Конкурс?.. І премія?.. Ну, якщо ще й гроші, борзописці знайдуться. Тільки, боюся, ніхто навіть не згадає, що насправді це був живий театр, а не музейний експонат. Живі люди, яки закохувалися, сварилися, ображалися, прощали, а мабуть, і не прощали, яким потрібно було їсти, пити, заробляти гроші. Боюся, потягнуть на сцену хрестоматійні малюнки. Помпезний Лев Толстой розмовляє з нашою акторкою-легендою… І вийде на сцену витягнутий з нафталіну Толстой — персонаж музею воскових фігур. А з іншого музею — акторка-легенда… Ну й куди ви мене штовхаєте?.. Так? Спасибі, що вірите, але… навіть якщо Шабанов засипле мене газетними вирізками з голови до ніг, а ви обкладете з усіх боків монографіями… Тільки сірника кинути. Уявляєте видовище? Стоїть людина, обсипана паперами, обкладена монографіями, — і тільки одного сірника!.. Джордано Бруно, що гине на вогнищі за ідею живого театру… Та ні, Сергію Васильовичу, це я згарячу, напевно, а в мене стаття на комп'ютері холоне. До побачення. (Повертається до роботи.)
Входить відвідувачка.
Ляльковий план.
ВІДВІДУВАЧКА. Можна?
ВЕРЧЕНКО (в живому плані; не відриваючись від роботи). Вже немає нікого.
ВІДВІДУВАЧКА. А ви?
ВЕРЧЕНКО. Я… В мене робота термінова.
ВІДВІДУВАЧКА. А ви — Олександр Юрійович? Так? Мені сказали, якщо хто й допоможе — тільки ви.
ВЕРЧЕНКО (не відриваючись від роботи). Завтра приходьте.
ВІДВІДУВАЧКА (починає плакати). Я до завтра не доживу.
ВЕРЧЕНКО. Сідайте. Що трапилося?
ВІДВІДУВАЧКА (ридаючи). На мене сусід псування наводить.
Мерхне світло. Задник сцени перетворюється на екран театру тіней. Унизу, неспроможна вирватися, у жаху шарахається маленька жіноча фігура. Величезна чоловіча фігура, піднімаючись над нею, робить руками страшні паси, від яких фігурка намагається увернутися. На цьому фоні триває діалог.
ВЕРЧЕНКО. Припиніть плакати! Чим вам газета допоможе?
ВІДВІДУВАЧКА (крізь ридання). А ви про нього напишіть — він злякається й перестане!
ВЕРЧЕНКО. Голубонько! Газета тільки післязавтра вийде! До міліції йдіть, зараз же!
ВІДВІДУВАЧКА. Була! Дільничний приходив — не злякався він! Навпаки — сьогодні ж, вчуваю, до труни мене зведе!..
ВЕРЧЕНКО (заспокійливо). Ну тоді до церкви — до батюшки.
ВІДВІДУВАЧКА. А він злякається?
ВЕРЧЕНКО. Хто? Батюшка?
ВІДВІДУВАЧКА. Ні, сусід. Він батюшки злякається?! Олександре Юрійовичу, дорогоцінна моя людино, але ж газета краще! Її всі бояться!
ВЕРЧЕНКО. Як вас кличуть?
ВІДВІДУВАЧКА. Степанида Маркелівна. А навіщо ім'я?..
ВЕРЧЕНКО. Ну повинен же я знати, як до вас звертатися. Степанида Маркелівна. Я ж сказав: газета вийде тільки післязавтра. Потрібна вам буде ця публікація… посмертно?..
ВІДВІДУВАЧКА. Та що ви таке кажете, Олександре Юрійовичу! Як це… посмертно?! Як таке можна казати! Посмертно! Не буде — посмертно! Я вже все придумала! Я зараз від вас додому прийду й скажу йому, цій чорній людині, що про нього сам Олександр Юрійович у газеті напише!
