Повість

1

Столиця України тхнула трупом, хоч правні її жителі одчайдушно і жорстоко боролися за своє існу­вання. В одних дні минали на роботі, в других — по чергах: біля крамниць, біля розподілень пального, біля трамвайних зупинок або в державних установах. Ці люди завжди спішили, були сердиті, скрізь лаялися, проклинали владу і ненавиділи кожного, хто стояв у черзі попереду, як свого найгіршого ворога.

Крім цих "правних жителів", у місті було чи не більше людей, що не мали ніяких прав і взагалі не під­ходили під рубрику ніяких жителів. У них не було під­став спішити і лаятися. Вони не мали карток і тому не товпилися біля крамниць; вони не мали хат, і тому пальне було їм непотрібне; вони не мали куди їхати і тому не штурмували переповнених трамваїв, а з дер­жавою у них були такі попсовані взаємини, що від різних установ їм треба було триматися якнайдалі. Коротше кажучи, це були розкуркулені, "саботажники колгоспного будівництва", "вороги радянської влади", а популярно — голодуючі. І хоч у цей рік вони стано­вили загальне тло і надавали містові його виключного і неповторного образу, хоч саме від них місто тхнуло трупом — їх було найменше чути. Голодуючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по вулицях або сиділи попід мурами і парканами тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вимирали ти­сячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію, як луна розпачливого смертельного зойку в скелястих го­рах. Вимирали... І не дивно було, що вмирали, але дивно було, що ще жили. Чим жили? Де жили? Як жили? Куди ховали свої висхлі, висмоктані голодом тіла перед невблаганними морозами, що кресали з землі металеве дудніння? Адже не мали не то що хат, а навіть нір, як їх мають дикі звірі. Здавалося б, що лишень одна морозна ніч з гадючими посвистами північного вітру могла по­класти край тим терпінням, що їх голод розтягав на тижні. Але ні! Минала ніч, а її щедрого жнива не було навіть помітно. На місце зібраних трупів звідкісь з'явля­лися маси нових мучеників і займали місця в одній— одинокій черзі, яка їм лишалася: в черзі по смерть. І знову тинялися п'янілім кроком по вулицях, і знов несміливо простягали руки по милостиню, і знову сідали під холодними мурами на промерзлу землю з виглядом, який свідчив, що вони вже переступили межу, в якій мав владу якийсь біль. Їх у поспіху обминали ті, що бігли на роботу й черги, шпарко обговорюючи на ходу можливість добавки (чи, навпаки, зменшення) хліба на картки, якість здобутих з боєм напередодні оселед­ців або вартість куплених "з-під поли" калошів.

Крім цих двох основних категорій, у місті були ще й злочинці. Одні з них носили однострої або добрячі теплі пальта й хутряні шапки та великі шкіряні течки. Вони наказували вбивати і грабувати "по закону" і ро­били це з розмахом, гідним Джінґіс-хана. За те їх шанували, величали "товаришами" з додатком чину, по­сади, імені, по-батькові і прізвища. Їх нагороджували орденами, їх відзначали, про них широко розписувалися часописи й містили їхні фотографії. Друга група зло­чинців зовнішнім виглядом нічим не відрізнялася від голодуючих. Була така ж обдерта, така ж брудна і майже така сама бездомна. Приналежних до неї не шанували, не величали і не називали по іменах і пріз­вищах, а називали вуркаганами чи, ще простіше, урками або блатними. Вони не мали права нікому нічого наказувати і роботу виконували самі. Правда, грабу­вали, в дослівному того слова значенні, рідко, вбивали лишень в скрайніх випадках і з помсти, зате крали на кожному кроці. Звичайно, у порівнянні до "товаришів" зі шкіряними течками і ситими пиками, вони були жа­люгідними партачами і нікчемами, що розмінювалися на сміхотворні дрібнички: на пайку хліба, на одежину або на гаманець з безвартісними папірцями. Щоправда, у випадку невдачі покривджені "відзначали" їх також то синяками, то розбитими у кров обличчями, то пола­маними ребрами, але преса про це мовчала.

Так жили своїм окремішнім життям (або вмирали своєю визначеною смертю) цих чотири окремих люд­ських світи у межах великого степового непривітного міста, що називалося Харків і було в ті часи столицею УСРР.

Андрій не належав ще до жадної зі згаданих категорій. Він щойно тиждень тому втік з напівзруйнованого, неопалюваного, завошивленого, смердячого, голодного і переповненого дитячого будинку і був у місті новаком. Утік тому, що не міг більше стерпіти того життя, і, хоч був надто розсудливий на свій вік, усе ж мав якісь не­виразні надії на краще. Не втратив він тієї надії і за чотири дні дороги, яку відміряв пішки, пристаючи до гуртів ожебрачених селян, що сунули до міста по рятунок, а самі нагадували піднесених із гробів мертвяків, покликаних на Страшний Суд. Навпаки, він двічі навіть наївся донесхочу: раз, коли приєднався до щасливців, що білували дорізану шкапину, а другий — коли серед присипаного снігом картоплиська знайшов чудом неви­конаний кущ, а під ним — одинадцять величезних кар­топлин. Конина була тверда і жилава, а картопля — примерзла, але, припечені на вуглях багаття, видалися зовсім сприємливими для невибагливого шлунку, а в сер­ці підсилили надію: адже недаром люди тікають до міста. У місті нема хлібозаготівель, колективізації і "плинів до двору"[1]). У місті не розкуркулюють, не виганяють із хат і не вивозять у Сибір. Крім того, у місті є фабрики, є якісь майстерні, а на додаток до всього, кажуть, мають продавати хліб усім. Ех, якось він собі дасть раду!

