Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Пригодницька повість з бразилійського життя

Третій том

В Мато Ґроссо

По другому боці

Над неосяжними масивами лісів Мато Ґроссо стояв щедро тканий золотом ранок. З небесної височини куди не глянь — ліс і ліс. Цілий Океан кучерявого зеленого лісу, котрому не видно ні кінця, ні краю. Недаром же по-бразилійськи ця провінція (естадо) називається Мато Ґроссо — Суцільний Ліс, або Грубий Ліс.

І дійсно, територія Мато Ґроссо, що має круг­ло 1.257.000 квадратових кілометрів і на якій мо­гло б зміститися кілька європейських держав, — це майже суцільний, непрохідний, казково бага­тий на різні породи дерев праліс. Щодня тут сон­це сходить з зеленого моря і, описавши свою до­рогу у височині, заходить знову за м'яким зеле­ним виднокругом. В його проміннях звиваються і миготять зиґзаґи повноводних річок, немов би то були охололі блискавки, що зірвалися з небес і розбіглися по землі. Творчий помисл Всевиш­нього створив тут дивовижні озера з глибоко положеними плесами і водоспадами, замість бере­гів химерні гірські кряжі, з яких летять у без­донні пропасти ріки, і тільки подекуди розсунув щільні стіни лісів та розстелив шовкові плахти чистих долин.

Ці долини з доступною здоровою водою є дуже вигідними пасовиськами, і тому випас худоби становить один з головних господарських чин­ників провінції Мато Ґроссо.

Клімат провінції придатний для культивуван­ня пшениці, рижу, кукурудзи, цукрової трощі[1], ви­нограду, кави, тютюну і бавовни. На побережжях річок густо ростуть ґумоносні дерева[2]. Окрім то­го, надра Мато Ґроссо багаті на всякі копалини, зокрема на золото та діаманти.

Однак, не зважаючи на ті величезні природні багатства, цей щедро обдарований край, що міг би прогодувати понад сто мільйонів людности, лежить здебільша облогом[3]. За переписом 1952-го року в цілому естадо[4] Мато Ґроссо нараховується ледве понад півмільйона населення, з чого пере­важний відсоток складають індіанські племена, що живуть по різних закутинах "Суцільного Лі­су" своїм первісним безтурботним життям. Столиця естада — Куаба має тільки 24.000 мешкан­ців, а найбільше його місто — Кампо Ґранде — 33.000 осіб.

Отже, назагал беручи, Мато Ґроссо представ­ляє собою безлюдну лісову пустелю, в котрій на одного мешканця припадає понад два квадрато­вих кілометрів площі. А що, звичайно, люди не живуть поодинці, а горнуться в більших чи мен­ших населених пунктах, то й не диво, що одну оселю від другої віддаляють сотні кілометрів, на просторі яких ще не скоро ступить нога цивілі­зованої людини. .

І так, над неосяжними масивами лісів Мато Ґроссо стояв щедро тканий золотом ранок. Він уже давно пробудив нетрі, і в них закипіло денне життя. Строчили, як з кулеметів, цикади[5], вере­щали папуги, ніжно воркотали дикі голуби, захо­дились, надсаджуючись від крику, неспокійні мавпи. Сонні й до всього байдужі вночі гадюки, котрим тепло повертало пружність і рухливість тіла, злазили з дерев і безшелесно посувалися поміж густими зарослями, шукаючи пожитку. В свіжому, напоєному росою повітрі, грали без­журні метелики, зовсім не перейняті тим, що їм природа дарувала тільки один день життя. Все рухалося, спішилося і веселилося...

Одиноким вийнятком з того кипучого життя було непорушне, вкрите ранами і синяками тіло, що лежало занурене по пояс у воді дивного потока, який виходив з-під землі, розливався не­величким озерцем, і біг далі вузеньким руслом на південь.

Сонце, певно ображене такою байдужістю до себе, пильніше придивилося до цього одинокого вийнятку, запустило свої гарячі пустотливі паль­ці в чорні кучері й заглянуло просто в міцно заплющені очі незнайомого.

Видно, що сила його була й справді велика, бо по мертвому посинілому обличчі раптом перебіг­ло ледве помітне тріпотання, а вслід за тим трош­ки піднялися повіки, і через їхню вузеньку щі­линку блиснув промінь нерухомого ще погляду. Втішене сонце, піймавши цей погляд, затремтіло золотим сміхом, вдарило відразу в сотні вогнис­тих бубнів, і ще ближче присунулось до непри­томної людини.

Людина, а, вірніше, хлопець, поворушився і обернувся лицем до землі, рятуючись від соняшних стріл, що градом сипалися довкола ньо­го. Полежав кілька секунд нерухомо, але потім підвів голову і здивовано зиркнув довкруги. Ми­нула добра хвилина часу перше, ніж до голови його повернулася здібність думати, і тоді хло­пець схопився, підібгав ноги, що досі мокли у воді, й сів.

— Чекай!.. — заговорив, невідомо до кого. — Як же це?.. Я живий?.. А що ж це все було?.. Сон?.. І... де ж це я?..

Перед його очима виринула страшна підзе­мельна печера, залита вщерть водою, кістяк, скрині зі скарбами і Соняшні Клейноди.

— Ні, це не був сон! — скрикнув Данко і спро­бував стати на ноги.

