Великий спортзал у заміському санаторії, в якому лише троє мешканців і матраци на підлозі. Не розкладачки, як у Польщі чи Німеччині, а тільки матраци. Не дуже виявилася готовою Словенія до прийому біженців. Втім, і рвалися до неї, схоже, мало хто.
А вранці герої тікають із притулку, щоб потрапити до українського консульства.
Скорочений нарис прийняли й опублікували. І в нас із авторкою зав'язалося листування, яке стало ще однією ниточкою, що зв'язує нас з Україною. Листування без зобов'язань, не занадто глибоке, але я вважав, що мушу відповідати. Це ми з дружиною в безпечній Баварії, добре тут у нас усе складається, чи ні — інше питання, але без повітряних тривог, без ракетних обстрілів, без бомбосховищ, без щоденного нервового напруження. А вона — в Україні. Під виттям сирен, під щоденними й щонічними російськими ракетними ударами.
Про те, що відбувається в місті, вона теж писала. Тривоги, вибухи, та ще й проблеми з донькою. То рани гнояться, то нервові зриви, то компреси, то перев'язки.
Приватна історія, але теж відображає спільну українську біду.
Частина 10. Інтерлюдія
Ми завжди будемо з добрими почуттями згадувати Танштайн і той гуртожиток, до якого потрапили після притулку у Віфельсдорфі.
Однією з прикрас нашої кімнати було дерев'яне розп'яття на стіні.
Манфред першого ж дня, коли ми заселялися, показав на нього рукою:
— Зняти?
— Ні, — сказала дружина. Нехай ми й народилися в комуністичній країні, але релігію іншого народу мусимо поважати.
До того ж розп'яття було не просто предметом релігійної атрибутики, а справжнісіньким витвором мистецтва.
Але...
Одного разу, вже засинаючи, я поглянув на розп'яття й. ледь не розсміявся від єретичної думки! Боже мій, та це ж точнісінько та сама історія, що й із пам'ятником Кірову в Кіровограді до його перейменування на Кропивницький.
Був такий у центрі міста. Сергій Миронович стоїть на п'єдесталі, ніби виступає перед народом! Права нога трохи попереду лівої, ліва рука в кишені галіфе, а права, стиснута в кулак, із відстовбурченим указівним пальцем, рішуче показує на щось унизу. Можливо, на те місце, яке належить зайняти буржуазії після перемоги пролетаріату?..
До речі, ви не бували в Кіровограді? Ні? Ну, тоді майте на увазі — вже пізно: пам'ятник знесли 2014 року. Після Революції Гідності. Але якщо хочете, їдьте до Воркути. Там стоїть такий самісенький пам'ятник. Того самого відливку! І там його зносити не збираються.
Так от. Якщо обійти пам'ятник і встати трохи за спиною Сергія Мироновича, ліворуч від нього, правого кулака не видно. Видно лише вказівний палець. Якраз там, де сходяться штанини галіфе. Наче Сергій Миронович, виходячи до народу, забув ширінку застібнути, й пеніс так і залишився стирчати назовні. Недогледів щось скульптор! І коли йде дощ. ну, далі домальовуйте собі самі.
На Ісусі, розп'ятому на хресті, — настегенна пов'язка, зав'язана вузлом праворуч. Ну, вузол і вузол, звідки на нього не дивися.
Але сутінки, що густішають, приховують обриси й спотворюють пропорції. І. Господи прости, що це — в Ісуса ерекція?.. І різьбяр туди ж?..
Залишається тільки сподіватися, що той, хто жив у цій кімнаті до нас, дивився на розп'яття в іншому ракурсі.
Цей фрагмент був в одній із моїх баварських новел. Але двоє читачів, прочитавши, обурилися: схаменися, друже, це ж блюзнірство! І я його вилучив.
Але не вбив.
Яке ж це блюзнірство? Епатаж — так. Блюзнірство — ні. Зрештою, й Тому, Хто створив із мертвої глини Адама й вдихнув у нього живу душу, теж притаманне почуття гумору.
Частина 11. Штайнберг-ам-Зе. Перший Новий рік не вдома
20 листопада.
Дзвінок із самої Італії. До дружини.
По "Вайберу" телефонує однокласниця.
Вони давно втратили одна одну з очей. Але тут якимось дивом, через знайомих спільних знайомих, — знайшлися.
Еміграція, виявляється, допомагає відновлювати давно втрачені контакти.
Втім, подруга не біженка — їздить до Італії заробляти, доглядаючи за старими. Сама давно вже мешкає в Росії, але їздить з цієї самої "благополучної" Росії заробляти через пів Європи.
До речі, як це огидно — коли українці в Російській Федерації перетворюються на "росіян" і разом з усім нинішнім бидлом кричать: "Крим наш" і "України ніколи не було й не буде"!
У першій розмові вони довго говорили про однокласників: хто, де, коли й як зараз.
Але цього разу подруга одразу пішла в атаку: Росія ні в чому не винна, їй наказав світовий уряд.
Моя дружина їй, як то кажуть, про Хому, а подруга у відповідь про Ярему! На тому, як кажуть, і любов скінчилася.
Дружина навздогін надіслала їй відео — Макаревич співає: "Я расскажу вам про страну, что сдуру вляпалась в войну". А далі "где в Храм впустили сатану" і "мозги засраты — хоть разгребай лопатой".
У відповідь: "Макаревич звиздить!"
Навіть не второпавши того, що це і є підтвердженням — "мізки засрані".
Дружина в запалі хотіла було написати: нехай би твого сина призвали — наші його зустрінуть гідно! Але... зупинилася... І правильно зробила.
Про "світовий уряд" я чую не вперше. Але про те, що саме він розв'язав війну Російської Федерації проти України?..