Та вже сам вигляд міста, до якого хлопець при­бився перед вечором, розвіяв усі надії і приголомшив обухом у тім'я. Чи ж це можливо, щоб аж стільки було голодуючих?! Та їх же — як попелиці на капустяному листі! Де ж на них настачити фабрик і майстерень? Яка ж пекарня може напекти для них усіх хліба?!

Пригноблений, поплентався безцільно вулицями, відчуваючи, як за кожним закрутом, за кожним кроком це пригноблення зростає. Коли би заблудив серед гу­стого лісу, не зазнав би стільки розпачу, що тепер. Усе довкола нього було чуже, незрозуміле і тому страшне. Не знав, звідки починати, і розумів, що смішно було б у когось питати якоїсь поради.

З жахом обминав окремі постаті чи й гурти страхіт­ливих, приречених на повільну смерть людей і аж тепер усвідомив увесь розмах велетенської трагедії, яку досі бачив лишень в окремих фрагментах. То оце тут він сподівався якогось рятунку? Дурний, дурний!

Починало смеркати, а він ішов і йшов, минаючи будинки й вулиці і кленучи сам себе, не знати за що. Вже не думав про роботу, не думав навіть про їжу — думав лишень про те, як перебути ніч, де притулити голову, куди сховатися від морозу, щоб залишитись живим до ранку.

Саме минав якийсь великий поверховий будинок, перед яким на хіднику височіла купа кам'яного вугілля, і вухо його мимохіть вловило таку розмову:

— А що ж робити? Хоч працюй до півночі, хоч сядь і сиди над ним. Бо ж усяка холера до ранку розтягне, що й сліду не лишиться, а мене під суд поставлять.

— То було не приймати і розписки не давати.

— Еге ж, "не приймати"! Тоді школа без палива осталася б. І так насилу дочекалися, а вдруге не при­везли б. Мовляв, ми привозили, а ви відмовилися.

— Та це ж не ваше діло — це діло завгоспа...[2])

Так розмовляли між собою двоє чоловіків, Один з них тримав у руці якусь бляшану коробку і з ви­гляду скидався на робітника, що йде зі зміни додому. Другий у підперезаному ремінцем старому пальті, на­бирав з купи лопатою вугілля і сипав його у два погну­тих і повикривлюваних відра.

Андрій минув співрозмовників і пішов далі. Але по­тім щось подумав і вернувся назад. Робітник уже про­стував вулицею далі, а того, з відрами, не було. Видно, поніс вугілля кудись у двір, лишивши розкритою хвіртку. Врешті вернувся, зиркнув неприязно на хлопця і знову взявся насипати відра.

— Дядьку, — наважився Андрій, — хочете, щоб я вам пособив?

Чоловік ще неприязніше подивився на нього.

— Іди, іди звідси! — озвався сердито. — Помічник знайшовся! Я не маю чим платити!

— Та я не прошу платні, — поспішив пояснити хлопець, — я попросив би вас лише мене переночувати.

— Котись ти звідси, поки лопатою не дістав! — утратив терпеливість чоловік. — "Переночувати"! Зна­ємо ми вас, блатняків!..

Андрій відразу наїжився вовком і ступив крок до співрозмовника.

— Ви, дядьку, не називайте мене блатняком, а то я забуду, що ви старші, і заїду вас кулаком по зубах — аж ногами накриєтеся! — випалив, задихаючись від образи. — Я чесних батьків син і ще соломини чужої не торкнув, ані руки по милостиню не простягнув! Коли би був блатняком, то знайшов би собі нічліг за­дурно. Будьте здорові!

Обернувся і пішов.

— Гей, ти! — крикнув за ним чоловік. — Вернися!

Андрій вернувся.

— Ну, коли вже хочеш, то помагай, — зм'як не­знайомий. — Пущу тебе у підвал. Там порожні мішки є — не замерзнеш.

Не відповідаючи, хлопець мовчки відібрав у нього лопату, понасипав вугілля у відра і спитав:

— Куди нести?

— Ходи за мною...

Вхід у підвал знаходився по протилежній від фрон­тової сторони будинку, і поки дійшли туди, поки Андрій зліз по сходах і висипав вугілля, його знайомий уже вспів дещо про себе оповісти. Називався Миколою Савченком і був при школі сторожем, а йому помагала жінка. Обоє були півінвалідами (Савченко казав "інвалідами"), бо колись, коли їхали возом, коні сполоши­лися вантажника і понесли. Воза побили, а Савченків так покалічили, що ті мусіли півроку лежати в лікарні. Спочатку влада призначила їм якусь допомогу, а потім лікарська комісія визнала їх придатними до легкої ро­боти. От і дали їм обидвом догляд за школою..

Андрій слухав без особливої уваги і перебив роз­повідь Савченка на півслові:

— Ви, дядьку, дайте ще других два відра, або мішок який. Тоді один з нас насипатиме, а другий носитиме. Інакше на одно воно вийде, як обидвоє разом ходити­мемо туди й назад.

Других відер не було, але мішок знайшовся.

— Бачу, що ти не дурний, — похвалив сторож Андрія. Вугілля того для школи — що кіт наплакав, але носити його по два відерця — то й до півночі не переносиш.

Так вони і робили: поки один насипав, другий від­носив у підвал.