Ні, вони не вимагали, щоб війн взагалі більше не було. Не настільки їхні автори були наївні. Але — давайте хоча б цивілізовано… Але для орди конвенції не писані. І командири, які зобов'язані зупиняти мародерство, знущання, насильство та вбивства мирного населення, самі в цьому беруть участь. І створюються спеціальні поштові відділення на кшталт усім відомої польової пошти, і йдуть вагони, повні награбованим, до тих, які "ну, звичайно, ми проти війни, але що ми можемо зробити"…
Але після Берліна радості в голосі мого друга поменшало.
— Ви ще не поїхали?.. І не спішить — не так тут все добре…
З дочкою-підлітком потрапили вони до поспіхом обладнаного табору. Величезний ангар, в якому було не надто тепло, розгороджений поліетиленовими "стінами" на "кімнати" для кожної сім'ї. І біовбиральні на вулиці.
А ми з дружиною й не поспішали.
Хоча й не почувалися затишно.
Наше місто ще не бомбардували, але сирени повітряної тривоги завивали вдень і вночі, й треба було бігти до імпровізованих бомбосховищ — у підвалах багатоповерхівок. Розбомбили військовий аеродром за містом. Дісталося вже й сусідньому місту, але ще страшніше — ми відчували, як звужується кільце.
На сході йшли бої за Харків, на заході — за Київ, на півночі ворог впритул підступив до Сум, і створювалося враження, що не дає йому увійти до міста лише місцева самооборона. А з півдня дійшов уже до Кривого Рогу, від якого до нас лише півтори години машиною… Або танками… І в місті добровольці вже розливали коктейлі Молотова. А інші добровольці несли їм пляшки, бензин, мастило та ганчірки.
До квартир справно надходили вода, газ, електрика. Але... це ж тільки до першого серйозного бомбардування... Телебачення працювало. Але мовлення велося зі студій, які спішно обладнали в якихось сховищах. З сітки мовлення пішла реклама. Розважальні програми, мистецькі фільми. Залишилися лише новини. І телеканали давали їх по черзі, передаючи естафету один одному.
А ми тинялися квартирою, слухаючи телевізор, перепинаючись на вже складених торбах з найнеобхіднішим, і не наважувалися. Залишатися — так, страшно. Але бігти в невідомість…
І так сталося, що все за нас вирішила дочка сусідки. Вона вже давно жила в Німеччині, вийшла там заміж і наїжджала додому лише в відпустку. Але зараз почала дзвонити нам щодня.
— Ви ще там? Не зволікайте, біжіть! Тільки привезіть мою маму.
Що ж, мама — це святе…
І нарешті чергового дня:
— У п'ятницю я беру відгул на роботі, ми з чоловіком зустрінемо вас машиною. Тільки не треба їхати на Берлін. Постарайтеся дістатися якомога ближче до Баварії.
І ми поїхали. З її мамою…
Героїня нарису виїхала з України, мабуть, місяцем пізніше. Але все, що ми бачили, ще працювало. Волонтери, безоплатне годування та безплатне перевезення українців всією Європою потягами та автобусами.
Але кінцевим пунктом обрали вони з чоловіком чомусь Словенію, Любляну.
Ну гаразд, вважатиму, що героїні видніше. Зате яку чудову подробицю дала вона з Відня: в ресторані нас нагодували справжнім українським борщем! Чудова деталь! Але продовженням фрази дорогенька Танюша Віталіївна одразу все й зіпсувала: а другу страву дозволили замовити за своїм смаком.
Та ви що, жерти сюди приїхали?
Викреслив без жалю.
Далі знов великий шмат пустослів'я, але, нарешті, знову виграшний момент.
У Любляні не знають, що з ними робити, й здають до поліції. Браво!
