Ні, хоча борг виник під час проживання в районі Швандорф, його соціальна служба оплатити цей борг не може — бо тепер ви перебуваєте в юрисдикції соціальної служби Регенсбурга.
Починається новий етап листування. Ми впевнені, що соціальна служба Регенсбурга відмовить. З якого дива вона зобов'язана оплачувати борг, що виник у сусідньому районі? Але. несподівано стається "диво": "наш" борг гасять.
Та одразу ж на наші голови падає новий лист. Він надійшов уже звичайною поштою. Від квітня до листопада 2022 року ви мешкали в Танштайні, ваш борг за проживання становить 800 євро. Звідки? До того ж такі гроші нам уже точно не по кишені. Робимо ксерокопію листа й знову звертаємося до соціальної служби Швандорфа. Відповідь та ж сама: ви не належите до нашої юрисдикції.
У розпачі пишу листа у відповідь: у період проживання в Танштайні ви вираховували гроші з нашої допомоги! Як за пільгу, "що надається в натуральному вигляді"! Ось ваші ж листи, які це підтверджують! Тож розберіться, будь ласка, самі, звідки взявся цей борг "за проживання" й що тепер з ним робити!
Замість пояснень — те ж саме "ви поза нашою юрисдикцією"...
Зціпивши зуби, пишу вже до соціальної служби Регенсбурга.
Фактично — скаргу на Швандорф!
І додаю всі документи. Розберіться, будь ласка, з вашими колегами з сусіднього району!
І знову стається диво: "наша" соціальна служба оплачує ці злощасні 800 євро.
Німці самі клянуть свою бюрократію. Будь-який лист, будь-який папірець викидати не можна, їх треба дбайливо зберігати роками — а раптом знадобяться?!
Але от, виявляється, ця найстрашніша німецька бюрократія теж працює на благо людини!
"Все в ім'я людини, все на благо людини", — ці слова постійно лунали в нашій колишній державі.
А тут вони ще й працюють.
Зате нам знадобилося два роки, щоб почати розуміти, що й як тут влаштовано.
Та все одно — не зовсім. Дійсно — як, якщо німці гроші на вітер не кидають?
Найперша розмова в соціальній службі.
— Ви отримуєте українську пенсію?
— Так.
— На банківську картку?
— Так.
— Покажіть, будь ласка. За нею можна отримати гроші в Німеччині? Розплатитися в крамниці?
— Так.
— Суму української пенсії ми вирахуємо з вашої грошової допомоги.
І кожні пів року ми заповнюємо для соціальної служби одні й ті самі документи: доходи, рухоме й нерухоме майно в Україні, українська пенсія.
А раптом ви стали багатшими, а раптом отримали спадщину, а раптом обзавелися новими джерелами доходу?.. Тоді й ці гроші вирахуємо з вашої допомоги.
А те, що ми знайшли квартиру в Регенсбурзі, — просто везіння. Далеко не всім так щастить.
Скільки українських біженців продовжує жити в маленьких селах навколо Регенсбурга чи будь-якого іншого міста, часто-густо в квартирах типу комуналок, зі спільною кухнею й спільними санвузлами. Шукають — і не знаходять. Ще гірші умови в Берліні.
В аеропорту Тегель, центрі нібито тимчасового розміщення, люди застрягали на роки. Застрягають і в колишньому аеропорту Темпельгоф. У тих самих спартанських умовах. Простір ангарів розділений тонкими пластиковими перегородками на невеликі блоки-кабіни без стелі й дверей. У такому блоці можуть проживати по кілька чужих родин або самотніх людей разом. Усередині тільки двоярусні ліжка, шафки для особистих речей і мінімальний набір меблів. Усі санвузли, душові зони та пральні є спільними й винесені в окремі санітарні блоки. Готувати в ангарах суворо заборонено, людей годують у спільній їдальні.
Частина 16. Російська рулетка
Те, що Україна помітно відрізняється від Росії, я зрозумів 1969 року, коли потрапив на переддипломну заводську практику до Києва.
Після напівголодної Пермі Київ здавався неспішним, впевненим у собі, а головне — справді ситим. У звичайній їдальні на Хрещатику можна було за копійки взяти відбивну по-київськи, справжню, з кісточкою, дбайливо обгорнутою паперовою папільйоткою, а на десерт — полуницю з вершками, невидані в Передураллі ласощі.
Магазини вражали різноманітністю товарів.
Книжкові — книжками російською та українською.
Один із наших однокурсників, фанат наукової фантастики, буквально ошалів від її достатку.
Їздити до підприємства доводилося через усе місто: тролейбус, метро, трамвай — і він так і їхав, із книжкою в руках і очима в книжці. Одного разу, опинившись поруч, я глянув йому через плече.
— Слухай, ти читаєш українською?
— А ти подивися, хто автор! У нас його перекладів удень зі свічкою не знайдеш! А що українською — мова зрозуміла!
Втім, я й до того знав, що Україна — самодостатня союзна республіка.
Пам'ятаю, батько, який щойно повернувся з Москви, з відрядження до Міністерства вугільної промисловості СРСР, думаючи про щось своє, сказав за сніданком:
— Але Україна не хоче.
І побачивши допитливі очі дітей, пояснив:
— Держплан вимагає збільшити видобуток вугілля, а українська делегація тільки руками розводить: ви ж розумієте, наш Держплан уже зверстав цифри й Верховна Рада України їх затвердила — вони мають силу закону.
