А я тобі в цьому просто зобов'язаний допомогти.
ТИТАРЕНКО. Та з чого?!
ФЕДОРЧЕНКО. А з того, що людина людині — друг, товариш і брат, як у моральному кодексі було написано. От і розберешся — є любов чи ні. Тому що любов, Колю, це в житті — найголовніше.
ТИТАРЕНКО. Ти, вибач, як жінка, міркуєш…
ФЕДОРЧЕНКО. А я в них (сміється) і вчився, Колю! Як кажуть, з дитячого садка. Я тільки восьмий клас закінчив, а отут — сюрприз! — усі школи на одинадцять років перевели. Якого дідька, гадаю, щоб зайвий рік мучитися?! Раз-два — й до механічного технікуму документи подав. А на паралельному потоці — бухгалтерки майбутні. Ой, дівки!.. Кров з молоком! І у всіх на умі — ах, любов, любов, любов… Найголовніше в житті…
ТИТАРЕНКО. Робота — головне. Кар'єра…
ФЕДОРЧЕНКО. Для мужика. Тільки яка, якщо любові немає, Колю, робота й кар'єра — навіть для мужика? Я через цю любов ледь з технікуму не вилетів. Каявся я, Колю, не повіриш!.. А знаєш, що їх переконало? Що мого тата його батьки Роскомпартом назвали: я, кажу їм, з правильної родини, а що занесло — каюся! Більше не повториться! Буду жити за моральним кодексом будівника комунізму!
ТИТАРЕНКО (з несподіваною зацікавленістю). І жив?
ФЕДОРЧЕНКО (голосом Копеляна — зі старого, ще не розфарбованого фільму "Сімнадцять миттєвостей весни"). У зв'язках, що ганьблять його, помічений не був. (Обоє сміються.) А тільки технікум закінчив — повістка, до армії. Ну що, гадаю, три роки — тоді ще три роки служили — цуцику під хвіст? І як рвонув з копита зі своєї Умані…
ТИТАРЕНКО. Втік?..
ФЕДОРЧЕНКО. Ображаєш, Колю. На будівництво століття поїхав! Сибір! Залізниця Абакан — Тайшет. Про неї навіть у "Піонерській правді" писали… Хоча… ти тоді ще навіть "Барвінок" не читав. І яка в мене там любов була! Уявляєш?.. Вона помічниця куховарки. А мене бригадир приставив за вантажника — продукти до їдальні підвозити. І от дивлюся я на неї… Якщо її — просто зараз! — не полюбити, пропаде дівка! Та і я теж… Куховарка кричить — час, іди двері відчини, Анюто. А я — за нею. А там, якщо двері відчинені, між дверима й стінкою така пазуха… Ми двері відчинили, стали в тій пазусі. Вона лівою рукою ручку дверей тримає, щоб яка-небудь макака не смикнула здуру, правою рукою мене за шию обійняла, й ми… Уявляєш?! Робоча їдальня! Дві тисячі роботяг у ці двері пожерти рвуться! А ми… за цими дверима!..
На стіні раптово оживає репродуктор — голос Отелло: "Вона мене за муки полюбила..."
ТИТАРЕНКО (захекався). Роскомпартовичу, я тебе прошу…
ФЕДОРЧЕНКО. Все, Колю, все! Недовго музика грала — й там знайшли. І тікати вже нікуди — й так Сибір. Ну… приїхав до військкомату… І з порогу — хочу до офіцерського училища. Вони кажуть — до якого? Я й ляпнув перше, що до голови прийшло, — до танкового. Думав, засиплюся на іспитах — а все хоч не одразу ать-два. Та ні, проскочив. І технікум мій в пригоді виявився! А потім — чотири роки…
ТИТАРЕНКО (глумливо). Казарма! Монастир!..
ФЕДОРЧЕНКО. Колю, ти чого?! У нас і вихід до міста був вихідними. І вечори танців — до клубу училища дівчат пускали! А коли польові заняття починалися… Так і там! В офіцерській їдальні — і куховарки, і подавальниці… А коли лейтенантом прибув до частини, мені одразу квартиру дали. Все одно, кажуть, незабаром одружишся…
ТИТАРЕНКО. Так одразу — квартиру?!
