Адже той, хто це каже, знає напевно. Він уже, мабуть, і указ про це підписав:
"Росіяни потраплять до Раю!"
А подумати власною головою тим, хто звик жити веліннями фюрера, явно клепки бракує. Та що там — геть немає. Та й навіщо? Голова є — і годі. А все, над чим варто було б подумати, — і так пояснять. Думати ще! Скажете теж!.. "Росіяни потраплять до Раю!" — й баста, думати вже нема потреби!
А дарма, між іншим. Він же пообіцяв, що потраплять, але ж не пояснив — ЯК.
А ось це — ЯК? — він якраз дуже розуміє.
Ось це якраз давно виношено, просто не оголошується до пори до часу.
Коли потрібний момент настане — самі зрозуміють. Правда, пізно вже буде.
"Я вам обіцяв перемогу!" — ще одна виношена й заготована фраза, яку теж хавають на
ура.
Але, зауважте, жодного разу не вимовив він ці дві фрази разом. Лише окремо!
А раптом хтось, навіть не думаючи, зіставить одне з іншим і раптово зрозуміє, як тісно пов'язані ці дві фрази: "Росіяни потраплять до Раю!" і "Я вам обіцяв перемогу!"
Гаразд, годі тягти кота за хвіст. Це ж він вам третю світову пообіцяв. Ядерну! Яку він же й почне. А ви, дурні, тріумфуєте й у повітря чепчики кидаєте!
Чому досі не почав?
Тим більше що вже кричать йому з усіх боків: пора вдарити по центрах прийняття рішень! По Брюсселю, Лондону, Парижу, Вашингтону... А він усе зволікає?..
Ні, дещо він усе ж таки розуміє. Одна річ — перемогти без ядерної зброї. І надії на це він не втрачає. Інша річ — увійти в історію чудовиськом, яке знищило всю планету.
Втім, стійте, яка історія? Ніякої історії взагалі більше не буде!
А буде те, що вже давно прораховано й спрогнозовано: короткочасна ядерна війна, яка поставить хрест на всій людській цивілізації.
Сценарій її давно відомий. Старт російських ядерних ракет засікають американські супутники-розвідники й миттєво передають до центрів прийняття рішень. А часу на прийняття цих рішень цілком достатньо. Ядерні боєголовки, запущені з російської території, досягають Сполучених Штатів за 20—25 хвилин. Ну, дамо американцям хвилин п'ять на розбіг: все ж таки треба президентові доповісти, а тому бодай кілька секунд подумати. Але все одно — російські міжконтинентальні ракети відстрілюють першу, розгінну ступінь, друга ступінь виводить боєголовки на траєкторії до заздалегідь заданих цілей, теж відстрілюється, відокремлюються бойові частини, а їм назустріч уже стартують американські й натівські ракети з ядерними зарядами.
Що далі, сухо описує "Вікіпедія" на прикладі Хіросіми: "Близько 8 години ранку за місцевим часом В-29, перебуваючи на висоті понад 9 км, здійснив скидання атомної бомби на центр Хіросіми. ... Бомба розірвалася на висоті близько 400-600 метрів (за точнішими оцінками — 576 метрів над землею). Ті, хто перебував найближче до епіцентру вибуху, загинули миттєво, їхні тіла перетворилися на вугілля. Птахи, що пролітали повз, згоряли в повітрі, а сухі горючі матеріали (наприклад, папір) спалахували на відстані до 2 км від епіцентру. Світлове випромінювання випалювало темний малюнок одягу в шкіру й залишало силуети людських тіл на стінах.
Люди, які перебували поза домівками, описували сліпучий спалах світла, з яким одночасно приходила хвиля задушливого жару. . Ті, хто перебував у будівлях, як правило, уникали впливу світлового випромінювання від вибуху, але не вибухової хвилі — осколки скла вражали більшість кімнат, а всі будівлі, крім найміцніших, руйнувалися. Одного підлітка вибуховою хвилею викинуло з його будинку через всю вулицю, тоді як будинок завалився за його спиною. Протягом кількох хвилин 90 % людей, які перебували на відстані 800 метрів і менше від епіцентру, загинули. Численні невеликі пожежі, які одночасно виникли в місті, незабаром об'єдналися в один великий вогняний шторм, що створив сильний вітер (швидкістю 50-60 км/год), спрямований до епіцентру. Вогняний смерч захопив понад 11 км2 міста, погубивши всіх, хто не встиг вибратися протягом перших хвилин після вибуху.
Кількість загиблих від безпосереднього впливу вибуху становила від 70 до 80 тисяч осіб. До кінця 1945 року у зв'язку з дією радіоактивного зараження та інших відкладених ефектів вибуху загальна кількість загиблих становила від 90 до 166 тисяч осіб. Після закінчення 5 років загальна кількість загиблих, з урахуванням померлих від раку та інших довгострокових впливів вибуху, могла досягти або навіть перевищити 200 тисяч осіб".
Схоже на біблійний опис апокаліпсису?
І все це створила всього лише одна "скромна", малопотужна й недосконала атомна бомба з душощипальною назвою "Малюк", що містила 64 кг урану, з яких приблизно лише в 700 г відбулася реакція поділу, еквівалентна за потужністю 13-18 кілотоннам тротилу (яка ж це смішна цифра сьогодні!), і скинута на одне-єдине місто з населенням 245 тисяч осіб.
А тепер уявіть собі, що зроблять сотні (!!!) ядерних зарядів, які вдарять одночасно по сотнях (!!!) міст Російської Федерації...
Наскільки божевільний нинішній цар і бог Росії, щоб запустити такий сценарій?
Ніхто не знає.
Християнська доктрина говорить, що померлі насильницькою смертю — віруючі й невіруючі, праведники й грішники, дорослі й діти — одразу потрапляють до Раю.
