Проти переконань

Променистий ранок гойдався на верховіттях вкритих рясним цвітом яблунь і струшував додолу рої біло-роже­вих пелюсток, а вітер підхоплював їх у леті й ніс кудись за ріг будинку, або осаджував попід низько постриженою травою, що обрамлювала клюмби шпитального подвір'я. По другому боці лікарні вже добре пригрівало сонце, але тут, з заходу, в межах тіні, що падала від будинку, було холодно, і неторкнена ще роса перлилася на обважнілих вінчиках нарцисів і тюльпанів. Збираючи данину з паху­чої піняви дерев, в одну ноту гуділи бджоли — чисто, ніби хтось дув без перерви у вузьку шийку пузатого дзбанка, і невидима зозуля кидала в погожу тишу подвійні краплі свого кришталевого голосу: "Ку-ку, ку-ку!.."

Перед ґанком операційного відділу нетерпеливо про­ходжувався немолодий уже мужчина, так віком біля п'ятдесятки, і безжалісно ламав у заложених за спину руках свого нового капелюха. Він уже всоте перемірив нервовим кроком висипану жорствою доріжку, неодмінно заверта­ючи там де кінчалися границі тіні, немов би натикаючись на невидиму перешкоду, і викурив, не знати яку з черги цигарку. Нагадував собою лева, недавно посадженого в клітку, ще сильного й дикого, але вже збезчещеного до­тиком тенет й упокореного ґратами, опинившись за яки­ми, цар звірів став невільником і дивоглядом для цікавої юрби.

Мужчина мав справді щось лев'ячого в пружній, м'я­кій ході, в гордій посадці гарної, припорошеної сивиною голові і в кожному русі сильного, мускулистого тіла. Ли­шень його великі гранітно-сірі очі мали в собі вираз по­нурої мертвеччини, притаманної одиноко спустошеній люд­ській духовості. Так, ці очі були суто-людськими, бо десь у глибині їхнього спустошення жеврів вогник чогось неви­мовно болючого, трагічного і... злого.

Не підлягало сумніву, що в молодості цей мужчина був красенем, а й тепер, без огляду на сивину й дві різкі зморшки, що збігали вниз по щоках, він привертав до се­бе увагу, як зразок зміненої віком, а все ж незаперечної і нев'янучої вроди, здібної донести свій чар аж до глибо­кої старости. Час пошкодив йому мало: відняв одне, додав інше, але не зробив нічого недоречного, що б порушило загальну гармонію цього рідкого у своїй красі типу.

Він ходив і ходив.

Як довго!.. Як дуже довго! Котра це вже може бути година: дев'ята, десята?..

Крутилися у подувах вітру біло-рожеві пелюстки яб­лунь, гуділи в одну ноту бджоли, і невидима зозуля кидала у погожу тишу подвійні краплі свого кришталевого голо­су: "Ку-ку, ку-ку!.."

Чому ж так довго?!

І ось нарешті легко відчинилися двері, а в них з'яви­лася білосніжно-строга, туго накрохмалена сестра.

— Герр Березофскі!.. — кивнула чоловікові й дала знак.

Тепер Березовський недовірливо подивився на сестру, питаючи очима: Вже? Справді вже?..

З завмираючим серцем переступив поріг медичної свя­тині і увійшов у довгий коридор, де невидимо клубочився тяжкий запах наркози й ліків і де панували тільки дві бар­ви: молочно-біла і ясно сіра. Обережно ступаючи по ліно­леумовій доріжці, простував за шурхотячою постаттю сес­три, а ноги його тремтіли й вгиналися в колінах.

— Уже? Чи ж це можливе?

Двері праворуч, двері ліворуч — і скрізь врочиста тиша зачарованого царства, де повно таємниць і де не сміє жити ніякий звук. І так, як повинно бути в зачарованому царстві, одні з дверей безшумно відкрилися, а з них ти­хенько викотився високий візок на гумових колесах, штов­ханий ззаду двома білими постатями.

