Ой, ну й ціну заламує перевізник!
І раптом! Близько другої години дня! Оголошення з гучномовця! "Прибуває евакуаційний потяг "Дніпро — Хелм".
Безпосередньо до Польщі!
За дві хвилини зала очікування порожніє!
Куди подівся наш сусід? Залишив речі й зник! Сидіти й чекати на його повернення?.. Але потяг! Тягти його валізи до перону? А якщо він не з'явиться? Кинути на пероні?
Працівниця вокзалу махає нам рукою.
— Ідіть! Я догляну речі.
Потяг наближається до перону. І водночас з'являється наш сусід зі своїми валізами. Чомусь увесь червоний, якийсь збуджений.
Усі, хто був у залі, натовпом стоять на пероні. Попереду — чергова по станції.
Вона домовлятиметься з начальником потяга — скільки людей у які вагони можна посадити.
І ось він — потяг! Такий чистий і блискучий — ніби сяє!
Ну так! Він же до Польщі йде.
Такий манливий!..
Гальмує біля перону. У вагонах починають відчиняти двері. Не всі! Але один із провідників уже прибирає перемичку над сходами.
Але начальниця потяга непохитна:
— Вільних місць немає! У мене люди їдуть із квитками!
— Тож давайте ми теж купимо квитки — вже в самому потягу!
— Вільних місць немає!
Провідник, який почав прибирати перемичку, опускає її назад.
— Візьміть хоч жінок і дітей! — кричить ще хтось.
У відповідь — мовчання.
Так ми й стоїмо віч-на-віч — ніби зібралися зійтися стінка на стінку: одні — внизу, на пероні, спалахнули було надією, але вже згаслі; інші — вгорі, у дверях відчинених вагонів, непохитні.
У вікнах вагонів — жодного обличчя. Ніби вагони взагалі порожні! І це теж... якось неправильно! У колишні часи, щойно поїзд підкочував до перону, у вікнах одразу з'являлися цікаві обличчя. А зараз... Мабуть, щасливчикам із квитками соромно дивитися в очі тим, кому судилося залишитися. До речі. виходить, квитки таки продають? Але кому й як?
Двері вагонів зачиняються — для нас уже назавжди, — потяг рушає й іде до країни, де бомбардувань і артобстрілів немає.
Тільки ввечері нас забирає пасажирський поїзд регулярного сполучення "Дніпро — Трускавець" (скільки ж разів ми з дружиною цим поїздом їздили!).
Нині він іде як евакуаційний.
Провідники, впускаючи біженців, попереджають: шукайте місця самі.
Плацкартний вагон повний, але де-не-де є вільні верхні полиці. На нижніх полицях сидять по троє-четверо, але ніхто не нарікає: їхати треба всім.
Наприкінці вагона знаходимо все ж таки місце для нашої сусідки, яку веземо до доньки.
Місце бічне, але нижнє, зможе поспати, а самі займаємо дві верхні полиці в сусідніх купе поруч. Нашого сусіда із зали очікування ніде не видно. Ну і гаразд, ми від нього вже втомилися.
Якось вмощуємося на полиці.
— Матраци можна брати?
— Можна.
— А білизна?
— Яка білизна?!
Ледве-ледве вивернувшись, знімаю туфлі й ставлю на третю, багажну полицю над собою. Дивно, але засинаю...
Прокидаюся від того, що хтось пихкає поруч, намагаючись впхнути на третю полицю здоровенну валізу. Саме туди, де мої туфлі.
— Чекай, — кажу йому, — почекай, треба туфлі переставити.
Він щось відповідає майже нерозбірливе. З незрозумілою вимовою.
— Ти хто, поляк?
— Канадець.
Ну й ну!
— Усе, клади валізу.
На нижній бічній полиці знайшлося місце для мами з маленькою дитиною. Дитина раз у раз прокидається, плаче. Дуже душно. Гримлять колеса, гуркочуть зустрічні поїзди, б'є по очах світло світлофорів, що проносяться повз, але я все ж таки знову засинаю.