Це ж яку силу має цей самий "світовий уряд", щоб "наказати" ядерній державі, а та не посміла ослухатися?
Заради цікавості заглянув до "Вікіпедії".
Ось як! Є в ній, виявляється, навіть стаття "Світовий уряд". Але — ні доказів його існування, ні спростувань! Цитати, посилання на інші статті в тій же "Вікіпедії", екскурс до конспірології. Чимало цікавої інформації, але не більше того. І навіть не згаданий Велемир Хлєбников, який спробував у 1915—1917 роках створити Уряд Земної кулі, тобто саме світовий уряд.
І що ж далі?
І я провів "тест": переказав історію з телефонним дзвінком своїм друзям-хлєбниковцям.
Результат мене приголомшив! Виявилося, байка про "світовий уряд", який надумав руками Росії знищити Україну, вже давно гуляє мережею. В офіційних ЗМІ, у виступах посадових осіб немає й натяку на "світовий уряд", а в тіньовій інформаційній сфері — будь ласка: "світовий уряд" "наказав", і ядерна держава не посміла ослухатися!
А я про це навіть не здогадувався! Тому, по-перше, що уникаю заходити на сумнівні інтернет-ресурси, по-друге, люто ненавиджу пустопорожню балаканину в безвідповідальних і брехливих чатах. Особливо коли користувач навіть не може зрозуміти — чи спілкується він із живим співрозмовником, чи з хитромудро запрограмованим чат-ботом.
Але ж в інтернеті крутиться: Росія ні до чого!
Світовий уряд наказав!
Найцікавішим виявилося те, що на байку про "світовий уряд" купуються не лише малоосвічені дурепи (лише з десятьма класами за спиною), яким розуму вистачає тільки їздити до Італії й підмивати зади італійським старим, а й найрозумніша інтелігенція.
Залишається тільки зробити висновок, що ідея про "світовий уряд" вкинута в мережу не ким іншим, як кремлівськими пропагандонами.
Це ще один спосіб обдурити маси й зобразити РФ білою й пухнастою.
РФ "не винна" в тому, що загарбала Крим.
РФ "не винна" в тому, що прийшла "рятувати" населення Луганська й Донецька, а тепер поспіхом надягає на це саме населення погони й кидає до м'ясорубки боїв як гарматне м'ясо.
РФ "не винна" в тому, що розв'язала війну й погрожує ядерною зброєю.
"Світовий уряд" у всьому винен.
24 листопада.
Дев'ять місяців війни.
Але це в Україні. А баварці готуються до Різдва й Нового року.
У Швандорфі, райцентрі, вулиці й площі вже прикрашені ялинковими гірляндами, зеленими, під колір хвої. Синтетика, звісно, але з електричними лампочками. Трохи скромніше, але прикрашаються й Ваккерсдорф, і Штайнберг-ам-Зе. Як, напевно, усі інші села й селища. Але найголовніше — кожен баварець із захватом прикрашає свій власний будинок, двір і навіть гараж.
Приємно бачити життєрадісних, усміхнених людей, які розвішують гірлянди електричних лампочок, вінки з ялинових гілок, зірки, що засвічуються з настанням темряви, й новорічні іграшки.
Сусід у будинку навпроти спустив з флагштока прапор Баварії. Не той: полотнище у дві смуги, білу й блакитну — а строкатий, із блакитними ромбиками. Й підняв різдвяний прапор: Дід Мороз (ах, пробачте, Санта-Клаус, Святий Миколай) мчиться небом на тлі повного місяця в санях, завалених подарунками й запряжених північним оленем. Ну, оленем не оленем, але в будь-якому разі твариною з оленячими рогами, яка схожа на північного оленя. Яким художник його побачив — таким і намалював. Значить, олень.
На фасадах, у вікнах будинків, світяться силуети ялинок і ялиночок. На таких вікнах навіть не опускають жалюзі на ніч — хай усі бачать: Різдво незабаром!
Але й живі ялинки в пошані. Торговельні майданчики поруч із великими магазинами заставлені справжніми, з лісу, ялинками на продаж. На кожній етикетка: ялинка зрубана у спеціальному лісництві, спеціально навченими людьми, а не принесена з лісу потайки під покровом ночі.
Святкувати німці люблять і вміють. Особливо Різдво. Це у них багатоступінчасте свято: чотири адвенти ("час радісного очікування") й сама різдвяна ніч. У дворах, на додачу до традиційних фігурок, гномиків, домовиків, різних звіряток, ставлять фігурки, що символізують Різдво й Новий рік.
Звісно — Санта-Клаусів.
Ну а якщо Санти під рукою не виявилося?
Можуть і щось інше.
Йдемо, дивимось — взагалі незрозуміло хто.
Корова не корова, бегемот не бегемот, але з оленячими рогами. А при наближенні перехожого повертає голову й рохкає...
Але це в Німеччині.
А в Україні війна перейшла в нову, геть нелюдську фазу.
РФ, не припиняючи обстрілів мирного населення, завдає ударів по об'єктах інфраструктури. Їм уже замало житлових будинків, торгових центрів і вокзалів. Ну, скільки там може бути жертв? Десятки, сотні? А в містах, якщо вони взимку залишаться без електро-, водо— та теплопостачання, рахунок може піти на тисячі й сотні тисяч.
Арифметика орків!
Телефонує друг, розповідає, як обласний центр добу залишався без електропостачання і дві доби — без води.
Інший друг, киянин, майже з гумором розповідає, як йому, у свої 85, довелося, бо ліфт вимкнули, тягти на собі важезну сумку з харчами на чотирнадцятий поверх, а поруч метушилася консьєржка:
— Що ви робите? Негайно спустіться в бомбосховище!"
Ремонтні бригади працюють цілодобово, на межі сил, але в ерефії ракет багато.