І ось сидять герої нарису в ділянці, хоч і не за ґратами, й слухають, як поліція веде з кимось телефонні розмови. І, звичайно, ні слова не розуміють… Це вам не зрозуміла українська, хоча теж слов'янська мова… Але й поліція не розуміє ні їхньої української, ні російської, ні навіть англійської…
Проте ситуація кудись рухається. Нарешті наших героїв чемно запрошують до виходу, садять до машини та кудись везуть.
Виявилось, і в Любляні є служба, яка займається українськими біженцями. І той самий мовний бар'єр, що й в поліції! І знову мені доводиться дописувати фразу — ну, недомислів автор: але люди за столами, напевно, переконані, що все роблять правильно: якщо українці — то біженці, якщо біженці — треба й оформити їх як біженців.
А потім притулок для українських біженців, куди привозять героїв нарису. Великий спортзал у заміському санаторії, в якому лише троє мешканців та матраци на підлозі. Не розкладачки, як у Польщі чи Німеччині, а лише матраци. Не дуже виявилася готова Словенія до зустрічі біженців. Втім, мабуть, і мало хто рвався до неї.
І вранці герої тікають із притулку, щоб потрапити до українського консульства…
Що ж, найголовніше та найцікавіше розказано. Далі — лише прибирати зайве.
Ну нащо така довга розповідь про зворотний шлях? Нащо подорож до Трієста, коли вдома донька чекає? Чи донька вже не важлива? А дармовий проїзд Європою важливіший? Нащо красоти Будапешта? Очі, сліпі від горя, краси не бачать. А ось цей фрагмент треба залишити — повітряна тривога в Ужгороді. Залишив і ще один фрагмент, хоча й коливався. Ще одна ночівля десь у Європі. І випадкова сусідка просить що-небудь почитати, бо єдина книга отут — Біблія. "І я подарувала їй свою книгу". Гаразд, буду вважати, що героїня дійсно відома українська письменниця, а не "я намагалася, але…"
Між іншим, пізніше, в її іншому нарисі, я прочитав схожу фразу: "Я стояла біля Ла-Маншу". Гаразд, стояла. Ну й що далі? Ла-Манш лащився до ніг? Чи Ла-Манш млів від захоплення? Велике двоноге Я стояло біля Ла-Маншу. Тому Ла-Манш повинен був лащитися…
Але тоді в мене був зовсім інший настрій. Я зробив гарну роботу. Об'єм — якраз для альманаху, а текст цікавий читачеві.
Авторові надіслав два варіанти — відредагований та перший, в якому червоним шрифтом робив зауваження та пояснення.
Дивися — усі правлення та скорочення доцільні.
Нарис був прийнятий та надрукований. А я отримав від авторки теплого листа та пропозицію дружити.
Хто ж скаже ні?
Так почалося листування.
А які книги ви читали? А хто з авторів вам подобається більше? Таке собі листування. Геть не обов'язкове, не занадто глибоке, не дуже, мабуть, потрібне. Але я вважав, що повинен відповісти. Це ж ми з дружиною в безнапасній Баварії, добре в нас тут все складається чи ні — інша справа, але без повітряних тривог, без ракетних обстрілів, без бомбосховищ, без нервової напруги кожного дня. А вона в Україні. Під виттям сирен, під ракетними ударами по мирному населенню щоночі. Співчуття людині потрібне, моральна підтримка. Та ще й проблеми з донькою: то рани загноюються, то нервові зриви, то компреси, то перев'язки. А ще й пошуки чергової знімної квартири.
А з цим у них щось не складалося.
То, виходячи з квартири, не перекрили вхідний вентиль водопостачання — й, як на зло, за їх відсутності прорвало водопровідну трубу й залило квартиру поверхом нижче. То не захотів зачинятися замок дверей, але вони його таки дотиснули. А потім двері довелося вибивати.
Писала й про те, що відбувається в місті. Про повітряні тривоги, про російські ракетні удари.