ФЕДОРЧЕНКО. А чому ні? Я до Забайкальського військового округу потрапив. Військове містечко. Після хрущовських скорочень — квартир хоч греблю гати. Танки майже всі законсервовані. Ті, кого звільнили, роз'їхалися… Добре, що розуму вистачило, щоб танки під газовий різак не пустити, як літаки, — щось там зметикував Микита Сергійович, що друзі-китайці поруч. А за два кілометри — будинок відпочинку, біля озера. І от вихідного дня одягаєш цивільне — й до пляжу. Вибираєш вродливу діваху, лягаєш поруч. А коли зовсім вже сонечко припече: "Пива б зараз…" А вона — пересохлими губами: "Звідки тут пиво?" А в нас у гарнізоні пиво завжди було. Я завчасно пляшок із десять купував і до холодильника ховав… "А дозвольте я вас пригощу…" І начебто й праві командири, але… а навіщо одружуватися, якщо й так добре?!
ТИТАРЕНКО. Роскомпартовичу! Але… це ж неправильно!
ФЕДОРЧЕНКО. А мабуть, Колю, у мене такий особистий протест був! Проти тієї системи! Індивідуальний!
ТИТАРЕНКО. І груповий?..
ФЕДОРЧЕНКО. Колю! Не плутай божий дар з яєчнею! Я — майстер парного розряду. У мене, Колю, принципи.
ТИТАРЕНКО. Скажи ще — ідеали!
ФЕДОРЧЕНКО. Так, ідеали! Ідеали особистої свободи. Неправильно, кажеш?.. Мабуть, і неправильно, Колю, але… але добре!..
ТИТАРЕНКО. Кому?!
ФЕДОРЧЕНКО. Заспокойся, Колю, їм — теж! Ти очі їхні коли-небудь бачив?
ТИТАРЕНКО. Щодня.
ФЕДОРЧЕНКО. Хай тобі грець!.. Скажи ще — на роботі! Або в тролейбусі! Ти очі їхні бачив? Це ж таке світло!..
ТИТАРЕНКО. У темряві?..
ФЕДОРЧЕНКО. Так, Колю, важкий випадок… (Пауза.) Добре, потім поясню. Просто… таке світло побачити — ну, розумієш… Воно, мабуть, три секунди всього — а за них… за ці три секунди пів життя віддати не шкода. Зовсім інше обличчя. І ніхто — його тільки ти бачиш, зрозумів? Ти що, вирішив, я покидьок, так?! А я їх кохав, Колю. Нехай один вечір — але кохав. Один вечір радості людині подарувати — гадаєш, мало?!
ТИТАРЕНКО. А якщо немає цього світла? Якщо це жінка така — без світла?!
ФЕДОРЧЕНКО. Немає таких жінок, Колю! Не буває. А якщо буває — з мужиків треба питати! Жінки… вони ж такі… любити їх треба, Колю… Всіх! І кожну!
ТИТАРЕНКО. Так, напевно… любити…
ФЕДОРЧЕНКО. Почекай! Це ти зараз від себе говориш? Чи теоретично?
ТИТАРЕНКО (похмуро). Від себе.
ФЕДОРЧЕНКО. Все, Колю, переконав!
ТИТАРЕНКО. Ти про що?
ФЕДОРЧЕНКО. Про те саме! Кого, гадаю, бог послав? Мабуть, він із цих?.. Яким не жінки потрібні? Як їх зараз називають — зелені, чи як?.. Знаєш, мені вже й за себе моторошно стало…
ТИТАРЕНКО. До дідька, Роскомпартовичу! (Обоє сміються.)
ФЕДОРЧЕНКО. Любив я їх, Колю. І, скільки сил вистачить, буду любити. Знаєш, у мене одного разу навіть у літаку любов була…
ТИТАРЕНКО (уїдливо). Не в танку?
ФЕДОРЧЕНКО. Ну! У танку якраз простіше всього! А якщо в потягу?.. Не перебивай. А отут у літаку...
ТИТАРЕНКО. Там же пасажири…
ФЕДОРЧЕНКО. А нічний рейс був. І салон напівпорожній… Пасажири — сплять. Стюардеси сплять. А ми з нею перезирнулися… Підемо, кажу їй тихенько, до кінця салону, там крісла порожні…
ТИТАРЕНКО (знову захекавшись). Де тільки в тебе не було!..
ФЕДОРЧЕНКО. Так, Колю, тільки на турбазі не було. Отут у мене прокол!
ТИТАРЕНКО. Чому?
ФЕДОРЧЕНКО. А вперше на турбазі я. І от час гаю із тобою!
ТИТАРЕНКО (сердито). Не гай!
ФЕДОРЧЕНКО. І не буду! (Бере пальто.) Діємо за попередньо погодженим планом!
