Так, редакція… Від вашого будинку не вивозять сміття? До КРЕПу зверталися?.. Вважаєте, краще одразу до редакції? Добре, диктуйте адресу, назавтра надішлемо до вас бригаду журналістів на прибирання. (Молодий Верченко здалеку показує великий палець.) …Як моє прізвище? Бендер-Задунайський… Ні, нічний охоронець. (Молодий Верченко показує два великих пальці.) Робочий день закінчився — я кабінети оглядаю… Добре, ранком передам головному редактору. Якщо не забуду. (Кладе слухавку, одразу лунає новий дзвінок.) Бендер-Задунайський слухає!.. Ні, Нінель Володимирівно, це я, Верченко, вибачте… Ні, не жартую. Вірніше, жартую, але не гадав, що це ви. Вирішив, що це знову той скаржник. Ні, не буду я в статті на вас посилатися. Етику, Нінель Володимирівно, здається, не тільки журналістам викладали, але й мистецтвознавцям… І це все?.. А я вже вирішив, що ви готові мені щось розповісти… Так?.. Так, до побачення. (Підсуває стілець до стелажа, підстеливши газету, встає на сидіння, риється в паперах на верхній полиці.)
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Я продовжував писати рецензії. Спочатку на вистави гастролерів, потім мені запропонували написати рецензію на прем'єрну виставу нашого театру. Потім ще на одну.
ВЕРЧЕНКО (папери раптово розсипаються, один з них він ловить в повітрі.) Ти диви, а я й забув про неї!
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Дай, Юрійовичу, дай подивитися!
(Читає зі сторінки.)
Чудово!
(Спроба типової театральної рецензії)
Чудово, ось єдине слово, яке хочеться повторювати, кажучи про нову прем'єру Заболотненського музично-драматичного театру.
Чудові пісні, що звучать у виставі. Щоправда, акторам бракує голосу, але цей маленький недолік майже непомітний на тлі всього іншого.
Чудова музика (про яку не можна сказати нічого поганого, крім хорошого). І хоча виконавський рівень оркестру нижчий за будь-яку критику, це майже непомітно на тлі всього іншого.
Чудовий темп п'єси, іскрометні її діалоги, надзвичайно насичений текст. Щоправда, режисерські рішення та гра акторів практично не дозволяють донести цей текст до глядача, але й це майже непомітно на тлі всього іншого.
Чудовий задум головного балетмейстера театру. На жаль, хореографія суперечить загальному настрою вистави, але й це майже непомітно на тлі всього іншого.
А найголовніше в сьогоднішній прем'єрі — чудово, що нарешті колектив нашого театру звернувся до сучасної, злободенної, навдивовижу глибокої й надзвичайно виразної п'єси!
Але й це майже непомітно на тлі всього іншого…
Пауза — бажано, щоб глядачі зрозуміли й поаплодували. Першим може почати аплодувати Верченко, що стоїть на стільці.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Чого добру пропадати, подумав я й поніс до відділу культури — куди ж ще?
ВЕРЧЕНКО. Віра Іллівна була у відпустці, заміщав її поет Василь Азалевський, що вів у газеті літературну сторінку.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Він прочитав, покрутив головою й сказав: "Це ж про наш театр". — "У жодному разі", — відповів я, чесно дивлячись йому в очі.
Ляльковий план: Верченко й Азалевський. Розмовляють нарочито ляльковими голосами. Ляльку Азалевського веде молодий Верченко.
ВЕРЧЕНКО. Можна до вас, Василю Леонтійовичу!
АЗАЛЕВСЬКИЙ. Ну заходьте, Олександре Юрійовичу, якщо вже зайшли. Але Віра Іллівна у відпустці…
ВЕРЧЕНКО. А я до вас, Василю Леонтійовичу.
АЗАЛЕВСЬКИЙ. А навіщо?
ВЕРЧЕНКО. От, приніс дещо… Мабуть, прочитаєте?
АЗАЛЕВСЬКИЙ. Ну залишайте...
