Куди йшла стежка?

Оповідання

Щоби дістатися з останньої залізничної станції до табору, наш етап мусів іти місяць пішки, бо ніякого іншого роду сполучення не було. А через те, що стояв уже початок жовтня, то останні два тижні ми проби­валися по пояс у снігу і проводили ночі здебільше під відкритим небом, рятуючись від суворих сибірських морозів багаттями, розкладеними на розчищеній землі.

Та при цих кволих заходах все ж багато наших товаришів по нещастю залишилося заков'язлими[1] на місцях постою, а в цілому етапі рідко хто не мав обморожених облич, рук, ніг, спалених морозами леге­нів, або інших найгрізніших видів найважчої простуди, а всі без вийнятку просто падали з ніг від утоми й голоду. І тому (о, іроніє!) ми рвалися думками до місця нашого майбутнього довголітнього ув'язнення, з якого рідко кому судилося вийти живим, — до за­хисту, де не треба було йти й де можна було зігрітися. Тим захистом мав бути концентраційний табір "Кугурча", положений над рікою Алдан.

Але, прийшовши на місце, ми мусіли ще шість годин терпіти у дворі табору, поки адміністрація полагоджувала всякі формальності, потрібні хіба лишень на те, щоби ще більше з нас познущатися. І лишень, холи згас короткий зимовий день, а на чорне небо виступили великі яскраві зорі, нам наказано розійтися по бараках.

Переступивши поріг мого нового житла, чорного і смердячого, як паща здохлої гієни, я мало не зімлів. Але зараз же переборов слабість, потішаючи себе дум­кою, що взамін за свіже повітря, блакить неба і чу­десні краєвиди засніженої тайги, я дістаю бажане від­давна тепло й місце на нарах, де можна лягти й простягнути на всю довжину розпухлі ноги. І я наперед смакував розкіш хвилини, в яку здійсниться моє ба­жання, з нетерплячкою чекаючи, поки бараковий роз­поділяв місця для новоприбулих. Щоправда, тієї розкоші мені не довелося зазнати, бо я заснув раніше, ніж успів упасти на голі дошки нар, але в останню мить щось блиснуло перед моїми очима. Сталося щось таке, що хотіло привернути мою увагу, та втома взяла верх, і я вмент заснув.

І вже не знаю, коли це сталося: чи в останню мить притомности, чи серед важкого сну, перериваного сто­гонами інших в'язнів і браком повітря, чи таки у са­мому сні, але до моєї свідомости дійшло, що в бараці знаходиться також і Жорж Крюк. Я побачив його тоді, коли, очманілий від теплого смороду, ласо дивився на нари, де бараковий зазначав крейдою моє "мешкання". Він сидів серед кількох куп лахміття, з-під якого стир­чали обтягнені жовтою шкірою кости й тьмавилися втомлені, понурі очі, повні безнадії й смутку. Лишень в одного Крюка ті очі, вибалушені, чорні, виразно семітські, світилися божевільним переляком, спричи­неним, безсумнівно, моєю появою. Перекривлений рот, в якому цинга вже зробила добру частину роботи, обрязкле бліде обличчя й ріденьке волосся, що з'їжи­лося на скронях, робили враження чогось несамови­того.

Але це все дійшло до моєї свідомости далеко піз­ніше — не знаю, коли саме: чи під час сну, чи під час обертання з боку на бік, чи під час пробудження. Але, коли я встав, то вже знав напевне, що Жорж Крюк ділить зі мною каторгу заслання.