ТИТАРЕНКО. Роскомпартовичу, ну не можу я… не можу я отак…
ФЕДОРЧЕНКО. І не треба. Всіх справ — посидиш із нами за компанію. А коли я піду… ну, ще посидиш… з тією, яка залишиться… Потім спати укладеш. У моє ліжко. Все.
ТИТАРЕНКО. А…
ФЕДОРЧЕНКО. Слухай, геніальна ідея! Розіб'юся, а другою буде та, яка в їдальні ридала. Вона ж після першої чарки знову ридати почне! У нас із першою й привід буде піти. А тобі лише потрібно буде її по голівці погладити й спати укласти.
ТИТАРЕНКО. Роскомпартовичу!..
ФЕДОРЧЕНКО. Заспокойся, Колю! Цнотливість твоя не постраждає. Ну переночуєш одну ніч… Ну, вважай, що ти зі мною й переночуєш. Просто у моєму ліжку буде жінка спати — й все. А ти вважай, що це я сплю — яка тобі різниця? Тебе ж це ні до чого не зобов'язує. Ти в потягу до одного купе з жінкою потрапиш — тебе це до чого-небудь зобов'язує?! Ти просто спиш! Сам по собі — так? Тут — не те ж саме?! Те ж! Але, якщо та, яка тут залишиться, до тебе сама липнути почне… А ти їй яку-небудь байку розкажи! Наприклад, на Півночі служив, що-небудь там собі відморозив. Або після операції ти. Або… (Федорченко швидко одягається й вискакує з кімнати.)
Титаренко відчиняє валізу. Смикається — на стіні знову оживає репродуктор:
"Шановні відпочивальники! Адміністрація турбази вітає вас із прибуттям і початком відпочинку. З розпорядком дня ви можете ознайомитися у своїх корпусах. Запрошуємо записуватися до екскурсій і триденного лижного походу. Ви прослухали оголошення адміністрації турбази. Приємного вам відпочинку". Титаренко зачиняє валізу. Репродуктор перемикається на якусь радіопрограму:
"Сьогодні президент України Леонід Макарович Кравчук провів телефонну розмову з президентом Росії Борисом Миколайовичем Єльциним щодо Чорноморського флоту…"
Клацає тумблер. Радіо змовкає. У тиші лунає стукіт крізь скло дверей до тераси. На мить знову вмикається репродуктор: лунають перші такти бетховенського "стукоту долі" (Бетховен Симфонія №5 с-moll 1 ч., "тема долі"). Титаренко щось намагається показати крізь скло, потім повертає засувку, відчиняє двері. З'являється жінка років тридцяти — у темних окулярах і з незапаленою цигаркою в руці. Це Валентина.
ТИТАРЕНКО. Нічим не можу допомогти. Не курю.
ВАЛЕНТИНА. Як цікаво! А я теж можу українською…
ТИТАРЕНКО. Та й що? Сирників однаково нема. Не курю.
ВАЛЕНТИНА. І правильно. Я теж давно хочу кинути… А подивитися можна?
ТИТАРЕНКО. На що?
ВАЛЕНТИНА. У вас такий корпус цікавий. Вийшла на прогулянку — раптом бачу: такий корпус цікавий.
ТИТАРЕНКО. Слухайте, холодно. Не знаю, заходьте, чи як?
ВАЛЕНТИНА (входячи). Ви через ці двері ходите?
ТИТАРЕНКО. Ні, через ті. Ці, напевно, літні. Навіть дивно, що відчинилися.
ВАЛЕНТИНА. Усе одно зручно. Коли хочеш — пішов, коли хочеш — прийшов. Нікому не доповідаєш!
ТИТАРЕНКО. А у вас хіба не так?
ВАЛЕНТИНА. У нас… З дивачкою цією до одної кімнати не потрапила — й на тому спасибі.
ТИТАРЕНКО. З якою дивачкою?
ВАЛЕНТИНА. Яка в їдальні відзначилася. Ви не бачили?
ТИТАРЕНКО. У їдальні? Бачив… А вона насправді чухонка?
ВАЛЕНТИНА. А яка різниця?
ТИТАРЕНКО. Дійсно…
ВАЛЕНТИНА. Пощастило! За столом поруч опинилася. Дивлюся, давиться від салату — ледве з'їла. А над борщем — сльози. Спасибі Вірі, вивела її.
ТИТАРЕНКО. У неї щось трапилося?
ВАЛЕНТИНА. Горе-нещастя! Уявила собі, що турбаза ця — ледве не в столиці.