ВЕРЧЕНКО. А можна зараз? Отут одна сторінка всього…
АЗАЛЕВСЬКИЙ. Ну якщо ви так просите (читає). Ага… Ага… О!.. Це ж про наш театр!!!
ВЕРЧЕНКО. У жодному разі!
АЗАЛЕВСЬКИЙ. От тому й надрукуємо! Під рубрикою "Гумор"! (Сміється.) А як підпишете? Мабуть, псевдонімом?..
ВЕРЧЕНКО. А краще псевдонімом?
АЗАЛЕВСЬКИЙ (сміється). А це вам вирішувати.
ВЕРЧЕНКО. А яким?
АЗАЛЕВСЬКИЙ. Ну не Гоголь (сміється).
ВЕРЧЕНКО. А можна — Федір Нетреба?
АЗАЛЕВСЬКИЙ. Можна. Але… а раптом цей Нетреба дійсно існує?..
ВЕРЧЕНКО. А як довідатися?
АЗАЛЕВСЬКИЙ. А ви йдіть до себе й хоча б телефонний довідник погортайте.
ВЕРЧЕНКО. А без псевдоніма можна?
АЗАЛЕВСЬКИЙ. Можна. От як надумаєте — так і приходьте.
Актори повертаються до живого плану.
ВЕРЧЕНКО. Мабуть, Азалевський давно зрозумів те, що тільки починав розуміти я. Театр обома руками тримався за репертуар знаменитої дореволюційної трупи, що грала на цих же підмостках. Класика, хто буде сперечатися! Але, щоб мати успіх, класика повинна бути сучасної, а в театрі-спадкоємці вона здавалася витягнутої з нафталіну — і тільки для того, щоб потім знову повернутися до нафталіну.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Але й постановки сучасної драматургії здавалися витягненими з того ж нафталіну.
ВЕРЧЕНКО. Інакше й бути не могло!
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Бо театр завис поза часом і навіть не намагався стрибнути вище голови.
Ляльковий план.
ВЕРЧЕНКО. А навіщо?! Але ж він і так спадкоємець, продовжувач, хоронитель і представник! Чого вам ще?! Зарплатня йде, дотації виплачуються, гроші на постановки дають, а записні рецензенти…
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. А записні рецензенти завжди напишуть, що театр у черговий раз виявив вірність традиціям великих попередників.
ВЕРЧЕНКО. Може бути, тому й ухилялися від рецензій штатні журналісти відділу культури…
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І тільки я, молодий і наївний, не встиг ухилитися вчасно…
Живий план.
ВЕРЧЕНКО (повертається до столу, говорить й одночасно пише). З Нінель Володимирівною ми були знайомі не близько, але знайомі. Розмова йшла ні про що. Майже світський обмін репліками.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І раптом, іспитуючи подивившись мені в очі, вона сказала: "А ви не хотіли б написати про наш театр?" Я знизав плечима. "Замовлять рецензію — напишу". — "А якщо не рецензію? Ви не погодилися б зустрітися зі Степовим, черговим режисером?"
ВЕРЧЕНКО. Нінель Володимирівна, зрозумів я, затіває інтригу. І від пропозиції, щоб Степовий прийшов до редакції або я до нього, відмовилася навідріз: "Ні, краще де-небудь на нейтральній території".
Рішуче входить Нінель Володимирівна — гарна, добре одягнена, доглянута жінка, що виглядає набагато молодшою за свій вік. Молодий Верченко навшпиньках віддаляється за куліси. Як і раніше — живий план.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Ще раз доброго дня, Олександре Юрійовичу.
ВЕРЧЕНКО (встає, здивований і розгублений). Ще раз, Нінель Володимирівно… Щось трапилося?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Стріляли, як кажуть, Олександре Юрійович.
ВЕРЧЕНКО (не зразу розуміє жарт). Хто стріляв?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (сміється). Ви ж, товаришу Сухов, і стріляли. Та ще так… жалібно! Як же я могла не прийти?
ВЕРЧЕНКО (розгублено). А як ви мене знайшли?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (сміється). Невже я не знаю, де редакція газети? А внизу черговий підказав.
