Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Пригодницька повість з бразилійського життя

Другий том

Драма на Ґваїрі

Перша в українській літературі при­годницька повість з бразилійського жит­тя викликала велике зацікавлення не лише серед юнацтва, але й серед стар­ших читачів.

Авторка подає в цій повісті на тлі пригод українського юнака — дуже бар­висті описи бразилійських краєвидів, лю­дей, побуту, звичаїв, історії, зокрема вірувань та переказів тамошніх індіян. Читач, слідкуючи за долею героїв пові­сти, незамітно засвоює різнородні відо­мості про цю країну.

Перший том повісти "В Санто Анто­ніо" розгортає барвистий образ життя бразилійського селища, в яке попадає український юнак, Данко Сокіл. Він заприязнюється з вождем ґваянського племени, Коарасіабою, якого прогнав вождь ворожого племени, Убаріжара, і ошуством[1] підкорив собі ґваянців. За старовин­ним індіянським переказом, силу і значен­ня може привернути ґваянцям віднай­дення захованих племінних клейнодів. Коарасіаба через своє каліцтво не може перенести до племени клейнодів, захова­них у йому лише відомому сховку, і зобов'язує до цього Данка. Частину цієї зобов'язуючої розмови підслухує зледа­щілий внук Коарасіаби. Він хоче дізна­тися про місце сховку скарбів і підмов­ляє Данка поплисти з ним човном по Парані.

Обидва юнаки, виїхавши потайки з оселі, попадають у крутіж несподіва­них і дуже грізних пригод, про які чи­тач довідається з дальших томів пові­сти.

Зрада

Коарасіаба вернувся від хворого в обідню по­ру. Увійшов на пусте подвір'я, попробував замк­нені двері від дому Соколів і почвалав до своєї оки[2]. Ноги у нього боліли страшенно, ніби хто по кістках поров уздовж і впоперек тупою пилкою. Тому, увійшовши до прохолодної оки, з насо­лодою розтягнувся на розстеленій шкірі, набив свою розрадницю-люльку міцним тютюном і за­тягнувся густим димом. Лежав нерухомо, а різні думки непроханими гостями лізли в голову, по­тім тікали геть і змінялися іншими.

— Яка страшна ця спека перед дощем, — ду­мав Коарасіаба. — А дощ буде холодний... Бу­де навіть буря... Треба буде спробувати натер­ти ноги виваром з кореня укатаї[3], змішаним з товщем[4] їжака... Ах, ті ноги!.. Біль у них гуде, немов найбільший дзвін на дзвіниці... Треба би було подивитися, чи Рріко[5] має що їсти... Коли Данко прийде — скажу йому... Данко... Данко має їхати... Іван має повернутися завтра... Погано йому буде під дощем... А той чоловік добре зробив, що прийшов по ме­не, бо був би хлопець загинув... Шкода, коли такий великий син помре... Хі-хі, які ті білі люди дурні!.. Найпростішої хвороби не вміють лікувати... От хоч би й мавп'яче лігво[6], як було з Данком... Данко також помер би, неодмінно помер би!.. А от я його вилікував, і він тепер житиме... А коли виросте — піде в Долину Іґурей... Цікаво, який тепер Ранок[7]?.. Напевне вже великий і сильний юнак з нього... Коли візьме у свої руки берло Соняшної Династії, а на голову одягне золоте акванґапе[8] — всі впадуть перед ним ниць... І одягне колись!.. Вони лежать спокійно під водоспадами і їх ніхто не забрав... Арасі хотів, щоб йому зрадити таємницю скарбів... О, йому такої таємниці не можна довіряти!.. Нікчемний маландро[9], ботокуд[10], ганьба ґваянців!.. А вчора підслухував... Треба буде його спитати, що він чув?.. Але він знає, що я йому того не подарую, і тому боїться приходити... Данко також десь забарився сьо­годні й не приходить з обіду...

Коарасіаба підвів голову і почав прислухува­тися, але, не почувши нічого, ліг знову.

— Цей Данко також не все буває слухняним, — подумав роздратовано. — Батько йому наказував не відходити надовго від дому, а він десь напевне сидить з падре[11] Вісенте і слухає яки­хось історій... Або, може, зустрівся десь з хлопцями на вулиці... А все тому, що його Іван ніколи не б'є... Коли б його так виховувати, як виховували колись у нас, то було б зовсім інак­ше... О, посмів би Ґварасе або Ґвапі[12] мене не послухати!.. Ех!.. Коли б хоч шімарону[13] напитися, бо спрага мене мучить і втомлений я дуже сьогодні...

Коарасіаба зітхнув ще раз, відложив люльку і обернувся на спину. Старався лежати нерухомо, щоб дати відпочинок цілому тілові, а особливо втомленим ногам. А між тим якийсь неясний, неокреслений неспокій прокидався йому в душу і тихенько клубочився під серцем. Коарасіаба нервово поворухнувся, ніби шукаючи вигіднішо­го положення, і знову застиг, заплющивши очі. Лежав так досить довго і вже почав навіть дрі­мати, коли раптом якась сила шарпнула ним і примусила сісти.

— Данко! — думав уголос. — Чому так довго Данко не приходить з обіду?..

І тут старий відчув інстинктовно, так як вміють відчувати індіяни, що щось сталося. Що саме — він не знав, але все його єство підказу­вало, що сталося щось небезпечне, погане.

Коарасіаба почав мерщій вставати, перема­гаючи втому і біль в ногах, і, спираючись всім тілом на ціпок, ледве висунувся зі своєї халупи.

