Тримайся мене, то разом і чергу займемо. Купимо кож­ний по кілограмові хліба, один продамо, один з'їмо, ще й по полтиннику[24] заробимо. Хліб же в черзі по три рублі, а на базарі — по сім. От і бариш буде!

Та перспектива заробітку якось хлопця зовсім не втішила, натомість пригадка про можливість з'їсти від­разу півкілограма хліба розбудила в шлунку всіх го­лодних демонів, наповнивши уста гірко-солоною сли­ною. Андрій затрясся. Підкидало його з голоду, утоми, страху перед холодом надворі, а найбільше від криків і штовханців розперезаних міліціонерів, свідомих своєї сили та безкарности.

І він знову не втримався. Пропихаючись крізь двері, раптом кинув просто в якусь носату пику ре­тельного оборонця порядку:

— Гуджа-гуджа, собаки гончі! Кусь-кусь!

Носата пика витріщила очі й оторопіло роззявила рота від такого неочікуваного зухвальства. Андрій же, зрозумівши, що йому цей вибрик безкарно не мине, величаво проплив повз міліціонера, але робив такі дов­железні кроки, на які йому лишень дозволяли ноги.

— Стой! Стой! Вернісь назад! — упало в нього за плечима, і ці вигуки стали для хлопця сигналом до старту. Андрій рвонув з місця і врізався в юрбу.

— Держі! Держі! — верещало позад нього. — Стой, стрєляю!

Держати Андрія ніхто не збирався, але сполошені люди шарпалися то в один, то в другий бік і пере­шкоджали бігти. Хлопець маневрував поміж постатями і клунками, розштовхував мішанину тіл ліктями, когось ізбив з ніг і лишив позад себе таку широку дорогу, що погоня могла би проїхати по ній цілим драбинястим возом. По ній леопардом скакав міліціонер, горлав на цілі груди і двічі вистрелив, але в повітря. За третім разом міг стрелити Андрієві у спину, чого, звичайно хлопець собі не бажав. А така можливість перетвори­лася в неминучість, коли він вискочив з натовпу й опи­нився на порожній площі.

— Стой, стрєляю! — ще раз попередив задиханий голос уже зовсім близько.

Ситуація була катастрофічна, й Андрій скоріше ніж подумав, рішився на одчайдушний крок, випробуваний уже не раз у дитячих бійках. Раптом круто обрнувся, скочив назустріч міліціонерові й підставив йому ногу. Той, не сподіваючись підступу, не вспів своєчасно за­гальмувати, з розгону налетів на простягнену впоперек дороги перешкоду, зачепився, дав карколомного стор­чака і запоров по обледенілому бруці носом. Револь­вер ідіотично стрельнув, посилаючи кулю вздовж бруку, і потім відлетів на кільканадцять кроків кудись уперед. А хлопець уже гнав далі, не розбираючи до­роги і сам не знаючи, куди біжить. Не чув нічого, крім свисту повітря у вухах і тупотіння власних кроків, але знав напевно, що за ним уже женеться погоня, і то численна. Замкнена вже будка з пивом, якийсь великий наріжний будинок, якась вузенька вуличка, одиноке дерево між хідником і бруком — все це бігло назустріч Андрієві й скоро лишилося позаду. Ось і ще одна вуличка ліворуч, знову будинок на розі, але вже малий, а за ним — високий дощаний паркан. Не думаючи довго, хлопець учепився за зубаті чубки дощок і з котячою спритністю перекинув тіло на другий бік загороди. Опинився в якомусь міщан­ському подвір'ї. Крім будинку при вулиці, в глибині двору стояла ще якась кривобока хатина, а біля неї дровітня і нужник[25]. У вікнах було темно, віконниці зачинені.

Андрій зігнувся і припав вухом до паркана. Так і є! Біжать! Ковані чоботиська, черкаючи об замерзлу зем­лю, посилають луну далеко довкола. Не можна чекати ані секунди! Адже вони там можуть догадатися, що він перескочив паркан, може, навіть і бачили!

Хлопець кинувся у глибину двору, перескочив біля дровітні другий паркан (уже нижчий, ніж від вулиці) і знову опинився в якомусь подвір'ї, що виходило на другий бік кварталу. І тут було два будинки, дві дро­вітні і неодмінний дерев'яний нужник.

Скрадаючись попід темними вікнами, Андрій пе­ребіг двором, допав до засуненої залізним прогоничем хвіртки, витягнув прогонича і вискочив на вулицю. Розглянувся і віддихнув з полегшею: вулиця була порожнісенька. Причинив обережно хвіртку і подався геть. Підчас утечі забув про голод, позбувся втоми, а розі­грівся так, що обличчя його пашіло, а піт краплинками стікав по спині. Мучила спрага.

На щастя, на половині кварталу натрапив на ко­лонку[26] з попсованим краном. Вода бігла з неї тонень­ким струмочком і вспіла вже аж до кінця вулиці на­мерзнути карколомним льодовиком. Ризикуючи розче­репити голову, Андрій підповз по горбкувато-склистій поверхні до колонки і почав жадібно пити. Підставляючи пригоршні під слабеньку цівочку, що проколю­вала наскрізь холодом долоні, пив, і пив!..

Нарешті, вдоволивши спрагу, обтер мокрими доло­нями липке від поту чоло й обережно сповз назад на хідник. Крижаний вітер лизнув його по вогкому об­личчі й спітнілій спині, роздражнений холодною водою, отяжілий шлунок почав виявляти своє обурення голосним булькотінням, і хлопця почало трясти ще гірше, ніж перед тим. Куди йти? Де загрітися? Як відпочити хоч би годинку?

