У дощові дні знаходить просвіток між зливами й усе одно приїжджає...
Помітили ми його не одразу. Спочатку мимоволі. Ну, сидить якийсь сивий чолов'яга на лавці й дивиться незрячими очима в простір. Відволікається, закурює. Докурює цигарку й продовжує сидіти. І тільки згодом побачили — він приїжджає щодня.
Так склалося, що чергове житло дісталося нам з вікнами на цвинтар. Невеличкий, чистенький, по-німецькому доглянутий, але ж усе одно — цвинтар.
Не дуже лежала душа до переїзду сюди. Але. це ж Німеччина: не ти вибираєш — орендодавець вибирає тебе. Хоча частіше не вибирає.
А ми встигли вже пожити й у гірших умовах.
Табір для біженців. Притулок в Віфельсдорфі. Велика зала, розгороджена на комірчини для кожної родини поліетиленовими перегородками. Потім крихітне село біля кордону з Чехією. Теж по-німецькому чисте й охайне, але без крамниць і навіть без автобусного сполучення.
Навіщо воно треба, якщо на кожному подвір'ї стоїть власна автівка, й зазвичай не одна? Лише раз на тиждень приходив мікроавтобус до найближчого міста. З'їзди, купи харчів на тиждень наперед і сиди до наступного тижня.
Пощастило, коли знайшли житло в більшому й ближчому до райцентру селі. Але теж без крамниць. Зате з автобусним сполученням. Окрім неділі, коли життя в селі завмирало й тільки церква била у дзвони, скликаючи на службу.
І тут нам підказали: Регенсбург. Є там, мовляв, таке собі бюро міського розвитку. Треба подати документи, зареєструватися, сплатити гроші й чекати. Коли з'являється вільне житло, бюро дає орендодавцю кілька кандидатур, а вибирає, ясна річ, уже орендодавець. В інтернеті ми навіть натрапили на історію, як родину українських біженців орендодавець вибрав тому, що в групі, запрошеній для огляду квартири, вони єдині роззулися при вході.
Ось так і ми зареєструвалися й почали їздити на оглядини. І раз по раз — марно. Ну й дійсно, якому орендодавцю потрібен тимчасовий квартиронаймач, котрий, щойно закінчиться війна, одразу повернеться до України? Байдуже, з власної волі чи ні. Війна закінчилася? Значить, годі сидіти на шиї німецького платника податків. Ауфвідерзеєн!
І тільки з цією квартирою раптом усміхнулася фортуна.
Мабуть, криво, але ж усміхнулася. Не дуже-то, мабуть, рвався сюди німецький орендар: і маленька, й вікна на цвинтар.
І ось тепер щодня бачимо з вікна цього сивого чоловіка.
Спочатку він кілька хвилин стоїть перед могилою.
Напевно, молиться.
Щось поправляє, якщо йому здається, що щось не так. А потім довго сидить на лавці. Курить. Про щось думає. Або, біс його знає, просто дивиться перед собою.
Хто він?
Звісно, вже пенсіонер, який доживає віку в порожній квартирі, до якої не хочеться повертатися. Втім, немає сумнівів, у квартирі в нього все до ладу. І сам він цілком забезпечений і за будь-якими мірками успішний. Одягнений по погоді. Залежно від тієї ж таки погоди приїжджає то автівкою, то моторолером, а то й велосипедом. Має з чого вибирати. Одного разу, йдучи вулицею, ми побачили його навіть за кермом кабріолета. Нічого собі! І шиканути він умів!..
А до кого приїжджає, й запитувати не треба.
Якщо завжди один — зрозуміло, до дружини.
Іноді мені здається, що його душа вже давно там, з нею. А тут лише тлінна оболонка, яка їсть, п'є, спить, кашляє. І щодня їздить до цвинтаря. Збоку поглянути — жива людина. А що там усередині. Ось він устає вранці, як звик усе життя вставати о п'ятій годині. Голиться. Заварює каву. Снідає, як тут заведено, канапками. Готує обід. Обідає. І нарешті — час! І їде до неї.
А потім, постоявши біля могили, сидить на лавці.
Коли холодно, кутається в куртку, піднімає капюшон. Знову закурює. І дивиться в простір. Напевно, згадує? Щось геть просте. Усмішки. Дотики. Спільні поїздки. Життя, прожите разом.
Якого більше немає.
Чому я розповідаю цю історію?
А тому, що мені здається, що вона про любов.
У житті забагато бід і нещасть, жалю, болю й страждань. Але є ще й любов.А якщо у твоєму житті не було любові...
Добре сказав Булат Окуджава: а інакше навіщо на землі цій вічній живу?..
Частина 15. Регенсбург. Продовження
Кажуть, два переїзди дорівнюють одній пожежі. А цей у нас із дружиною був уже третім.
Втім, смішно було б два попередні порівнювати з пожежею.
З порожніми руками в'їхали до Німеччини — з порожніми руками й переїжджали.
Але до третього переїзду вже накопичили сяке-таке майно. Купили ліжко, бо в орендованому житлі ліжко було тільки одне, та й те односпальне. Почали набувати власного посуду. Ну, може, і ще що-небудь по дрібницях. Але як же швидко куплене по дрібницях починає забирати все більше місця!
Але, на щастя, є в нас безвідмовний друг Петер. Перший справжній німець, з яким ми потоваришували в Німеччині. Втім, не зовсім справжній. Петер, а по-нашому — Петро або просто Петя, був радянським етнічним німцем. Народився в Казахстані, куди вислали його батьків, щойно Гітлер пішов війною на Сталіна. Зрозуміло, Сталіну це не сподобалося. Ще б пак! Польщу задушили разом, з двох боків, а потім у Бресті ще й спільний парад перемоги влаштували. І Західні Україну й Білорусь, а з ними й Прибалтику Гітлер віддав, оком не змигнувши. І у війні з Фінляндією, коли увірвали шматок території до самого Виборга, не заважав.