І саме це він вам і обіцяв.
Тож уперед і з піснею: "Oh When the Saints Go Marching In." — "Коли святі маршують до Раю..."
Як же добре виводить цю мелодію зовсім не апокаліптична труба Луї Армстронга.
Можливо, й він її почує у своєму глибокому бомбосховищі, що витримує пряме влучання багатомегатонного ядерного заряду.
Частина 14. Регенсбург
Чому я почав писати?
Бо мені кортіло жартувати.
Не зубоскалити під час застілля чи в курильні, а жартувати на папері.
І виявилося, що мої жарти мають ще й товарну цінність.
Але найкращий у моєму житті жарт прийшов до мене сам, коли я його геть не чекав і жартувати не збирався.
Не пам'ятаю, у яких справах і як, але опинився я в дев'яностих у Москві. І якраз якісь чергові вибори там наближалися.
І от стою на ескалаторі, спускаюся в метро, а ліворуч ескалатором униз біжить якийсь юнак, що для вічно заклопотаних москвичів цілком звично. Та раптом зупиняється біля мене.
— Ви підете на вибори?
— Ні.
У лівій руці в хлопця опитувальні бланки, у правій — кулькова ручка.
Він робить позначку в бланку й біжить далі.
— Юначе, — гукаю йому в спину, — ви не спитали чому.
Він зупиняється і повертається до мене. На обличчі — подив. Йому ж не казали, що треба ще щось питати. Йому дали бланки, ручку й пообіцяли дати ще й грошей, якщо опитає за день тисячу людей. От він і біжить як ошпарений. Але машинально запитує:
— А чому?
І ось тут я посміхаюся у відповідь і кажу:
— Я не громадянин Росії.
Суть, схоже, доходить до нього не одразу, бо він розвертається й біжить далі. Але через кілька сходинок зупиняється й викреслює з опитувальника щойно зроблену позначку.
Зараз мені здається, що він зробив це зі злістю та ненавистю.
Сьогодні, коли Росія вдерлася в Україну й убиває, грабує й ґвалтує, я, уродженець Воркути, пишаюся, що ніколи не був громадянином Росії.
Якщо просять усе-таки уточнити, де народився, відповідаю чесно:
— У Республіці Комі.
— Але ж це Росія?
— На жаль. Але я народився не в Росії, а в Республіці Комі. І мешкав у Республіці Комі, і школу там закінчив, і паспорт у шістнадцять років там отримав. У мене навіть свідоцтво про народження двома мовами, друга мова — комі. Не мала тогочасна Російська Федерація, точніше, РРФСР — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка — власного громадянства. Як не мали його Україна, Грузія, Молдова й усі інші. Усі були громадянами СРСР.
Тож отак, хлопці. Громадянином СРСР, так, був. Громадянином Росії — ніколи.
Не був. Не є. І ніколи не буду.
Я громадянин України. І кажу про це з гордістю.
А з тієї поїздки я привіз оповіданнячко "Іноземець", яке тут-таки опублікувала московські "Літературна газета". І гонорар заплатила...
Але це все ж таки дещо інший жарт. А без жартів повторю ще раз: громадянином Росії не був!
Бог милував.
1 червня 2024 року.
Ми живемо в Регенсбурзі.
Регенсбург — місто дуже старе, стоїть на злитті Дунаю й Регена, у найпівнічнішому вигині Дунаю.
Регенсбург трохи менший за Кропивницький, але це столиця Оберпфальцу (Верхнього Пфальцу) й резиденція єпископа римо-католицької церкви.
Вигин Дунаю біля Регенсбурга був заселений ще з кам'яного віку. Приблизно 79 року нашої ери, за часів римського панування, тут було побудовано фортецю, що контролювала гирла Регена й Наба. Зрештою, її зруйнували у 160-х роках під час війни германських і сарматських племен проти Риму. Однак, відтіснивши германців, римляни одразу звели нову фортецю, більшу й міцнішу за попередню; на її місці зараз розташоване так зване Старе місто Регенсбурга. Велике переселення народів близько 400 року перетворило її на надважливий стратегічний об'єкт на Дунаї. Фортеця стала ще й цивільним поселенням, оточеним потужними мурами.
Дванадцятого сторіччя Регенсбург — уже одне з найбагатших міст Німеччини. У 1135— 1146 роках тут збудовано знаменитий Кам'яний міст через Дунай, диво інженерної думки того часу. 1275 року закладено кафедральний собор Святого Петра, будівництво якого завершили 1634 року. Собор — головна пам'ятка готичної архітектури в Баварії. І іноді Регенсбург навіть називають містом собору. А найголовніше — під час Другої світової війни місто майже уникнуло бомбардувань. Буцімто сам Папа Римський клопотав про це перед країнами-союзницями — й ті ніби дослухалися.
Хоча насправді — бомбили. Зруйнували п'яту частину міста. Але собор, Старе місто й Кам'яний міст збереглися. Тому й виникає враження, що Регенсбург не постраждав. І сюди охоче привозять туристів.
Для мене Регенсбург цікавий ще й тим, що тут після Другої світової мешкав деякий час український поет Євген Маланюк.
Майже земляк — уродженець Новоархангельська нинішньої Кіровоградщини.
А ще ми маємо кволу надію — може, ось тут зуміємо потрапити на курси німецької мови? У Швандорфі нам у цьому відмовляли: нащо вам, пенсіонерам, німецька?..
Але красою Регенсбурга ми милуватимемося згодом, а поки що щодня бачимо з вікна дивного сивого чоловіка.
Він приїжджає щодня.
Байдуже, день будній чи вихідний, дощ чи сонце — він приїжджає.
Іноді раніше, іноді пізніше.