Бог вогню. Том 1. В Санто Антоніо

Пригодницька повість з бразилійського життя

Перший том

В Санто Антоніо

Напередодні несподіванки

Хочемо розповісти в цій повісти про надзви­чайну пригоду, що сталася в перших роках другої половини нашого століття з молодим українським хлопцем, закинутим подіями дру­гої світової війни в глуху закутину Бразилії. А через те, що пригода почалася зі свята Сан Жвон, мусимо дещо сказати читачеві про бразилійські звичаї, зв'язані з цим днем.

Сан Жвон — це, по-нашому, Святий Іван, а свято Сан Жвон — це свято Івана Хрестителя, що припадає на день 24 червня і що ним у Бра­зилії починається цілий цикль забав, посвяче­них трьом святим: Іванові, Петрові й Антонієві.

Весело й гарно в Бразилії напередодні Сан Жвона! Вечорами на площах і вулицях пала­ють фоґейри*[1] — цілі башти, зложені з гру­бих метрових полін, а довкола тих вогнищ роз­важаються старші й молодь. Оглушливо тріс­кають, сичать і спалахкують сліпучими вогня­ми фоґети* й бомби, а в небо злітають тисячі барвистих паперових бальонів з запаленим все­редині вогнем. Грає музика, і далеко за північ лунають то веселі, то сумні пісні, що в них співається про холодні зоряні ночі, про вогнища, про щасливе, або нещасливе кохання, а при тому неодмінно згадується святих Івана, Петра та Антонія.

По празникові Івана вогнищ уже не палять, але забави з музикою, співами, танцями і ви­стрілюванням фоґетів тягнуться далі й кін­чаються щойно по святі Петра і Павла. Але навіть ще пізніше в атраментовій[2] темені розіскреного зорями неба час-до-часу пропливає запізнілий бальон, або несподівано десь вибу­хає забутий фоґет.

Зрештою, в Бразилії фоґети мають засто­сування при кожній радісній нагоді: чи то хтось скінчив велику роботу, чи виграв якусь поваж­ну справу, чи то мав щастя в льотерії — завж­ди дає знати про це фоґетами. Навіть уро­чисті релігійні процесії супроводжуються шкварчанням і тріскотнею штучних вогнів. А про людей, які хваляться, чи хвастаються чимсь, кажуть: "О, цей робить празник і ви­стрілює фоґети!"

Так, отже, це було якраз двадцять другого червня, себто, за два дні перед св. Іваном.

Ласкаве сонце, зробивши вже більшу поло­вину призначеного йому на цей день шляху, сіло собі відпочити, немов на величезній зеле­ній тарілці, на крислатій короні піньора*, що ріс на подвір'ї землеміра Сокола. Воно подиви­лося на дах просторого дерев'яного будинку, який виходив одними дверима на вулицю, а другими на широке подвір'я, заглянуло в да­лекий кут, де стояла дивна, сплетена з тростини хатка, а нарешті помаленьку просунуло голову у відкриті двері шопи[3] і зачудувалося: це було насправді гарне!.. В шопі, де лежали дрова, сокира, лопати, пилка, пачки і всякі такі інші речі, сьогодні було щось нове, і сонце зу­пинилося, щоб на нього подивитися.

Але чотирнадцятилітній Данко навіть не за­уважив присутности небесного гостя, бо він майже з побожністю дивився на молодого індіянина Арасі, котрий кінчав свою клопіт­ливу двотижневу роботу, прикріплюючи остан­ні тоші* до великого бальона. Складна папе­рова споруда висіла причеплена за вершок до цвяха посередині шопи і представляла собою подобу корабля, окруженого шістьма маленькими човниками.

Данкові аж дух забивало, коли він уявляв собі завтрашній вечір. Це мусить бути чудово, коли вони підпалять всі сім тош, і бальон попливе вгору, як ціле велике сузір'я!..

— Знаєш, Арасі, — сказав він уголос, — я думаю, що в цілому Санто Антоніо не буде та­кого чудового бальона, як наш.

