І додав, що з цього моменту кожен громадянин України має право вважати себе президентом.
Навіть Петро Порошенко, який першим щось зробив для зближення України з Європою, поступився Зеленському на цих виборах — абсолютно демократичних, відкритих, чесних і легітимних. А у вас? У вас і вибирати немає з кого.
Але ще більше я не розумію сьогоднішньої Росії. Давно немає нашої спільної соціалістичної вітчизни — СРСР, але Росія продовжує жити так, ніби залишається соціалістичною державою, яка протистоїть ворожому капіталістичному світу. Та з чого б? Ні справжніх демократичних традицій. Ні справжніх загальнолюдських цінностей! То, можливо, вистачить удавати з себе найпередовішу у світі державу, а просто повчитися жити у мирі з сусідами?.. Бо той, у кого навколо одні вороги, сам ворог усьому світу.
19 березня.
Новини з телевізора, як і раніше, не тішать. Російська армія втратила понад 14 тисяч осіб особового складу, близько сотні літаків, сотні бойових машин піхоти тощо. Але. продовжує наступати, стираючи з лиця землі міста, що не здаються. Разом із мирними жителями!
Це — відчуття кільця, що стискається! Скільки від Києва до Кропивницького? Якихось 300 кілометрів. Від Харкова — більше, але теж не надто далеко!.. На півночі ворог впритул підступив до Сум, і складається враження, що стримує його лише місцева самооборона.
А з півдня дійшли вже до Кривого Рогу, від якого до нас лише півтори години машиною. Або танками. І в місті добровольці вже розливають коктейлі Молотова. А інші добровольці несуть їм пляшки, бензин, мастило і ганчірки для ґнотів.
Пущено безкоштовні евакуаційні поїзди. Але вони не вміщують усіх охочих. Люди їдуть, сидячи просто на підлозі, не лише у проходах вагонів, а й у тамбурах. Кидаючи на пероні валізи, коли постає вибір: або сісти на поїзд і їхати навіть стоячи, або залишитися разом із валізою. Кількість біженців сягає вже мільйонів.
Після чергового безжального бомбардування Харкова дзвоню другу-харків'янину. Чую: ми вирвалися. Виїжджали групою, зараз у Західній Україні.
Простодушно уточнюю: "На машинах?" — "Та на яких машинах! Машини кидали просто біля вокзалу!" — "А квартира?" — "Не знаю. Можливо, вже розбомбили. І серед друзів і знайомих уже є загиблі. І виїхати змогли не одразу. Першого дня брали лише жінок і дітей. Нам, чоловікам, вдалося виїхати лише за добу. Але зараз ми разом, усе гаразд".
Так, гаразд. Російські ракети б'ють і по Західній Україні. Ну хіба що рідше, ніж у Харкові чи Києві.
Увесь світ облетів знімок, зроблений з висоти пішохідного переходу над коліями Харківського вокзалу: перони, забиті людьми, які чекають на евакуаційний потяг.
Правда, і жах, і біль війни.
Війна змусила здригнутися весь світ. Але не путіноїдів, які миттєво упали в оскаженілу ейфорію: "Щас! Зараз ми цим хохлам покажемо! Знай наших! Це ж наша національна забава — бити тих, хто слабший!"
Російська орда вторглася в Україну вбивати, грабувати, ґвалтувати. Які ж чудові конвенції про те, що будь-яка війна має вестися цивілізовано, були розроблені та підписані після Другої світової. Ні, вони не вимагали, щоб війн взагалі більше не було. Не настільки їхні автори були наївними. Але — давайте бодай цивілізовано. Але для орди конвенцій нема. І командири, зобов'язані зупиняти мародерство, знущання, насильство й вбивства мирного населення, самі в цьому беруть участь. І навіть створюються спеціальні поштові відділення на кшталт усім відомої польової пошти, і йдуть вагони, набиті награбованим, до тих, які "ну, звісно, ми проти війни, але що ми можемо вдіяти".
