Це буває, Нелю. Лінія перевантажена, от і спрацьовує захист на трансформаторній підстанції. Хвилин тридцять світла не буде… розмовляти це не заважає. А сама ти ким була — лялькою, ляльководом чи маріонеткою, яка уявила себе ляльководом?..
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Ну… можливо, трохи й тим, і тим. Слухай, тобі це важливо? От зараз, на цю хвилину, тобі це важливо?
ВЕРЧЕНКО. Я ж сказав — я для себе повинен знати. Щоб в статті не набрехати — повинен знати!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Верченко, я завжди підозрювала, що ти просто лялька байдужа! Нічого не розумієш і не почуваєш!
ВЕРЧЕНКО. Ну вже, мабуть… дещо розумію.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Що ти розумієш, Сашко?! Ти що, не бачиш?! Я — жінка, Сашко. Я, може бути, у цю дурну історію тільки через тебе влізла. А ти!.. Дурень! (Підіймає руку, нібито маючи намір чи вдарити, чи погладити по щоці.)
Змовкає ноутбук — вмикається режим чекання, згасає його екран. Повна темрява.
ВЕРЧЕНКО. Може бути, я і є дурень, Нелю, але…
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Мовчи, краще мовчи, дурнику…
ВЕРЧЕНКО. Нелю… (У темряві щось падає на підлогу.) Що це?!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (сміється). Мій ридикюль впав… і чорт із ним...
Завіса (кінець першої дії)
Дія друга
Та ж декорація. Світло горить. Верченко сидить за ноутбуком. Нінель Володимирівна біля дзеркала поправляє макіяж.
Живий план.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (продовжуючи розмову, що йде вже декілька хвилин). Сашко, я тобі сто разів повторюю: не має значення, хто сказав "а" і хто за які ниточки смикав. Та й навіщо?!
ВЕРЧЕНКО. Тому що моя рука була останньою! Маріонетка на ниточках...
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Залиш! Ти блискучий журналіст. Ти скільки завгодно можеш уявляти себе маріонеткою (прямує до авансцени, звертається до глядачів), а насправді? Навколо подивися. Мабуть, ми всі — маріонетки. З кожного свої ниточки стирчать. Тільки вони не завжди працюють. І ти, за які ниточки тебе не смикай, ти завжди залишишся собою — все зробиш на свій розсуд. Гадаєш, я не знаю, ЩО тобі Степовий розповів, — хоча мене там не було. Знаю! Він тоді ВСІМ це розповідав. Тет-а-тет. А ти все одно написав тільки те, що сам хотів. Не те, що ТАМ (показує пальцем вгору) чекали!
ВЕРЧЕНКО. Але результат!..
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Результат! Все було завчасно вирішене! Ти міг сто разів написати: Кравченко — геній, не чіпайте Кравченка! Але ти в будь-якому разі сказав би "але"!
ВЕРЧЕНКО. Сказав би. Тому що…
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Я знаю чому. Я й сама б сто разів сказала "але". Це попередник Кравченка міг стільки років тримати театр. Ні, звичайно, щось було краще, щось — гірше… але було, справді? Хоча, вибач, це все ще до тебе було. Шкода, що ти не приїхав до того, як театр перебудували… А після цього… Може бути, зовсім не Кравченко винуватий. А хто? Що?.. Не знаю. Час? В атмосфері щось змінювалось? Але мені тоді здавалося — це початок кінця.
ВЕРЧЕНКО. А мабуть, так і було?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Це ти сьогоднішній кажеш. А тоді здавалося — ще можна щось виправити. І потрібно!
ВЕРЧЕНКО. Але результат!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Класику читай, Сашко. "Нам відгадати не дано, чим наше слово відгукнеться". Я не знаю, що ти зараз напишеш. Але коли це буде надруковано — голови покотяться, не сумнівайся!
ВЕРЧЕНКО. Нелю! Але ж я цього не планую!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А це не від тебе залежить.
ВЕРЧЕНКО. Що, ТАМ вже вирішили?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Майже так. Потрібен тільки привід.
ВЕРЧЕНКО. Так що мені зараз — ноутбук об стінку шарахнути?!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Не допоможе. Газет багато — хтось нашкрябає. А ти… ти хоча б правду напишеш.
ВЕРЧЕНКО. Щоб потім почути — кому вона була потрібна, ця твоя правда? А може бути, дійсно нікому?.. Тільки головному редакторові… як матеріал на дві смуги. І все одно під ним буде не його, а мій підпис.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. От бачиш — дві смузі! Не може газета вийти із двома порожніми сторінками й написом: "Тут повинна була стояти стаття Олександра Верченка".
ВЕРЧЕНКО. А!.. У гарного редактора завжди що-небудь у запасі є. У нашого теж — зимовий відпочинок у Фінляндії. Саме на дві смуги.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Зимовий? Зараз? Влітку?!
ВЕРЧЕНКО. Ну й що? Коли-небудь і зима буде.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (іронічно). Сашко! А глобальне потепління!..
ВЕРЧЕНКО. Гадаєш, і до Фінляндії добереться?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Ти краще статтю допиши.
ВЕРЧЕНКО. Ага. "Роби що повинен, і хай буде, що буде"?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Роби що повинен. А хай буде, що буде — це не твоє. Ти все одно будеш руку на пульсі тримати.
ВЕРЧЕНКО (дивиться на годинника). Дідько! Головний редактор вже чекає.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Тоді працюй! (Виходячи.) Тільки на цьому дивані більш ні в кого інтерв'ю не бери.