Сонце вже звернуло з полудня, але прало зем­лю з усіх сил своїми вогненими батогами так немилосерно, що прозоре повітря тремтіло і, здавалося, аж дзвеніло. І хоч на небі не було видно ні однієї хмаринки, Коарасіаба знав, що буде буря з дощем. Знав це так непомильно, як і те, що по дневі наступить ніч, а тому навіть не думав над тим. Всі його думки звернулися до пи­тання: чому так довго нема Данка?

Він ще раз подивився на замкнений дім, по­вів очима по безлюдному подвір'ї і став прислу­хатися. Та ніщо не зраджувало присутности хлопця ні на ближчій, ні на дальшій віддалі. І Коарасіаба, ще більше занепокоєний, попросту­вав до воріт, навіть не кинувши оком на папугу, хоч перед тим збирався дати їй їсти.

Вийшовши за фіртку, зустрів босоногого монастирського вихованця, котрий поспішно ска­зав:

— Падре Вісенте просив, аби Данко зараз же прийшов на обід.

Кожний інший на місці Коарасіаби неодмінно спитав би: "Як? Хіба Данко ще не був на обі­ді?!" Але для старого індіянина таке питання виявилося зайвим, а слів він не любив тратити даремно. Тому не спитав нічого, навіть нічого не відповів. Тільки зіниці його очей звузились і стали гострі-гострі, і він, відсунувши босоногого хлопця з дороги, як усувають непотрібну річ, по­дався просто в містечко, відразу забувши про біль у ногах.

Йшов спішно нервовою ходою і пильно роз­глядався по затихлому й опустілому від спеки містечку. Інколи на секунду зупинявся, ловлячи чуйним вухом дитячі голоси, та зараз же, хитнувши заперечливо головою, йшов далі. Так да­ремно обійшов ціле Санто Антоніо: Данка не бу­ло ніде. Нарешті, щось подумавши, пішов до склепу Саміра.

Турок сидів після ситого обіду на стільці коло входу й солодко дрімав, коли над його головою несподівано розітнулося питання, вигукнуте грізним голосом:

— Ти не бачив Данка?

Самір спросоння кинувся так сильно, що мало не впав зі стільця, і його сон відразу відлетів. Був не тільки переляканий, але й здивований, бо Коарасіаба ніколи до нього ні за чим не при­ходив.

— Що? — спитав, протираючи очі. — Данка?.. Ні, Данка сьогодні я не бачив. Приходив тільки Арасі. Його посилав Данко.

— За чим посилав? — ще грізніше питав Ко­арасіаба, напираючи грудьми на Саміра.

Переляканий Самір поспішив для безпечности залізти за ляду і вже звідти давав дальші по­яснення:

— О, то Данко вирішив зробити перед від'їз­дом несподіванку для свого батька. Адже сьо­годні маємо Сан Жвона, іменини сеу[14] Івана, і Данко робить прийняття для всього містечка. Буде багато їжі, багато питва і багато-багато фоґетів[15], І Коарасіабу запросять напевне та­кож, аякже! Завтра Коарасіаба їстиме досхочу рожеву ковбасу, питиме солодке пиво і...

Та Коарасіабу зовсім не приваблювали перс­пективи такої гарної гостини, і він увірвав Саміра на півслові:

— Ну, і де ж тепер Арасі? — спитав різко.

— О, Коарасіабо, — скрутився Самір, ніби й справді був винен, — звідки ж я можу знати про те, де є тепер Арасі? Напевне з Данком готують­ся вдома до завтрішнього прийняття...

Індіянин більше не слухав. Обдарувавши тур­ка повним ненависти поглядом, він круто обер­нувся і пошкандибав геть.

— От дикун! — забурмотів Самір, вилазячи з-за ляди. — Ти говори до нього, як до культур­ної людини, а він — тьфу!..

Сплюнувши, розсерджений турок знову сів на попереднє місце, а Коарасіаба йшов, сам не зна­ючи, куди й чого. По дорозі зупинив двох хлоп­ців і спитав їх, чи вони не бачили Данка. Ні, Данка хлопці не бачили.

— А бачили Арасі?

Арасі бачили: він йшов разом з Бенедітом до річки і несли багато якихось пакунків.

Ця відповідь не пролляла ані трохи світла на неясну справу, тільки зміцнила певність Коарасіаби у тому, що сталося щось поганого.

— А де Бенедіто? — знову спитав хлопців. Того вони також не знали.

Коарасіаба вже не випитував нічого, тільки знову круто повернув у другий напрямок у той бік, де під лісом тулилася убога ліплянка, при­крита пальмовим листям. Там жила родина муринів[16], що складалася з батька, матері і вісьмох дітей, найстаршим з котрих був тринадцятиліт­ній Бенедіто.

На порозі ліплянки сиділа Барбара — мати Бенедіто і тримала на колінах чорне, замурзане немовля. Довкола ліплянки впереміжку з поро­сятами і курми бігали майже голі, чорні діти, а на траві проти сонця білилася пірвана дитяча білизна.

Коли старий індіянин наблизився до хати, Барбара схопилася на ноги і притулила немов­ля міцніше до себе, а решта дітей вмить збігли­ся до матері, стараючись заховатися за її широ­кою спідницею. Хоч в цілому Санто Антоніо ніхто не міг нічого поганого про Коарасіабу сказати, однак всі, а особливо жінки й діти, позаочі називали його чарівником і боялися з ним зустрі­чатися віч-на-віч.

— Де Бенедіто? — без ніяких передмов, су­воро спитав Коарасіаба.

Муринка, налякана несподіваними відвідина­ми, а ще більше неприязним тоном гостя, не від­повідала нічого.

— Де Бенедіто, я питаю? — повторив ще го­стріше Коарасіаба.

— Не...