Інший мій друг поїхав із сім'єю машиною. Але в Дрогобичі машину все одно довелося залишити. А далі вже волонтерськими автобусами до Польщі, а потім до Німеччини.
І регулярно телефонував мені на шляху від Дрогобича до Берліна. Про те, як зустрічають українських біженців, мальовниче розповідав. Із захопленням! Усюди волонтери, скрізь пункти прийому, де й нагодують, і переночувати дадуть. І купи речей — від трусів до теплих курток. Адже люди втекли від війни, з-під обстрілів, зі зруйнованих будинків — буквально голі й босі.
А інші люди в країнах, незачеплених війною, несли їм усе, що могли.
Хоч щось тим, чиє життя зламала війна.
Але після Берліна радості в голосі мого друга поменшало.
— Ви ще не поїхали?.. І не поспішайте — не так уже тут добре.
З дочкою-підлітком потрапили вони до поспіхом обладнаного табору. Величезний ангар, в якому було не надто тепло, розгороджений поліетиленовими стінами на кімнати для кожної сім'ї. І вбиральні надворі.
Ми з дружиною приміряємо ситуацію на себе.
Тікати? Лячно!
У квартирі тепло й затишно (втім, лише до тієї хвилини, поки не починають вити сирени повітряної тривоги). Двірники метуть двори, сміття вивозять. А не їхати?! Сидіти й чекати, поки не почнеться те саме, що в Харкові, Києві, у Сумах, Чернігові, Миколаєві, Херсоні, Маріуполі?
Але варіант втечі теж не відкидаємо. Торби з найнеобхіднішим давно спаковано, а дружина переглядає інтернет. Ось історія двох наших дівчат, які потрапили до табору для біженців, де лише араби й темношкірі. Ось ще одна схожа історія. А ось історія оптимістичніша: табір для біженців у Регенсбурзі. Назва міста — не порожній звук для нас: Баварія, місто за півтори години їзди від Мюнхена. А в Мюнхені ми в дев'ятнадцятому році були як туристи. І нічого, не пропали. Нашої туристичної німецької вистачило, щоб питати у перехожих, де готель, де автобусна зупинка, а де славетна броварня, в якій бували й Ленін з Надією Костянтинівною, й Гітлер.
Так, можливо, якщо зважимося або будемо змушені.
З важким серцем їду до вокзалу
— дізнатися, чи є евакуаційні потяги з Кропивницького. Їду — бо додзвонитися неможливо.
І потрапляю якраз на відправлення евакуаційного поїзда.
Звичайна електричка. Зі звичайними сидячими місцями. Але йде на Львів, через півкраїни.
Люди в очікуванні електрички стоять на пероні трьома групами. Хтось їде без нічого. Дехто — зі здоровенними валізами на коліщатках (які й кидають на перонах, коли влізти у вагон уже неможливо).
Незадовго до прибуття електрички на перон виходить жінка, працівниця вокзалу. Підходить по черзі до кожної із трьох груп. Каже одне й те саме:
— якщо хтось у вагоні почне вимагати з вас гроші за проїзд, нічого не платіть — ми вас веземо безкоштовно;
— у разі небезпеки не думайте про гроші, рятуйте дітей — вони наше майбутнє;
— чи повернетеся ви назад, чи залишитеся там, куди їдете, — пам'ятайте та любить Україну, яка вона є, іншої України не буде.
Третя група їй аплодує.
Зворушливо. І боляче.
Але. "яка вона є"?
Ні, нехай Україна вийде з цього пекла оновленою — без корупціонерів, хапуг, хабарників і брехливих політиків. Щоб усі, хто тікає сьогодні з-під бомбардувань та ракетних обстрілів, повернулися на батьківщину, яка прийняла європейські цінності та європейський спосіб життя. А може — ну чому не помріяти? — у країну, яка стала членом Євросоюзу.