ВЕРЧЕНКО. І ви… зважилися?..
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (сміється). Зважилася, Олександре Юрійовичу. Життя коротке, скільки можна коливатися!
ВЕРЧЕНКО. Ну… сідайте…
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А можна я сюди, до дивану? (Сідає, оцінює пружність, знімає ридикюль, кладе з краю.) Дивовижний диван! І для чого він у вас? Ночуєте?..
ВЕРЧЕНКО. Для інтерв'ю.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (знову сміється). Як я вгадала! Ну от, я вже на дивані, можете починати.
ВЕРЧЕНКО. Мабуть, краще сюди, до столу?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А ви непослідовні, Олександре Юрійовичу. То кажете — інтерв'ю на дивані, то вам стіл потрібен. Чи у вас (сміється) примха така — тільки на столі?
ВЕРЧЕНКО. Та ні… ну… мені тут зручніше… диктофон поруч. Але… можна й на дивані.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. І багато ви на цьому дивані інтерв'ю взяли?
ВЕРЧЕНКО (сміється). Нінель Володимирівно, я не рахував.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. А з жінками — теж не рахували?
ВЕРЧЕНКО. До чого отут жінки?..
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Так, звичайно, для вас — ні до чого. Могли б і не казати… А столичок навіщо? Для чарок?
ВЕРЧЕНКО. Ну… можу каву заварити. А чарок немає.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Важко мати справу із цільною людиною — навіть чарок немає. А мені так хотілося випити з вами на брудершафт. Щоб на "ти" перейти.
ВЕРЧЕНКО. Можна й без цього. Хай буде попросту, на "ти". Врешті-решт сто років знайомі.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (передражнюючи інтонацію Верченка в телефонній розмові). Які "сто років"? Ще тридцяти немає. І ми з вами… ще можемо… що-небудь… Ну, сідай сюди, бери своє інтерв'ю. Тільки ніяких диктофонів!
ВЕРЧЕНКО (пересаджується на диван). Добре… Пам'ять у мене професійна... Але… це так несподівано… Я навіть трохи нервую. Краще б з диктофоном.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (категорично). Без! Я теж трохи нервую — але ж прийшла! Так що… вмикай свою пам'ять — нехай запам'ятає це інтерв'ю. Починай.
ВЕРЧЕНКО. Ну, Нінель Володимирівно, тоді спочатку те, що я через телефон спитав.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Знаєш, Олександре, якщо на "ти", будь простіше, по-домашньому. Без "Володимирівно".
ВЕРЧЕНКО. Добре... Ніна...
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА (сміється). Не вгадав! Краще Неля.
ВЕРЧЕНКО. Добре. Неля. Пам'ятаєте… пам'ятаєш, як пішов головний режисер Кравченко й прийшов на його місце Степовий?.. Що там між ними варилося?
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Ну, що там варилося, ти й сам знаєш — ти ж тоді зі Степовим розмовляв. Без мене, до речі. Я навмисно вас удвох залишила. А все інше? Ну… тридцять років пройшло! Кому це цікаво сьогодні?
ВЕРЧЕНКО. Ну… хай тільки мені — я сам хочу зрозуміти, хто був лялькою, а хто — ляльководом.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Хтось був ляльководом. А хтось — лялькою, маріонеткою. Навіть ще смішніше! Були маріонетки, які уявляли себе ляльководами. Смішно?! Маріонетка, що уявляє, що керує іншою лялькою, а насправді — це її смикають за ниточки!
ВЕРЧЕНКО. Я так і думав.
НІНЕЛЬ ВОЛОДИМИРІВНА. Заспокойся, Сашко. До тебе це відношення не має. Ти все одно зробив все на свій розсуд. (Раптово гасне світло; тільки на робочому столі тихесенько дзижчить ноутбук, його екран світиться, ледь-ледь освітлюючи сцену.) Що за жарти, Олександре Юрійовичу?! Це у вас кожне інтерв'ю так? Чи тільки зі мною?
ВЕРЧЕНКО.