Індіянин зневажливо скривився:

— В Санто Антоніо? Такого бальона ніхто не зробить в цілій Бразилії, не то що в нашому бідному Санто Антоніо!.. Як ти думаєш, скіль­ки б мені дав за нього сеньор Педро, щоб пусти­ти його на свої іменини?

— О, сеньор Педро дав би тобі напевне ці­лих сто круйзерів*, коли не більше... І ти, Арасі, навіть можеш зробити йому такий один на продаж...

Темне обличчя Арасі потемніло ще більше, і він злобно сказав:

— Для нього не зроблю такого і за тисячу крузейрів*! Нехай йому рудий Жорже ро­бить!..

На цю розмову, ледве переставляючи ноги і тяжко спираючись на палицю, до шопи всунув­ся згорблений Коарасіаба — дід Арасі. В гли­боких зморшках його обличчя засів вираз гос­трого болю, що його відчував старий при кож­ному пересуванню своїх хворих ніг.

— Води в хаті нема, дров нема, а тебе не можна докликатися, — сказав він з докором по-індіянськи до Арасі.

Хоч докір не стосувався до нього, Данко від­чув себе винним.

— Ти голодний, Коарасіабо? — спитав він також по-індіянськи з нотками турботи в го­лосі.

— Ні, — відповів Коарасіаба, — я не голод­ний, але я хочу пити.

— То принести тобі пива, чи зварити шімарону*?

— Шімарону. Нехай Арасі піде зварить.

— О, Коарасіабо, адже я скоріше це зроблю на спірті! Прошу тебе, нехай Арасі кінчає!..

З цими словами Данко побіг до хати, а ста­рий індіянин сумно і ласкаво подивився йому вслід.

Арасі, здається, навіть не чув того, що гово­рив дід, і продовжував далі свою роботу. Коа­расіаба, постогнуючи, сів на землю і сердито забурмотів до внука:

— Такий великий, а дурніший від малого ін­діанського хлопця... Тільки й знаєш, що пити горілку та ліпити ці дурні паперові мішки... Ех!.. Ліпи, ліпи... Може вітер занесе котрого в Долину Іґурей і покаже племени, чого нав­чився його морубішаба* серед білих... Бу­дуть радіти ґваянці, ох, будуть радіти!..

Арасі нетерпеливо повів плечима:

— Ти, діду, знову зачинаєш своєї? — спитав гостро по-портуґальськи. — І щодня те саме, і щодня те саме, аж обридло!.. Барбарідаде*!..

— Замовчи, нікчемний! — обурено стукнув у землю ціпком Коарасіаба. — Коли б я мав си­лу, або коли б на цій землі мали силу закони ґваянців, я б не говорив стільки! Я б тебе нав­чив шанувати накази старших!..

Але Арасі зовсім не злякався. Він тільки від­ступив трохи далі, щоб дід, бува, не досягнув його своїм ціпком, і зухвало заговорив:

— І це вже знаю! І це вже чув сто разів! Знаю навіть наперед, що ще скажеш, бо ти зов­сім, як папуґа, як твій Рріко, завчив ті самі слова і повторюєш їх день-у-день: насамперед, пригадаєш, як Убіражара обдурив вас, дикунів, дурною коробкою сірників, як нас скинули зі Скелі Невороття, а скінчиш тим, що Данко, бі­лий малий хлопець, може служити мені, доро­слому, законному морубішабі, прикладом.

— Так, так... — спробував увірвати потік слів внука Коарасіаба.

— Та певно, що "так, так", — перекривив діда Арасі. — І тут як папуґа: "Так, так!" Згадай ще, що Данко вивчив нашу мову, а я не хочу нею говорити, що Данко знає звичаї на­шого племени, а я їх не хочу вчити, що...

Арасі не скінчив, бо розгніваний Коарасіаба кинув своїм ціпком, як списом, і потрапив у груди внука. Арасі ойкнув, схопив ціпок і викинув його геть на двір.