І справді, цими днями Україна подає заявку на вступ до ЄС. І Європа приймає цю заявку абсолютно серйозно.
20 березня.
Надіслали посилання на "Фейсбук".
Текст нібито Юрія Полякова, редактора московської "Літературної газети". Нібито — тому що сьогодні нескладно розмістити в інтернеті будь-який текст. Від чийого завгодно імені.
Але який текст! Лайка на адресу інтелігенції, яка не підтримує "спецоперацію" Путіна проти України. Несхвальний коментар — лише один. Автор — якась Т.К.
Пишу свій коментар:
"Я солідарний з Т.К. Я цінував Полякова-письменника, з нетерпінням, як і всі, чекав на його нові книжки. Хоча Полякова-журналіста поважав уже менше — після того, як побачив у "ЛГ" (в якій й сам колись дебютував як гуморист і час від часу публікувався і після розпаду СРСР), карикатуру на Ющенка, обраного президентом України, та його соратників.
Навіть якщо вважати, що карикатура мала право бути, від неї тхнуло великодержавним шовінізмом.
Отже, не вчора все це почалося.
І сьогодні РФ щодо України демонструє той самий великодержавний шовінізм.
Ніяка це не "спецоперація", як називає її Поляков, а віроломне вторгнення (як 1941 року) й братовбивча війна. Якщо хочете це зрозуміти, прочитайте мій нарис".
У відповідь отримую листи з проханнями: продовжуйте нарис! Але. це листи від людей, які живуть в Україні й не отруєні шовіністичною пропагандою.
21 березня.
Сенсаційна новина: у Білорусі з'явилися... партизани.
Як у роки Другої світової.
Виводять з ладу й нищать залізничне сигнальне обладнання, блокують колії, щоб РФ не могла перевозити Білоруссю війська, техніку та озброєння для війни з Україною.
Українське ТБ дає коротку інформацію, супроводжуючи її фрагментом телеінтерв'ю з Лукашенком: той когось там сварить, але не вживає слова "партизани". Якось не дуже все це переконливо: так можна лаяти й працівників ЖЕКів. Але мені вдається отримати інформацію з іншого джерела: так, це правда, "партизани" справді є.
Забігаючи наперед: "партизанів" таки затримали, хоча вони й намагалися відбитися. Зараз, мабуть, пришиють звинувачення у скоєнні "терористичних актів". Шкода хлопців.
Знаходжу їхні імена та фото в інтернеті. Які гарні обличчя! Чесні очі людей, які розуміють, що вести війну проти братнього народу — злочин, який не має виправдання.
І тепер їм загрожує розстріл.
22 березня.
Вчора ввечері, близько десятої, знову була повітряна тривога. Але недовга. Вдалося поспати.
О шостій ранку вийшов на балкон.
Який чудовий день! Небо чисте, сонце сяє! Ніби ніякої війни немає й близько.
Над головою, над дахами багатоповерхівок стрімко пролітає клин білих журавлів. Дивовижне видовище! Птахи летять потужно, цілеспрямовано. На північ. Ну от і весна!
І тут починають вити сирени повітряної тривоги!
Чорт забирай! Який чудовий день, щоб. померти.
Клин журавлів знову постає перед очима. Але бачиться вже інакше. Тіло журавля з довгою витягнутою шиєю й такими ж довгими витягнутими ногами — ідеальна пряма лінія. Довгий гострий дзьоб розтинає повітря, а тіло ідеально відповідає законам аеродинаміки. Та це ж живий прообраз крилатої ракети! Ракета лише крилами не махає.
Вночі, у півсні, усвідомив чітку формулу, за якою розвиваються події: або живіть так, як того хоче Путін, або. не живіть взагалі.
Але все це вже було — завжди й скрізь.
Троя заважає нам жити та розвиватися! Бере мито, портові збори.