Хі! "Жорж Крюк"! Не Ґрішка, не Ґріґорій і навіть не Ґеорґій, а Жорж. Ах, як це шикарно звучить: "Жорж"! Відчуваєте? "Жорж"! Комічно, що такого Крюка, пролетарія по ідеології, який мусів з презирством відвертатися від усього закордонного, "буржу­азного", себто, не-пролетарського, а, ще вірніше, не-московського, — таки тягло "на панське". Не його одного — тисячі таких, як він, що соромливо хворіють на манію величности і, помимо крикливих зневаг до всього чужого, жадібно запозичують для себе все, починаючи з фасону черевиків і кінчаючи на власних іменах. Свого часу Москалі кпили з самих себе, прози­ваючи ці нахили, як "суміш французького з нижегородським", і під цю рубрику підходив якраз Жорж Крюк.

Отака собі нікчема, а стільки крови пролляла, стільки страждань спричинила людям! Плюгавець, зло­чинець, кат!

Я з Крюком мав окремий рахунок, і два десятки літ перед тим, як ми зустрілися в таборі "Кугурча", нам було тісно удвох на землі. Він урочисто обіцяв при кожній нагоді, що зробить з мого черепа сплювачку, а я постановив учинити над ним суд і довести вирок до кінця. І ніколи не приходило мені в голову, що наша зустріч віч-на-віч може відбутися спокійно, без усякого натяку на спробу порахунків. А тим часом сталося саме так. Спочатку я навіть не потрудився впізнати Крюка, а потім вдоволився тим, що його розчавила та сама машина, якій він служив і поклонявся, поцілила та сама зброя, якою він користувався проти інших, і що він, вилущений з фальшивої шкаралущі, показався тим, чим був насправді. Не викликав ненависти — викликав обридження своєю нікчемністю. Вже при першій зустрічі, коли я попросту не звернув уваги на нього, перелякався до смерти, а й потім, коли наші очі зустрічалися, проявляв усі ознаки тваринного жаху, дарма, що я не обзивався до нього ні словом, що ми були однаковими в'язнями на тих самих правах. Я міг зректися свого наміру — розправитися з Крюком, бо не міг би його покарати дошкульніше, ніж покарала рука Правосуддя з великої літери. І я пригадав ще раз святі слова: "А помсту лишіть Мені..."[2]

Крюк став для мене тим більше нецікавим персо­нажем, що я зараз таки на другий день відкрив ще одну драму: в одному зі мною бараці був також і Свя­тослав. І його я також зразу не впізнав, але він, неначе ненароком проходячи попри мене, муркнув:

— Не зрадься, що знаєш мене... — і пішов далі.

Я довгенько дивився йому в спину, гарячково рився в своїй пам'яті, але врешті зрозумів, що цей обірваний, худющий немолодий чоловік — є колишній красунь, чепурун Святослав Чеп-Ходоровський.

Несподіванка була надто велика, а мій організм був дуже ослаблений, і тому під натиском несамовитої радости і такого ж болю я захитався і, не втримавшись на ногах, сів на підлогу. На щастя, ніхто на це не звернув уваги, бо в'язні умлівали й падали так часто, що це було звичайним явищем. Лишень коридорний штовхнув мене носом чобота під сидження і беззлобно сказав:

— Вставай, вставай, на свіжому повітрі прийдеш до пам'яти!..

Мав слушність. Я встав без нічиєї допомоги, а різке морозне повітря, ще зовсім синє від передранкової темені, помогло мені опанувати нерви.

Ми похапці випили теплувату брудну водичку, що тхнула милом і щурами, і підтюпцем побігли до праці. Поки добилися на місце, вже розвиднілося, і засніжена тайга розцвіла назустріч сонцеві золотом, пурпурами і самоцвітами. На тлі цієї величі природи, на чистоті розкішних барв, ми, в'язні, видавалися ще нужденні­шими, бруднішими і страшнішими, ніж були насправді. Виглядали гноївкою на білому оксамиті, чорним шу­мовинням на золотій таці, павуками на ніжному сер­панкові молодої. Наша зовнішність ображала красу природи і кидала докір у бездонну синяву мовчазного неба.