— Так, так! — закричав старий. — Я тобі щодня це нагадуватиму! Данко може і серед тапуїтіньґів* бути великим чоловіком, але він воліє рубати дрова на своїй батьківщині! Він любить своє плем'я! Він пишається ним! Він і вдень і вночі тільки й мріє про поворот до своїх! Данко, оцей молодий білий хлопець!.. А ти?..

— Що я? — злісно відповів Арасі. — Я та­кож волію рубати дрова у своїй батьківщині, як бути великим чоловіком серед дикунів!

— Ґваянці не є дикунами! — зі сльозами без­силої люті закричав Коарасіаба.

— Не є дикунами?! — вдав здивованого Ара­сі, намагаючись якнайболючіше дошкулити ді­дові. — А чому ж дали себе обдурити сірни­ками? А Скеля Невороття не дикунство? А муссурана* не дикунство? Данко може пишатися своїм племенем, а я своїм — ні! Мене й досі дражнять дикуном і людожером!..

— Коли б вернувся в Долину Іґурей — тебе б ніхто не наважився дражнити!

— Не хочу! Недавно ще я годився вернути­ся...

— За скарби...

— Так, за скарби! Тепер уже не вернуся і за скарби! Не хочу бути вождем дикунів! Ліпше я буду просто бразилійцем.

Розмову увірвав Данко, котрий уже вспів заварити чайничок води. Він привик до того, що Арасі завжди сварився з дідом, а тому і не здивувався, коли застав обох, аж тремтячих від злости. Тільки мовчки підняв ціпок і по­клав коло Коарасіаби.

Суперечка, як і завжди, при появі сторонніх людей вщухла, і Данко заходився коло шімарону*. Виполокав кую* — щось ніби невелич­ке горнятко, зроблене зі шкірки дикого гарбу­зика і для міцности обведеного по краях заліз­ним кільцем. Всипав до куї зеленого порошку зі стертого листя герви мате*, вставив до середини залізний цибушок, подібний до файки, залляв це окропом і, взявши кінець цибуш­ка до уст, кілька разів потягнув гіркуватий і клейкуватий напій. Правду сказавши, Данко шімарону не любив і навіть не розумів тих людей, котрі могли його смоктати годинами. Але це був звичай, і хлопець мусів його шану­вати. А звичай велів першу кую господареві, чи господині випивати самим, а потім власно­ручно доливати кую і подавати гостеві. Гість, випивши другу кую, наливав окропу і подавав її далі, поки вона знову не опинялася в руках господаря. Пиття шімарону тривало інколи годинами, створюючи особливо миролюбний, спокійний настрій. Тому і Коарасіаба, відчувши у своїх руках теплоту куї, відразу забув про свою суперечку з внуком і почав вдоволено за­тягатися гарячим шімароном.

В шопі запанувала мовчанка. Данко, спов­нивши свій обов'язок, обходив з усіх сторін бальон, оглядаючи ще раз знайомі уже йому деталі. Арасі з байдужим виглядом присів коло діда, чекаючи своєї черги на кую.

Сонце, очевидно розгніване сваркою між ді­дом і непочитальним внуком, сповзло з вершка піньора і скоренько покотилося по небу вниз. Від близьких річок стало повівати вогким віт­ром. Ніч знову мала бути холодною, бо ж чер­вень в Бразилії належить до найхолодніших мі­сяців року. Дні, правда, здебільша стоять теплі, навіть гарячі, зате вночі температура нерідко падає до нуля, і під ранок на траві й деревах, немов шорсткий білий кожушок, наростає іней.

Ледве Арасі скінчив свою кую шімарону, як перед фірткою хтось заплескав у долоні. Данко виглянув зі шопи і побачив свого одно­літка і недавнього товариша по школі, завжди веселого і жвавого муринчука[4] Бенедіто.

— Данку, — гукнув муринчук, — ходи ско­ро!..