Сестра обернулася до відвідувача і поклала палець на уста.

— Будьте уважні, — шепнула. — Вона ще не очуняла після наркози.

Березовський повільно приступив до візка й з остра­хом сковзнув обережно зором вздовж контурів постаті, що лежала на ньому, вся загорнена в біле. Боявся відразу глянути відважніше, бо не ручив, що не вибухне нелюд­ським криком, не осліпне, не зімліє, або нагло не згине. Тому зиркнув тільки раз і зараз же приплющив повіки. У голові все йшло обертом, бракувало повітря, серце без­ладно калатало в грудях, мов язик дзвона, що б'є на спо­лох.

Перечекав трохи, вгамовуючи себе, і як тільки набрав сили, знову відкрив очі, на цей раз просто прикипівши ни­ми до обличчя, що його за першим поглядом сприйняв за якусь невиразну, розпливисту білу пляму. Жадібно спивав зором кожну рисочку, кожну деталь, стараючись усе запам'ятати, нічого не пропустити і все узгіднити зі своєю дотеперішньою уявою. Але те, що уявляв досі, якось раптом забулося й зникло цілковито з пам'яті, а натомість на плівці мозку вже фотографувався новий реальний образ якоїсь воскової скульптури, покладеної на тло блискучої білизни низенької подушки і стисненої довкола чола та­кою ж білою шапочкою, що ховала під собою волосся. Безтямний, глибокий спокій, як печать непорочносте й святости, лежав на довгих віях, віддзеркалювався на гла­денькому чолі й строго затиснутих дівочих устах, згущу­ючись і голубіючи в проміннях зморщок подушки довкола голівки, як німб у мармуровій різьбі. І, здавалося, сама тільки білість, одинока білість, могла не ображати своїм сусідством цього втілення чистоти й незайманности, над яким чуйно сторожувало кілька білих постатей.

Березовський раптом набрав найглибшого переконан­ня, що інакше не могло бути: його Танічка, його дитина, мусіла виглядати саме так, як свята. Він же молився до неї, він обожував її, він носив її, ніби рану, стільки років у сво­їй душі! Яка ж вона могла бути, як не саме така? Він навіть пізнає оці чорні рівненькі брови, це ясне гладеньке чоло, цей цнотливо-строгий затиск уст, включно до темних серпанків-тіней під очима і блакитного німбу довкола милої голівки — так він її завжди собі уявляв.

І нараз на нього війнуло чимсь таким знайомим, та­ким болючо-рідним, як віє у снах від з'яви померлої, без­конечно дорогої істоти: яка ж подібність!.. Яка надзвичай­но потрясаюча подібність до того моменту, коли...

Він притулив чоло до залізної рами візка і вчепився за нього руками. Не рухався, мовчав, але це було більше, ніж крик, ніж розпучливі жести й ридання на повний го­лос. Це був німий шалений напад жалю, болю, страху й щастя — це було щось моторошне.

І, видно, хтось його добре розумів, бо термосив за плече і низьким баритоном калічив по-московському:

— Герр Березофскі, герр Березофскі... Так не можна... Заспокойтеся... Ви побачитеся ще не раз... А тепер досить... Пустіть... Хвору треба перенести на ліжко...

— Вже, зараз... — вишептав Березовський, не міня­ючи пози. Був безсилий підвести голову і розімкнути паль­ці. — Ще одну хвилиночку... Руки... Де її руки?.. Я хочу їх поцілувати... Дозвольте мені, прошу вас!..

Хтось відгорнув біле покривало, і з-під нього пока­залися безпомічні маленькі рученята, зложені на грудях. Березовський взяв їх і пристрасно притулив до уст, вдиха­ючи їхнє тепло.

— Я думав, що вона холодна, — вирвалося у нього.

— Ми зробили переливання крови, — пояснив ба­ритон.