Ось і виходило: з одного боку — комбінат "Воркутавугілля", потужний, з розвиненою інфраструктурою й безліччю шахт, але без права голосу. З іншого — союзна республіка, що має власні Держплан, Раду міністрів, Верховну Раду, навіть членство в ООН і. право сказати "ні". І тепер саме Воркуті доведеться верстати цифри наново, слухати на нарадах крики начальників шахт, що їм не вистачає виробничих потужностей, і. вишукувати ці самі потужності.
1966 року, після другого курсу, літні канікули я провів в Алушті.
Благодатний був час. Господарі житла розбирали відпочивальників просто на тролейбусній зупинці: карбованець за добу. Харчуватися можна було в дешевих і цілком пристойних їдальнях. Пляжі. На ринку овочі й фрукти на будь-який смак і гаманець. Але запам'ятався тільки один епізод: проходячи вулицею, випадково глянув на табличку автобусної зупинки й. здивувався: українською мовою?.. А за секунду розсміявся сам із себе: з 1954 року Крим — це Україна!
Я не знаю, яким був Крим у складі РРФСР, але унікальну тролейбусну трасу, гірську й найдовшу в світі, від Сімферополя до Алушти й Ялти, 1959 року збудувала вже Україна. У рекордно короткі строки. Залучивши фахівців понад вісімдесяти підприємств із десяти міст. І оздоровниці на Південному березі Криму, від Алушти до Ялти, кажуть, розквітли вже за Україну. І безпардонну анексію Криму 2014 року я сприйняв як удар під дих.
Але ж в Україні — або, як тоді казали, на Україні — я бував і раніше, ще хлопчиськом, просто не замислювався про це.
У Сєвєродонецьку, куди після Другої світової на хімічний комбінат-гігант занесло із Сибіру дядька-фронтовика, материного брата. І вдало занесло: і посаду гідну отримав, і гарну трикімнатну квартиру. І ось улітку. адже Воркута — це Заполяр'я, й дітей треба обов'язково вивезти на південь. улітку мати тягла нас до дядька. І той сумлінно терпів: рідна сестра як— не-як. Мені й зараз сниться іноді це біле місто. Тодішнє. Не зруйноване обстрілами та бомбардуваннями. Дядька давно немає. А двоюрідна сестра зуміла втекти, коли бої йшли ще за Лисичанськ. Чи повернеться коли-небудь? Буде куди? Чи так і буде поневірятися біженкою?..
І в Артеку я побував. Як юний математичний геній Республіки Комі. Наш піонерський загін був багатонаціональним. І, хто його знає, може бути, діти та онуки моїх артеківських однолітків сьогодні теж воюють проти України?..
Але ані тоді, ані пізніше навіть не гадав, що й сам у тридцять років пов'яжу долю з Україною.
Але ж і посаду запропонували гарну. І квартиру в найближчій перспективі.
А я вагався. Але товариші по службі говорили: не дури, їдь, чужим ти там не будеш. І дійсно. Легко влився в колектив, інтернаціональний, талановитий і доброзичливий, і скоро зайняв у ньому свою нішу. Дружина знайшла роботу. Діти з перших днів почали дивитися по телевізору не лише "Спокойной ночи, малыши", а й "На добраніч, діти" й "Катрусин кінозал" і якось легко й непомітно почали розуміти українську мову, а я.
Я виписав обласну газету, що виходила, зрозуміло, українською, купив академічний українсько-російський словник і взяв у бібліотеці "Енеїду" Котляревського. Соромно жити серед народу, який навіть вміє говорити російською, й не розуміти його рідну мову.
Вже перша фраза — "Еней був парубок моторний", — виявилася бешкетною й запальною.
Я був у захваті. І далі читав із захопленням, майже не користуючись словником, радіючи зростанню розуміння.
"Еней з Дидоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт".
Як гарно!
Але я загальмував.
Чому кіт? Заглянув до словника. І розсміявся! Кіт — це ж кіт! А я зрозумів — "кит"!
Так ось він який, цей самий хибний друг перекладача!
А потім і жарт почув: Еней був парубок моторний, допоки в нього був бензин.
Перша театральна вистава, яку дивився українською мовою, стала справжнім іспитом: занадто багато незрозумілих слів. Але наприкінці вистави аплодував нарівні з усіма.
А потім українська мова почала проникати в мене поволі.
І вдосталь поїздив Україною по відрядженнях. У Харкові з благоговінням стояв перед будівлею університету. Тут викладав сам Ляпунов, геній теорії стійкості динамічних систем, за якою я захищався. Без якої немислимі ані ракетна, ані космічна техніка.
По університету доблесна путінська армія вдарила в перші ж дні, коли стирала з лиця землі міста-супутники Києва й намагалася взяти Харків. І якби тільки по університету... Недарма найпотужніша хвиля біженців була якраз із Харкова.
У Маріуполі побував у тому самому театрі, у підвалах якого ховалося від бомбардувань мирне населення міста. Пілот, який скинув на нього бомбу, розраховував на звання героя?..
Бував і в Умані, а тому й радісний крик в ефірі "Точно в ціль!" поцілив і в моє власне серце.
Що ви робите, мерзотники! Україна сприймала Росію як братську республіку, близьку і за мовою, і за культурою. Але де сьогодні ваша так звана культура? Там, де й усе інше? Ваш Ленін — так-так, тепер уже ваш, а не наш — як і раніше лежить у мавзолеї, а його ідея про право націй на самовизначення — на цвинтарі? Зате вождем усіх народів у вас знову проголошено Сталіна, тирана народів. А Україна оголошена фашистською державою лише за те, що в ній, на противагу імені Сталіна, зазвучало ім'я Бандери? Який і сам був в'язнем фашистського концтабору й вбитий у Мюнхені, далеко від України, агентом КДБ СРСР.