25 березня.
Дуже важка ніч.
А вранці провідник розносить вагоном пакети з їжею. Один пакет на кожне купе. Це ж треба! Хтось і про це подбав. Сніданок не сніданок, але хоч трохи перекусити можна.
Канадець дістає з пакета якусь булочку, розламує навпіл, простягає половину булочки хлопчикові, що сидить біля вікна.
— Їж. Фреш (свіжа). Нічого, скоро будемо в Канаді.
Словниковий запас у нього невеликий, от і додає слова з англійської. І хто це з ним? Син?
А дружина?.. Українка?..
І де вона? Загинула?..
Ні, не буду питати. Не можна лізти людині в душу.
До Львова ще далеко, поїзд відстає від графіка, але так чи інакше ми все ближче до польського кордону. Багато хто ще спить на верхніх полицях, дехто піднявся на треті, багажні полиці, тому якимось дивом унизу знаходиться сидяче місце й для мене, на самому краєчку, поряд із канадцем. Спілкуємося на суміші двох мов. Мою англійську він розуміє погано. А ось син розуміє. І. "перекладає" для батька з моєї англійської на англійську. Ну так, він і повинен розуміти мою англійську краще — його в школі, як і мене свого часу, вчили педагоги, для яких англійська не була рідною: як їх вчили англійської — так і вони вчили нас.
Тому носій справжньої англійської мови розуміє мене погано.
Запитую канадця, як його занесло до України. Відповідає: синема. Філмз? Йєс, філмз. І хто? Виявляється, канадський продюсер. Ні, не за власні кошти — виконавчий продюсер. З гордістю каже, що й сам грав якісь невеликі ролі. Але, як я розумію, знімали документальне кіно про Україну для англомовного глядача. Знаходимо навіть спільного знайомого — Дмитра Стуса, сина Василя Стуса. Канадець скрушно похитує головою: Стусові фільм про батька не сподобався.
То ви тут давно — працювали в Києві? У Києві. Додає: у мене й квартира в Бучі була. І знову скрушно хитає головою: все, немає більше цієї квартири, розбомбили — насилу змогли дістатися станції імені Тараса Шевченка в Черкаській області, там і сіли на потяг. І знову каже синові: нічого, скоро будемо в Канаді.
Львів.
Підбиваю перші підсумки.
Наш поїзд не розбомбили.
По станції Знам'янка ракетами не вдарили.
Львівський вокзал, ціленький, стоїть на своєму місці.
Це плюси. А позаду — лише мінуси: Буча, Гостомель, Ірпінь, Харків, Маріуполь.
На вокзалі й навколо сила-силенна людей. Прибули поїздами. Волонтери. Багато хто зі знаком Червоного Хреста. І машини та автобуси Червоного Хреста. І намети, в яких можна поїсти. А ось і черга до автобусів, що прямують до кордону.
Впадає в око газетний кіоск. За склом свіжа львівська газета. Величезний заголовок на всю шпальту: "Війна закінчиться, коли буде вбито сто тисяч окупантів". Молодець журналіст! Заклик до дії. А водночас — ну яка ж наївність! Сто тисяч убитих росіян для Путіна — не цифра.
Плануємо виїхати на Шегині. Там на кордоні діє піший перехід на польський Пшемисль (Перемишль).
Запитуємо біля автобуса: "До Шегинів?" — "До Шегинів". Але. привозять до Краківця.
Дорогою нас наздоганяє пронизливе виття автомобільної сирени. Повз нас проноситься швидка допомога. Потім ще одна. Ще кілька!
Знову по Яворівському полігону вдарили? Чи по самому Новояворівську, в якому військові квартирують? Або по Шклу, по санаторію, в якому ми з дружиною теж не раз бували: дехто вважає, що його "Нафтуся" краща за трускавецьку.
Але ось і Краковець.