ВЕРЧЕНКО. Ні, Степанидо Маркелівно, ми інакше зробимо. (Встає, повертається до екрана, робить декілька пасів.) Вгамуйся, чорна людина! Дай спокій Степаниді Маркелівні. Ізгинь! (Велика фігура на екрані зникає, екран повільно гасне, на сцені загоряється повне світло.) Все. Можете спокійно йти додому.
ВІДВІДУВАЧКА. І сказати сусідові?
ВЕРЧЕНКО. Навпаки! Сусідові — ні пари з вуст, інакше не допоможе! Ідіть!
ВІДВІДУВАЧКА (у прострації встає зі стільця, виходячи, раптом обертається). А якщо через якийсь час він знову почне?..
ВЕРЧЕНКО (приречено). Прийдете знову…
Живий план.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО (з'являється з-за куліс). Ну ти даєш, Олександре Юрійовичу, геній!
ВЕРЧЕНКО. А ти б узявся писати?
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Напевно, ні. Хоча (зненацька сміється)… як подати!
ВЕРЧЕНКО. Молодий ти ще, Сашко. А що потім?.. З її сусідом лаятися? Так це якщо він дурний. А якщо розумний?! Розумний — той одразу до суду піде. Адвоката-крючкотвора найме. А той і мене, й редакцію догола роздягне. Смішно, так?.. А даму цю хоч одним необережним словом зачепити?! І вона в суд піде!
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Як — вона? Якщо публікація — на її захист?
ВЕРЧЕНКО (сміється). Часи змінилися, Сашко! Напиши про кого-небудь у хвалебній статті — "шляхетна сивина на скронях"! І все! Або спасибі, або — позов.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. За що?!
ВЕРЧЕНКО. А за те! Автор підкреслив у публікації, що я вже не молодий, а тим образив мої честь і гідність, а також завдав шкоди ділової репутації. І ще невідомо, що суд вирішить.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Як же ви тепер пишете?!
ВЕРЧЕНКО. А… по-розумному, Сашко. Все! І ти теж завтра приходь (сідає за роботу).
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Пиши, Юрійовичу, пиши, а я цей театр хочу до кінця додивитися.
Знову перетворює на актора, що читає "закадровий текст", звертається до глядачів.
АКТОР. І дуже добре, що ви — у театрі. І що гасне світло. І все тепер дивляться не на вас, а на актора, що подає першу репліку… Хоча її й не чути. Тому що саме в цю міть відчиняються двері й запізнілі глядачі, гучно пихкаючи, ідуть навшпиньках до своїх і не своїх крісел. Але вам все одне добре. Тому що ви в театрі. Та й ще із квітами. Ви сидите й вибираєте акторку, щоб вручити їх після вистави.
Ляльковий план.
ВЕРЧЕНКО (звертається до свого alter ego й глядачів). Мене дійсно це мучить — що ми повинні любити? Театр? Чи легенду про нього? Це ж так просто. Зробити мрійливі очі й вимовляти із придихом: театр… колиска… наша гордість… на всі часи…
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО (виходить з образа актора, що читає "закадровий текст", бере ляльку, звертається до "самого себе", що старіше на тридцять років). А навіщо, якщо я не хочу — із придихом?! Дивися — й кіно є, й телебачення, й DVD, і Інтернет!.. А людям, як і раніше, потрібен театр! І не для того, щоб потім вимовляти із придихом: учора був у театрі!..
ВЕРЧЕНКО. Іноді я гадаю: який чорт заніс мене в це благословенне місто?..
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Браво! Але до чого отут місто?! Ти ж, тобто я, і тоді розумів: моє покликання — соціальна журналістика. А люди скрізь страждають, радіють, переживають перемоги або поразки однаково…
ВЕРЧЕНКО. Але скоро почало здаватися, що навіть страждають і радіють тут якось інакше. Занадто пишаються своєю дореволюційною архітектурою — а від неї майже нічого не залишилося! Своєю першою — ледве не першою у світі! — трамвайною лінією...
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І де вона?! Де все? Майже нічого немає!
ВЕРЧЕНКО. Зате привід для гордості є!
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І, нарешті, понад усе — театром...
ВЕРЧЕНКО. Але ж він є!
