою — повний офіціоз, якщо ви офіційно запитуєте.
СВІТЛАНА. Офіційно запитую. Що це таке?
ФЕДОРЧЕНКО. А губки чиї? (Показує склянку зі слідами губної помади). Офіційно заявляю, Октябрино Культпросвітівно, я губи не фарбую! Як я вчора не здогадався? Слухай, каже мені офіційно, вигадай що-небудь, залиш мене одного на ніч.
СВІТЛАНА. Яка гидота!
ФЕДОРЧЕНКО. Що гидота?
СВІТЛАНА. Те, що він просив — гидота!
ФЕДОРЧЕНКО. Знову не зрозумів, Октябрино Культпросвітівно. А що він у вас просив?.. Взагалі, Октябрино Культпросвітівно, я ще вчора помітив: дивний він якийсь, Октябрино Культпросвітівно!..
СВІТЛАНА (кричить). Та досить! Октябрино Культпросвітівно та Октябрино Культпросвітівно! Світланою мене звуть.
ФЕДОРЧЕНКО. Я ж знав, що ви жартуєте! (Сміється.) Світлана! Яке ім'я!.. Світлана. Яке чудове рідкісне ім'я! Поезія… Жуковський!
Раптово вмикається репродуктор:
Тихо світиться луна
В сутінках туману –
Маломовна та сумна
Молода Світлана.
"Що, подруженько, з тобою?
Голову схилила…"
СВІТЛАНА (вражена). Це… Як ви це влаштували?..
ФЕДОРЧЕНКО (без затримки). А от захотів — і влаштував! Тому що від щирого серця сказав! Слово честі, як вам личить ваше ім'я! Світлана — по-іншому й назвати не можна. Я просто не розгледів після темного коридору. Курточку дозвольте?..
СВІТЛАНА. А якщо Зоряна?
ФЕДОРЧЕНКО.
Дівчину Зоряну,
Дівчину кохану
Не віддам нікому..!*
*(С. Пушик)
СВІТЛАНА. Та ні, Лідія я.
ФЕДОРЧЕНКО (знову без затримки).
Як юна Лідія у юному танку
І гроші, і серця у пригорщу дзвінку
Збирає, сміючись та блискаючи оком…**
**(М. Рильський)
СВІТЛАНА. А якщо Ірина?
ФЕДОРЧЕНКО.
Я все тебе кохаю,
Мій милий тихий раю,
Ірино, Ірино,
Ірино моя!***
***(С. Воробкевич)
СВІТЛАНА. Щось вам не те після темного коридору примарилося. Зінаїдою мене кличуть.
ФЕДОРЧЕНКО. І що? Прекрасне ім'я. Чудове, рідкісне ім'я! Поезія чистої води! "Гумову Зіну купили в магазині, гумову Зіну…" Почекайте — не те! Але ім'я у вас все одно чудове!
СВІТЛАНА. Яке?
ФЕДОРЧЕНКО. А будь-яке! Головне, щоб людина була хороша!
СВІТЛАНА. І до кожного вірш згадаєте?
ФЕДОРЧЕНКО. Майже.
Люблю жіночі імена.
Жива в них сила первозданна.
З глибин історії луна —
Марія. Анна. Роксолана.****
****(В. Базилевський)
Ці поети — вони ж однією любов'ю займалися! Причому намагалися всі імена перепробувати! Але, на жаль, ви на Колю, а не на мене чекаєте. Чесно скажу, все життя мріяв, щоб на мене така жінка чекала! Де він, до речі? Що у вас із ним трапилося?
СВІТЛАНА. Хотіла б я сама знати, що й з ким у нього трапилося.
ФЕДОРЧЕНКО. Залишити таку жінку на самоті?! Дійсно — мерзотник! До речі, душно в нас. Давайте, якщо дозволите, я з вас і жакетик зніму. Так, Октябрино Культпросвітівно, оцей ваш Микола... Ні, Зіночко, і як він тільки міг!.. Він же мізинця вашого не вартий. Киньте його, Лідочко. Тим більше я — от він. У ваших ніг, Світланочко! Давайте вже й чоботи знімемо…
СВІТЛАНА. Цікаво. Ви мене що, спокусити хочете?
ФЕДОРЧЕНКО. Що ви! Що ви!! Що ви!!! Як можна цього не бажати?
СВІТЛАНА. Так одразу?
ФЕДОРЧЕНКО. А ви не вірите в кохання з першого погляду? А потім я не знаю — він надовго пішов? Мабуть, у нас часу на довгі перемовини немає.
СВІТЛАНА.