Для мене це було ще й зв'язком з Україною. Виїхавши з України, ми не втекли від війни. Вона залишилася поруч — у тривожних новинах, у розмовах про неї, в болю за все, що відбувається вдома. Зрозуміло, я переживав і співчував.
Намагалася писати й про творчість. Яке натхнення вона відчуває, коли пише. Я читав та дивувався. З літер складаються слова, зі слів — речення. Це натхнення?
Пам'ятаю, як засмутило мене її оповідання про русалку.
Героїня, уві сні, звичайно, потрапляє в гості до русалки. А русалка саме та, за хвоста якої вона, купаючись, трималася вчора.
Я навіть перепитав: звідки ця русалка? Я знаю про Русалочку в Копенгагені. Але ніхто там не купається, тим більше не тримається за хвоста.
Відповідь мене здивувала. А я гадала, всі знають, що в Місхорі є русалка, за хвоста якої можна триматися.
Ой-ой-ой, дорогоцінна Танюшо Віталіївно! А ви десь написали, що дія відбувається в Місхорі? Ні, загадали читачеві ребус. Втім, як дотепно зауважив англійський сатирик Том Шарп, є серед читачів якийсь відсоток мазохістів, які з захопленням мучать себе незрозумілим текстом. Але ж тексти самого Шарпа кришталево прозорі. Вам би так…
І як вона тоді образилася, що в її оповіданні про русалку я не побачив глибокого філософського сенсу!
А мене вбила одна-єдина фраза, яку русалка каже героїні й після якої я кинув читати: адже поміняла ти чоловіка…
Немов чоловік — це рукавички. А якщо він її любив, якщо життя без неї не бачив? Я одразу спитав і про це. Але відповіді так і не зрозумів. Словоблуддя якесь, з якого випливало, що думки рукавичок не питають. Ну, одягнув кілька разів — та й досить…
Але, напевно, це я пишу зараз, але тоді чесно намагався вчитатися, побачити не літери та речення, а літературу. Адже ж сюжети, майстерно чи ні, вона будувала. Ось ніби й фабула є, й натяк на характери. Але чого не вистачає?
Ось ще одне оповідання — про затятого спортсмена. Він навіть у морі запливав так далеко, що з пароплавів дивилися на нього, роззявивши рота.
Цікава подробиця.
Але в наступній редакції авторка її чомусь вилучила.
Ну й "чи можна почитати щось ваше?" теж у листуванні було.
Що ж, автору приємно, коли його читають.
Я відправив декілька посилань — те, що можна прочитати в Інтернеті. Але так і не знаю, прочитала вона чи ні.
Натомість своє надсилала з регулярністю бою годинника. Якщо я казав, що щось не сподобалося, негайно слала що-небудь інше: це вам обов'язково сподобається!
Виявилось, вона була плодовита. Ніби все життя писала. Та ще й видавала. Своїм коштом, зрозуміло, але видавала. І, траплялось, не по одному разу! Я ж це бачив: друге видання, третє видання. Але що це змінювало? Можливо, й був у неї природний талант, але... але справжньої майстерності не було. А це ще страшніше, якби таланту геть не було.
Одного разу навіть сказав: та ви подивіться бодай, як це роблять інші. І дав посилання на перше-ліпше оповідання Коцюбинського. І одразу отримав відповідь: а чим це краще, ніж у мене? Не втримався від уколу: ну, значить, ви теж класик. І дав посилання на ще одне оповідання. Цього разу — нашої сучасниці, прозу якої ціную.
Сучасницю Танюша Віталіївна взагалі сприйняла в багнети!
Втім, за місяць написала, що побачила її телевізійне інтерв'ю та змінила до неї ставлення.
А до її прози? — запитав я.
Вона не відповіла…
Коротко кажучи, поступово, але щось накопичувалося.
Але було й смішне.
Виявилося, вона, жінка з двома вищими освітами, вірить в астрологію.
Я посміявся, але коли вона спитала мої дату та час народження, надіслав.