Після поновної перевірки ми взялися до праці. Завданням нашої бригади було — переносити з місця порубу колоди і складати їх у стоси на березі ріки Алдан. Наче випадково, ми зі Святославом стали поруч і, зігнувшись обчищати колоду зі снігу, найперше об­мінялися коротким, судорожно-гарячим стиском паль­ців, а я пошепки поставив питання, яке тримав напо­готові, відколи впізнав Святослава:

— Де Пшеничка?

— Вона перейшла.

— То ви не пішли разом?

— Нас накрили. Але їй вдалося втекти і перейти кордон.

Говорити доводилося уривками, часом втинаючи речення на півслові, бо ж треба було пильнуватись вар­тових і в'язнів та вважати, щоб не послизнутися на зрадливій доріжці і не впасти під тягарем колоди. Та й сили зраджували, коли доводилося з колодою на плечах спинатися то вгору, то вниз. Та все ж ми вспіли в головних рисах оповісти про себе найголовніше.

Так дізнався я, що Святослав і Пшеничка зустрі­лися з Бубном і той примістив їх у своїх спільників — господарів заїзду. Кімната знаходилася на поверсі й старий контрабандист пояснив усі її важливі при­кмети: вона мала одні двері в коридор, другі — на сходи, що вели на горище; на горищі було вікно, що виходило на дах, і через це вікно можна було вилізти та дістатися на кріслату грушу, одна гілляка якої про­сто лежала, як простягнена рука, на ґонтах корчми. По груші вже легко було злізти на землю і сховатися помежи бурянами та забудовами, яких при містечко­вих жидівських заїздах ніколи й ніде не бракувало.

Все було умовлене, все було передбачене, але Свя­тослав не спав. І добре зробив, бо по півночі у браму заїзду почали гримати. По криках і по умовних словах, що їх голосно вимовляли господарі, ясно було, що на заїзд наскочила ЧеКа[3]. Пшеничка прокинулася й по­кірно виконала наказ Святослава, тікаючи через сходи на дах. Святослав лишився прикривати її втечу. Він відстрілювався крізь забарикадовані двері, а потім, коли вийшли всі набої, кинув у двері ґранату і пішов слідами Пшенички. Та в темені її не знайшов. Навмання побіг задвірками, поки не опинився в полі. Два дні скривався помежи збіжжям та кукурудзинням, а тре­тього таки зустрівся з Бубном. Бубон передав йому записку, в якій Пшеничка повідомляла, що щасливо перейшла кордон і чекатиме його у свекрів.

Тоді Святослав подумав собі, що головна причина, яка зобов'язувала його до втечі за кордон, відпала. Тепер же, коли Пшеничка була в безпечному місці, він мав розв'язані руки, для яких було ще повно діла. І він лишився. Подався на Полісся і пристав до партизанки, потім прилучився до Другого Зимового Походу, попав у полон під Базаром[4], але щасливо втік, і знову пішов у партизанку. Вирішив іти за кордон лишень після того, коли всі надії було втрачено. Та було вже за­пізно, бо кордони взято на замок, а Святослав, на до­даток, чомусь не мав щастя. Там, де іншим вдавалося летко перейти, йому не виходило ніяк. Він пробував на заході, пробував біля Фінляндії, пробував на Кав­казі, нарешті попробував човном на Каспійському морі, й там упіймався. Щоправда, наміру перейти кор­дон йому не доказано, але слідчий, радий нагоді, причепив йому гомеричну нісенітницю — от щоб лишень не випустити.

— Яку нісенітницю? — поцікавився я.

Святослав спочатку не хотів признаватися.

— Та навіщо тобі? — питав кисло.

— Ну, принаймні, щоби знати, з ким говорю, — спробував я пожартувати.

Він раптом повеселів і глянув на мене багато­значно.

— А, як думаєш, з ким? — спитав.

— З Рабіндранатом Таґоре[5]?..

— Бери, брате, вище: з Іваном Зозуленком, який мав Персам Астрахань продати.