Теж багато волонтерів. Довга черга на пропускних пунктах.
Для прискорення процедури — жодних митних оглядів, лише перевірка паспорта. У кого немає закордонного — пропускають із внутрішнім.
При вході на нейтральну землю дорогу мені заступають двоє у формі.
— Вам уже є шістдесят років?
— Більше.
— Справді? А виглядаєте молодше.
— Ну. спасибі за комплімент.
І все. Польща.
Поляки зустрічають українців як рідних. Доброзичливість, привітність, готовність допомогти. А колись нас розділяли сторіччя ворожнечі.
А ворожість до Росії, жертвою якої стала сьогодні Україна, так і залишилася в польських генах із часів трьох поділів Польщі й перетворення Варшави на звичайне губернське місто Російської імперії.
Польські волонтери привітно усміхаються. Підносять сумки та валізи до автобуса, завантажують до багажного відсіку, допомагають вивантажити.
Їхати недалеко. Містечко Млини, 5—6 кілометрів від кордону. Логістичний центр — величезна складська будівля, повністю звільнена від усього непотрібного, розгороджена на відсіки, обладнана кухнею-їдальнею, стійками для консультацій, заставлена кріслами й розкладачками. Хочеш їсти — їж. Пити — пий. Забрати їжу з собою — бери. Ні, грошей не треба — все безкоштовно. Потрібна сім-карта? Польська компанія мобільного зв'язку "Хея" видає безкоштовні сім-карти з можливістю телефонувати в Україну. Все це коштує грошей! Але кажуть, держава не вкладає жодної копійки: все завдяки волонтерам, приватним компаніям і приватним особам. І, напевно, Червоного Хреста.
Можна перекусити, перепочити й, якщо доведеться, переночувати на розкладачках. Навіть якщо це буде схоже на ночівлю в циганському таборі або у величезному залі очікування великого аеропорту, закритого через нельотну погоду. Все краще, ніж у душному і переповненому вагоні потяга. Але ми хочемо якнайшвидше дістатися Німеччини. По-перше, нас мають зустріти дорогою. По-друге, Польща, кажуть, уже забита українськими біженцями. По-третє, ми не знаємо польської мови. Німецької, якщо чесно, теж не знаємо, але спитати, як знайти потрібну вулицю або ще щось, зуміємо.
— Вибирайте напрямок, — кажуть нам на стійці реєстрації, — і чекайте на оголошення по радіо. Куди б ви не поїхали, зустрінуть волонтери. Розкажуть, допоможуть, порадять.
Чекаємо спокійно: російські ракети на територію Польщі, зрештою, не прилетять! Але що ж далі?
Що б не було з нами, віримо, не пропадемо.
А що буде з Україною? Що?
Будьте ви прокляті — всі, хто нам це влаштував!
Сидимо. Слухаємо. За годину йдемо уточнювати.
За стійкою вже інша дівчина.
І відповідь інша.
Сьогодні автобуса не буде. Можливо, хоч і без гарантій, буде завтра. Але записатися треба було заздалегідь, а зараз залишилося лише одне вільне місце.
Звісно, ми розгублені...
Але тут оголошують посадку в автобус на Краків! Їдемо? Їдемо!
26 березня.
До Кракова в'їжджаємо о півночі.
Красиве старе місто. Перша столиця Польщі!
Ще ходить міський транспорт. Сяють вітрини. І раз за разом впадають в око плакати на підтримку України: портрет президента Зеленського й знову слова підтримки.
І раптом якесь відчуття нереальності охоплює мене.
Адже ми були з дружиною в Кракові. Заскочили на три дні зі Львова як туристи. Але тоді точно знали, в якому готелі ночуватимемо — у тому, який забронювали й оплатили в інтернеті, які пам'ятки подивимося, яку польську їжу спробуємо й обов'язково сходимо до художнього музею. Заради "Дами з горностаєм" пензля Леонардо да Вінчі.
Але зараз.