Та вони були цілком онімілі й відмовили по­слуху, так що вставши ледве до половини, Дан­ко похитнувся, як підкошений, і знову сів на землю. і

Тепер пригадував собі уже до подробиць все детально: боротьбу двох розбійників, буряну ніч на острові, Велику Кобру, провал у підземелля і все те, що сталося потім. Ні, ні, це не був сон! Ось навіть покалічений палець, що ним він зро­бив запис у старому євангелії... Тільки, як же це?.. Він не загинув?! Неймовірно!.

Неймовірно? Яка ж може бути неймовірність, як ось він, живий і притомний, тішиться світлом, дихає пахучим повітрям, насолоджується соняшним теплом!..

Данко відчув приплив безмежної радости.

— Дякую Тобі, великий милосерний Господи, що не дав мені загинути такою страшною смер­тю, що дозволив ще оглядати цей прекрасний, світ, що не позбавив мене можливости подивля­ти Твою велич і молитися Тобі! О, Боже, як же я Тобі дякую!..

Хлопець дивився зачарованим поглядом у всі сторони і мимоволі порівнював неописану красу соняшного ранку, з тим, що пережив у печері. До смерти не забуде тих моторошних хвилин, коли вода підступала все вище і вище, заливаю­чи його спочатку по коліна, потім по пояс, потім по груди, потім по шию... Приплив відваги, що його чув, коли робив свій запис, зник давно, а на його місце прийшла розпука, прийшов протест проти такої жорстокої, повільної смерти. Скільки молитов і благань зніс тоді охоплений льодовим жахом Данко, — знає хіба тільки один Бог.

Нарешті, коли каламутні, тхнучі болотом хвилі сягнули йому до підборіддя, хлопець зробив над собою зусилля, відштовхнувся ногами від скринь, на яких стояв, сплив цілим тілом на по­верхню води і вчепився руками за краї отвору, що був у склепінні печери. З трудом перепхавши тіло у вузьку щілину, опинився як би по другий бік стіни, і звис на руках, бо опертя для ніг не знаходив.

Прислухавшись добре, зрозумів, що і внизу під ним також хлюпала вода, тільки невідомо було, яка заглибока і куди текла. Взагалі його тепе­рішнє положення видалося йому ще гіршим, як у печері Ітакватії. Тоді, принаймні, бачив світло дня, а тут, у підземеллі, на нього йшла смерть темна й невидна, мов сліпота. Ух, чи може бути щось огиднішого?!

Прилипши пальцями до нерівного каменя, Данко сподівався кожної хвилини, що ось-ось напружені, як струни, напучнявілі від напруги й болю мускули не витримають, і він зірветься вниз. Тримався вже не силою, а одчаєм, стогнав і плакав без сліз та молився на переміну, хоч вже не сподівався нічого.

Та ось вода, виповнивши все нутро печери, ринула по цей бік отвору. Ослаблені пальці не витримали нового тиску, спорснули з каменя — і Данко шубовснув з головою у воду, що була під ногами.

Ним відразу закрутило у всі боки, зім'яло, як ганчірку і стало тягнути кудись з такою силою, що про спротив смішно було думати. Єдине, що міг ще робити — це підносити голову понад по­верхнею води і набирати в легені повітря, щоб не заллятися. Часом черкався чобітьми об дно, інколи вспівав торкнутися руками каміння стін і з того розумів, що його тягне через якийсь ка­мінний, безконечний рукав. Чим далі, то рукав ставав вужчим, струм — потужнішим і рвучкі­шим, і хлопця чим раз далі, то немилосердніше товкло й обдирало об тверді виступи. Але най­гірше було те, що вода вже досягла склепіння, і тільки в тих місцях, де воно підносилося вище, можна ще було випірнути і вхопити повітря. Не­забаром і ця можливість зникла. Ще пару разів Данко спробував підняти голову, але, замість того, щоб віддихнути, боляче вдарився в тім'я. Тамувати віддиху більше не міг і випустив з ле­генів решту повітря. Зараз же вода почала набі­гати йому в груди, в голові обізвалися сотні дзво­нів, а в заплющених очах заскакали іскристі зо­рі. Це було останнє враження, після якого насту­пило ніщо.

Всі ті спогади миттю перелетіли через голову Данка, поки він розглядав незнайому місцевість.

Спочатку йому видавалося, що він опинився між високими горами, але, придивившись уваж­но, зрозумів, що це не гори, а боки досить стрім­кого провалля, яке тягнеться з півночі на пів­день. Сонце щойно тепер викотилося з-поза його правої стіни і почало жадібно спивати густу ще росу, котра зберігалася на дні яру.

— Де я? — знову спитав себе Данко. — Як я тут опинився? Чи викинув мене оцей дивний по­тік, що тече звідкісь з-під землі?

І раптом здогадка осінила його голову: Та це ж той самий підземний потік, про який згадував Коарасіаба!.. Ну, певне! Природне підземелля на острові Ґваїра має кілька виходів: один до озера Великої Кобри, другий — під водоспад, а третій, отой, що вгорі над скринями, — сюди, по цей бік ріки, в Мато Ґроссо. Той вхід, що почи­нається від озера Великої Кобри, був, як казав Коарасіаба, в старі, часи завалений камінням і забитий. Тепер його, після страшної бурі, про­рвала^- вода. Священик, скелет якого лежить в підземеллі, спустився туди напевне якимсь ін­шим, секретним ходом. Другий хід, що вів під водоспад, кінчився десь там дверима. Третій, го­рішній хід сполучав печеру з другою печерою, і через цю другу печеру Данко власне врятувався. Щілина в підлозі повинна була також вести че­рез ту сусідню печеру, або мусіла лучитися десь під землею з водами Парани, бо ж по її дні бі­жить потік.