І раптом той самий Гітлер, найкращий, можна сказати, друзяка, почав війну?!
Ну, покажу я йому, найкращому другові!
І Сталін відігрався на радянських етнічних німцях, які переселялися до Російської імперії ще за Катерини Другої.
Їх оголосили ворогами народу й вислали під три чорти. Кого на Північ, кого в Сибір, а кого й до Казахстану, де й народився Петер-Петро. І виріс, і вивчився на зварювальника, і в армії відслужив, і працював, і одружився. А коли для етнічних німців відчинили двері, з усією родиною рвонув до Німеччини. І нічого, теж не загинув. Купив будинок, узявши позику в банку, машину, а потім і другу, для дружини, і напрацювався теж досхочу, щоб повернути позику й заробити хорошу німецьку пенсію. І вільно розмовляв, звісно, двома мовами. Він у нас навіть за перекладача був, коли ми прописувалися в Штайнберзі-ам-Зе. А згодом і в соціальній службі Регенсбурга, коли та вирішувала — дозволити нам переїзд чи ні.
Петя в день переїзду приїхав хвилина в хвилину. Своїм "Фольксвагеном", але з вантажним причепом.
Ми завантажилися, дочекалися господарів житла, щоб підписати документи, що залишаємо квартиру в тому ж стані, в якому вона була при в'їзді. І все! Прощавай, село, здрастуй, місто!
Поки на новому місці розвантажували речі, підійшов представник фірми-орендодавця. З ним теж підписали папери.
Про те, в якому стані квартира передається в оренду.
І знову Петя за перекладача. А до стану квартири претензій бути не могло. Будинок ще пахне фарбою. Чи то щойно збудований, чи то капітально відремонтований.
Цікавий, до речі, будиночок, літерою "Г" у плані. Триповерхова частина дивиться фасадом на проїжджу вулицю, а двоповерхова — з мансардою — щось на зразок перпендикулярної прибудови.
І виявилося, що ми заїжджаємо до цього перпендикуляра найостаннішими. На подвір'ї ще щось добудовують, облаштовують, облагороджують, але в квартирах жити вже можна.
Заносячи речі, на бігу познайомилися з сусідами. Дві родини, теж біженці з України. Наші три житла об'єднує спільний прохідний балкон, до якого виходять двері з квартир. З нього в просвіті між будинками та деревами видно Реген — річку, яка й дала назву місту. А вид на вулицю перекриває триповерхова частина будівлі. І добре. Менше шуму від траси.
А сусідами під нами виявилася німецька пара, пенсіонери.
Дружина стояла біля відчинених балконних дверей... Хвилинку! Парадокс у тому, що балконні двері в нас є, а от балкона немає. Тільки поручень, на який можна спиратися й уявляти, що стоїш на балконі.
Так ось, дружина стояла біля цих дверей, коли її гукнули знизу. "Привіт. Ви хто? Звідки?
О, ми любимо Україну. Мене звати Клара, а мій чоловік — Карл. А вас як звати?"
Так поступово познайомилися й з іншими сусідами.
І почали облаштовуватися.
У квартирі є вбудована кухня — а більше нічого. У перші дні ми навіть снідали, обідали й вечеряли на прасувальній дошці.
Але ж це Німеччина. Країна капіталістична, але водночас і соціальна. Кожен громадянин Німеччини, навіть найнезаможніший, повинен жити гідно.
Ми, не громадяни Німеччини, але власники посвідки на проживання, теж маємо таке право.
І тут, як і в Штайнберзі-ам-Зе, оренду оплачуватиме за нас соціальна служба. Вона ж виплатила за нас і кауціон, заставу орендодавцю, дві тисячі євро. Але ці гроші частинами щомісяця вираховуватиме з нашої грошової допомоги. Самостійно, з тієї ж допомоги, ми оплачуватимемо лише електроенергію й інтернет.
Але як бути з меблями?
Виявляється, в Німеччині законодавець подбав і про це.
Ми подаємо прохання до соціальної служби: нам необхідна грошова допомога для придбання меблів. І додаємо список необхідного.
І на наш банківський рахунок приходять гроші.
Не занадто великі. Рівно стільки, скільки передбачають нормативи соціальної служби. Але гроші на меблі в нас тепер є.
У нашій колишній державі, яка звалася соціалістичною, де-небудь коли-небудь таке було?
Багато чого доведеться купувати в комісійних крамницях або з рук — а німці, до речі, розстаються зі старими речами, які стали непотрібними, легко, не скнаряться, іноді віддають і задарма, — але ж гроші у нас є.
Але тут-таки, немов за законом тяжіння, на нас посипалися нові фінансові проблеми.
Лист на електронну пошту зі Швандорфа від Марії.
Ви винні 200 євро за послуги. Якби продовжували жити в будинку, ця сума з часом компенсувалася б, але. ви ж поїхали.
Це те, чого ми теж не розуміємо в Німеччині: людина сумлінно сплачувала щомісяця за електроенергію, водо— та газопостачання, але потім, після звіряння показників, раптом з'ясовується, що вона щось комусь винна. І те, що потім ці гроші можуть якось "компенсуватися", — ще більш незрозуміло.
Але ми не сперечаємося. Пишемо листа у відповідь: люба (німецькою це слово рівносильне нашому "шановна") Маріє, ми готові віддати вам ці гроші з рук у руки.
Ні, відповідає Марія, це неправильно, має оплатити соціальна служба.
Ох уже ця німецька любов до "правильності"!
І починається.
Документи йдуть туди-сюди, пишуться клопотання, надходять відповіді.