ВЕРЧЕНКО (вслід). Обіцяю... (Навшпиньках входить молодий Верченко.) Ага! Совість моя незвана! Знову з'явився?
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Стріляли…
ВЕРЧЕНКО. Стріляли. От зараз і відповіси за все! І за те, що зробив тридцять років тому… і за те, чого… не зробив…
Ляльковий план: Верченко, Нінель Володимирівна й Степовий. Ляльку Степового веде молодий Верченко. Розмовляють нарочито ляльковими голосами.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Микола Миколайович. Олександр Юрійович. А я вас залишаю, щоб не заважати (зникає).
ВЕРЧЕНКО. Миколо Миколайовичу, одразу домовимося: я — тільки глядач, тільки рецензент, і взагалі — людина із зали.
СТЕПОВИЙ. О, це ж добре! Це добре — що глядач! Це чудово! Тому що дехто глядачем не був жодного разу, а судить — зі сторони, як ви розумієте.
ВЕРЧЕНКО. Але і я — зі сторони!
СТЕПОВИЙ. І що вам зі сторони видно?
ВЕРЧЕНКО. Миколо Миколайовичу, хто в кого інтерв'ю бере?
СТЕПОВИЙ. Олександре Юрійовичу! Це ж було риторичне запитання! І я й сам на нього з радістю відповім… ні, з болем у серце! До театру не йде глядач! Та й навіщо він піде — з отаким репертуаром?! Це теж риторичне запитання — тому я на нього й відповідати не буду. А театр через це не виконує фінансовий план! Тому директора увесь час викликають ТУДИ, на килим, і б'ють по ньому кулаком!
ВЕРЧЕНКО. По килиму?
СТЕПОВИЙ. Ні, по директорові!
Живий план.
ВЕРЧЕНКО. Степовий виявився напористим і переконливим. Так, говорити він умів. Але те, що розповів… Я ніколи не зустрічався з Кравченком, головним режисером. Але, виходило, на ньому треба було поставити клеймо посередності й душогубця нашого чудового театру й гнати з театрального світу з вовчим квитком за профнепридатністю.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І все це було, м'яко кажучи, не для преси.
Ляльковий план.
ВЕРЧЕНКО. Сьогоднішніх законів про дифамацію ще не було. За наклеп, за голослівне згадування будь-якої посадової особи карала й милувала партія. Вона тоді була в нас одна. Зате нас у неї було вже багато. І їй було не важко викинути зі своїх рядів кожного, хто насмілився на критику, не санкціоновану зверху. Тому в мене страйкувала рука.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Ні, побоювався я не за себе — за головного редактора: ще пропустить до друку, не читаючи. І поїде, бідолаха, без партквитка до якого-небудь далекого села пересічним кореспондентом…
ВЕРЧЕНКО. Але зрештою я сів за машинку. І написав те, про що й збирався писати. Чому наші установи культури так мало роблять саме для культури? Велику статтю — на смугу. І окремо в неї — про театр. Те, що розповів Степовий, у статтю не вийшло. Максимум додало два-три штрихи, та й те більше в підтексті.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Але… я зрозумів, що показати цю статтю Вірі Іллівні не наважусь...
Живий план.
ВЕРЧЕНКО. І Нінель Володимирівна зробила наступний хід — сама зустрілася з головним редактором і передала йому мій матеріал. Мудро. Якби щось пішло не так, у головного редактора були б залізні козирі: по-перше, його про це "дуже просили", а по-друге — автор. Ви ж розумієте — молодий, прийшлий, він сам не розуміє, на що замахнувся! А хочете — він сам же й покається на газетних сторінках перед містом і світом?..
Ляльковий план. Нінель Володимирівна й головний редактор.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (розмахуючи рукописом). Євгенію Миколайовичу, але ж ви розумієте, як важлива ця стаття!
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР (роблячи танцювальні па навколо Нінель Володимирівни). Нінель Володимирівно, але я йому її не замовляв. Я не можу заохочувати цю самодіяльність! Отак кожен журналіст почне писати все, що йому заманеться! А я буду повинен це друкувати? А хто буде писати те, що потрібно для газети?!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Замовте! Це те, що потрібно для газети!
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР (не припиняючи танцювальних па). Тоді кожен почне писати все, що йому заманеться, а потім вимагати — замовте.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А якщо Верченко писав не для газети, а для себе?..
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. У стіл?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Якщо це так називається — у стіл.
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. Нехай і тримає в столі!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А він і тримав. А потім забажав почути мою думку.
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. А я отут до чого? Ну й скажіть йому свою думку.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А мені так сподобалося, що я вирішила показати вам.
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. Але ж ви не редактор!
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А якщо я — суспільна думка. Або… Як це у вас називається — якщо рукопис прийшов поштою? І від невідомого автора?
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР. І рукопис дійсно прийшов поштою?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Неважливо! Це ви вважали — поштою. А коли зрозуміли, що це написав ваш співробітник, вже не мало значення — замовляли ви чи ні!
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР (завершуючи танцювальне па). Нінель Володимирівно, Нінель Володимирівно, я б ніколи не надрукував це, якби не ви!
Живий план.
ВЕРЧЕНКО. За тиждень стаття була надрукована. Ще за два тижні Кравченко звільнився з посади і його місце зайняв Степовий. (Йде до авансцени, звертається до глядачів.) І лише потім, набагато пізніше, я раптом подумав — і що, вистачило такої малості? Я нікого не виказував і не викривав. Прізвище Кравченко не згадав жодного разу.