І нараз Андрія огорнула розпука безнадійности. Все стало байдужим до обридження. Схотілося впасти отут на місці й заплющити очі на віки-вічні. Як добре розтягнутися і не думати ні про що! Хай голод ссе за серце, хай мороз в'їдається до самих костей, — бай­дуже, — не звертати на них уваги!

І раптом пригадав собі таємничого діда. Ох, Боже, як же це можна було його відбігти?! Ото дурень! Двічі стрінув доброзичливих людей й обидва рази так по дурному їх утратив!

Але пригадка про нового знайомого скерувала дум­ки Андрія в інший бік.

— Треба вертатися назад у село! — вимовив хло­пець, і від того рішення відразу підбадьорився.

Справді, нічого йому отут волочитися в незнайомому місті, коли в селі має рідну хату. Назбирає якогось бадилля, напалить у печі, вилізе на неї і відпочине та виспиться всмак. Звідти вже ніхто не буде його зганяти по кілька разів на ніч. Відпочивши ж, він щось придумає: наставить сильця на ворону, лапку на зайця, або спробує вловити рибу в ріці. А тут — що? За півтора дня він і дурного горобця не побачив. Лишень камінь, та високі паркани, та голодуючі, та чужі люди, яким нема до нього ніякого діла. А в селі — усі свої. І, — хто зна, — чи там у рідній Груні люди в комітети Самооборони не гуртуються? Андрія ж знають і також приймуть. Коли ж такого комітету нема, то Андрій підкаже путнім односельчанам, щоб робили так, як в Ізюмі роблять. Правду той дід казав: під Охтиркою також люди живуть, і біда така сама, як під Ізюмом і скрізь...

Отже, додому! Незабаром почне дніти, тоді Андрій розпитає дорогу і піде. А тепер треба ходити, перемогти втому й не піддаватися спокусі сідати на відпочинок. Бо, коли сяде, не встане більше.

І хлопець пішов, куди очі дивилися. Мав тепер виразну мету і якусь, правда, невиразну, але теплу на­дію. Існування набирало глузду, терпіння оправдува­лися, приплив завзяття вдмухнув силу у кволе тіло, ноги ступали певніше. Шкода лишень було, що подо­рожі не можна почати відразу. Але день був недалеко. За яких три-чотири години зійде сонце.

Три-чотири години... Які ж ви можете бути короткі і які безконечно довгі...

3

Вечоріло. Знову притискав мороз, і вітер, мішаючи водно хмари піску і дрібного колючого снігу, хльостав ними в обличчя й обпікав незахищені руки. А Андрій, уже ледве переступаючи з ноги на ногу, плентався далі вулицями якогось передмістя. Дивно, але за цілий день не зміг допитатися дороги на Охтирку і вже був пере­конаний, що безнадійно зав'яз у якомусь проклятому кам'яному мішку. Більшість людей, до яких звертався з таким простим питанням, казала, що не знає. Деякі взагалі навіть не відповідали, лиш потискували пле­чима і йшли далі. А ті, що знали, давали хлопцеві дуже складні й неясні для нього вказівки: мовляв, спочатку підеш он тою вулицею, звернеш направо, сядеш у такий-то трамвай, доїдеш туди й туди, там пересядеш на ін­ший, доїдеш... і тому подібне. На трамвай в Андрія спо­чатку не було грошей, назви вулиць не затримувалися в запамороченій голові, а все разом викликало таке враження, що вийти з цього зачарованого міста немож­ливо. Ще найлегше, як йому дехто радив, було добитися до залізничної станції і їхати поїздом. Але на такі по­ради хлопець лишень зідхав і відходив.

Півдня він ще якось тримався і не втрачав надії, але після полудня відчув, що з ним коїться щось дивне. Раз йому ставало гаряче і страшенно хтілося пити. Тоді він розглядався за купою снігу, згортав з нього чорну скоринку бруду, набирав у жмені і їв. Але за­раз же тіло його починало корчитися від холоду, ноги тряслися й підгиналися, а губи мертвіли так, що ни­ми годі було ворухнути. Почав надокучати й кашель, пекло в очах. Андрій мусів їх заплющувати. Коли ж розплющував знову, то будинки, електричні стовпи й люди дивно викривлювалися, тремтіли й розтягалися, як відбитки в торкненому вітром водяному плесі. На­певне викликав жаль своїм виглядом, бо, хоч не просив нічого, кілька прохожих втиснули йому в руку якісь дрібняки. Хлопець приймав їх несвідомо, затискав у до­лоні, але не рахував і навіть не думав над тим, що їх можна зужити на трамвай. Йому не треба трамваїв, — йому треба було лишень вулиці, яка б вивела б його на північний захід Харкова — на залізничну дорогу, що йшла на Охтирку. Що Харків лежав на південний схід від Охтирки, отже, Охтирка від Харкова — на північний захід — це була єдина річ, яку Андрій тямив добре. І коли б опинився у відкритому полі, дав би собі раду сам, орієнтуючись на сонце. Але в місті сонце, здавалося, грало в піжмурки: не йшло рівно своєю до­рогою і не світило, але ховалося в сіру каламуть неба, а коли й вигулькувало на мить, то з'являлося раз пра­воруч, раз ліворуч, раз попереду, а раз позаду хлопця, немов дражнилося. І не веселило світу, не блищало — було виснажене й бліде, наче виточене з білої порце­ляни. Кидало мертвий погляд униз і ховалося знову. Врешті розчинилося зовсім у безбарвній матовій кіп­тяві, поступившись без найменшого спротиву сутінкам наступаючого вечора.

Андрій уже більше нікого ні про що не питав, але вперто волік отяжілі безвладні ноти і лишень з над­людською силою волі втримувався від того, щоб не сісти десь у спокусливій заглибині поміж парканами чи бу­динками.