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Хоча його теж майже нема! "Шкода, — сказали мені, — що ти не приїхав раніше — до того, як у нас театр перебудували. Оце був театр — паризька Гранд-Опера в мініатюрі…"
ВЕРЧЕНКО. Виявилося, театр за якоюсь своєю примхою побудував відомий у тутешніх місцях купець-меценат Зозуля. З усім своїм купецьким розмахом побудував: а от хочу Гранд-Опера — і все отут!
Грають репризу.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. А йому сказали — тобі грошей не вистачить!
ВЕРЧЕНКО. А він у відповідь — а все одно будуйте Гранд-Опера!
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Тільки малесеньку — щоб грошей вистачило!
ВЕРЧЕНКО. Але, як не дивно, незабаром зробив цю Гранд-Опера ще одним своїм прибутковим підприємством.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І театр вийшов дуже цікавий усередині.
ВЕРЧЕНКО. А зовні виглядав сарай сараєм, і бути б йому в новітні часи в найкращому разі яким-небудь будинком культури яких-небудь харчовиків…
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Якби не одне "але".
ВЕРЧЕНКО. Саме так — "але"! Бо в ті ж часи немов з нізвідки виникла й місцева трупа. Ось і питання: а що ж було первинним — курка чи яйце? Театр чи трупа стали справжньою славою цього міста?..
Живий план.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. І до театру я врешті-решт вибрався. На звичайну виставу — із поточного репертуару.
ВЕРЧЕНКО. От тільки… публіки було обмаль. Виставу затримали на п'ять хвилин, потім ще на п'ять…
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Але я не нудився — я розглядав залу.
ВЕРЧЕНКО. Від Гранд-Опера купця Зозулі дійсно нічого не залишилося.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Але зала була непогана.
ВЕРЧЕНКО. Так, сучасна, але затишна й приємна.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Приваблива — щоб дивитися отут гарні вистави.
ВЕРЧЕНКО. А потім… грюкнули двері й, тупотячи чоботами, залу заповнила рота бійців, від яких пахло гуталіном і казармою… (Сідає до столу, працює.)
Молодий Верченко знову перетворюється на актора, що читає "закадровий" текст.
АКТОР. А вистава йде. І поступово всі глядачі займають місця. І поступово виходять на сцену всі артисти, що навіть спізнилися. І їх стає більше, ніж глядачів у залі. І їм теж стає добре. Тому вони починають співати. І це теж добре. Тому що через спів не чути, як встає й іде перший глядач. Потім другий. Третій… І залишаються тільки артисти на сцені та ще й ви в залі. Та ще й з квітами… Схаменувшись, ви даруєте квіти своїй супутниці й, як всі, разом з нею навшпиньках виходите із зали й з театру. Перехожі дивляться вам услід. Мабуть, ваша супутниця — акторка, що ви повели просто зі сцени?.. А десь там триває вистава. А мабуть, вже й ні. Тому що актори теж люди. Їх теж хтось десь чекає. І що з того, що вам було добре?.. Вічно добре не буває.
ВЕРЧЕНКО. Цікаве місто, подумалося мені. Так пишатися своєю втраченою Гранд-Опера, так ностальгічно розповідати про неї — і при цьому не ходити до театру?.. Ні, не театральне місто.
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Але вже влітку я засумнівався. Один за одним приїхали три гастрольних театри, кожен привіз з десяток вистав, кожен працював рівно місяць, але майже щодня був аншлаг.
ВЕРЧЕНКО. І одного разу Віра Монастирська, завідувачка відділу культури газети, запитала мене: чи не погоджуся я написати театральну рецензію на одну з гастрольних вистав?..
МОЛОДИЙ ВЕРЧЕНКО. Перша моя рецензія зразу потрапила на редакційну "дошку пошани". І почався мій театральний роман. Я заробляв на життя "зобов'язалівкою", що була потрібна відділу, а рецензії для іншого відділу — це було хобі… за яке ще й гроші платили.
Дзвонить міський телефон на робочому столі.
ВЕРЧЕНКО (знімає слухавку).