Але Березовський вже не слухав. Цілував один по одному всі пальчики, а кожний поцілунок був криком бо­лю і щастя: "Танічко моя, Танічко!.."

А ніжне дівоче личко не реагувало ніяк — було й далі безтямно-спокійне, роз'яснене печаттю чистоти й непо­рочности.

Його силою відірвали від візка, хтось притримав за плечі, а тим часом дві накрохмалені сніжно-білі постаті попхнули візок і щезли з ним за рогом коридору. Позаду стукнули двері, й вітер, скористувавши з протяту, прожо­гом скочив у відчинене вікно і сипнув навздогінці за віз­ком пригорщею щойно зірваних яблуневих пелюсток.

— Тепер вертайтеся до готелю, майоре, лягайте і спіть. Ви напевно не спали цієї ночі? — гудів над вухом Березовського той самий низький баритон. — Відпочиньте, опануйте свої думки — і тоді знатимете, що робити...

Березовський з трудом усвідомив собі, що біля нього знайомий з учорашнього дня хірург, професор Зедергольм.

— Як з нею, професоре? — поставив він своє перше свідоме питання.

Височезний і сухий, мов тичка, професор Зедергольм широко розкинув свої граблеподібні руки, взяв Березов­ського за лікоть і повів до вихідних дверей.

— Погано? Скажіть мені правду, професоре: дуже погано? — наполягав Березовський, сам догадуючись, що правда не могла бути надто потішаюча.

Зедергольм ще раз розкинув руками й штучно — ба­дьорим тоном відповів:

— Я зробив усе можливе. Випадок поважний, але ча­сом люди виходять ще й з гірших...

— Тільки часом?..

— "Часом" — велике слово в медицині, — ухильно відповів професор. — ЧАСОМ хворі виходять і з зовсім безнадійного стану, ЧАСОМ умирають тоді, коли, здава­лося б, повинні жити. Боже Провидіння не все числиться з нашими поглядами й часто робить великі несподіванки...

Березовський більше дивився, ніж слухав, намагаю­чись відчитати з обличчя Зедергольма те, чого він не до­говорював, але не відчитав нічого. Натомість зауважив на білій шапочці біля правого вуха кілька бризок крови, і це його страшно схвилювало: кров Тані!

По тому він уже нічого не сприймав ні зором, ні слу­хом, ні мозком, цілковито поглинутий тими кількома маково-червоними плямками, що виразно темніли над ву­хом професора. Здається, що приступив ще хтось, але Бе­резовський не бачив, хто саме; здається, йому пропонували щось проковтнути для заспокоєння нервів, але він так і не пам'ятав, проковтнув, чи ні; здається, що йому гово­рили якісь потішаючі слова, але вони зникали зі свідомости, мов краплі води на розпеченій блясі; здається, що й він сам щось питав і щось відповідав, але що саме — того собі ніколи не міг пригадати. Дрібні краплі крови на білій шапочці Зедергольма викликали у нього плутані й неясні, а тому особливо страшні, картини операції: скальпелі, щипці, ножиці, пінцети, руки в гумових рукавицях, що пе­ребирають гарячі, паруючі нутрощі, й фонтани крови зі страшного розрізу...

Врешті його дуже чемно, але й не менш рішучо, ви­пхали з коридору операційного будинку і замкнули за ним двері.

— Навідаєтесь завтра. До побачення!.. — впало по-німецькому за його плечима.

На дворі набрав у легені свіжого повітря і пішов на­вмання, як лунатик, вулицями незнайомого міста, задивлений в риси ніжного дівочого личка, позначеного печат­тю непорочної святости, що ясніло десь там перед ним і викликало поруч себе інше, але до болю подібне обличчя. Штовхав перехожих, спотикався, двічі мало не потрапив під авто, минав дільницю за дільницею і неспостережливо для себе самого опинився перед брамою цвинтаря.