З його рук отримали звання Голови Земної кулі багато хто. Серед них і Герберт Веллс, і Рабіндранат Тагор, і італійський письменник Марінетті. І що змінилося? Ані мир, ані гармонія не настали. Перші двоє, можливо, ніколи навіть не згадували, що вони є Головами Земної кулі. Марінетті став ідеологом фашизму. А в СРСР за життя "вождя всіх народів" про звання Голови Земної кулі й згадувати було небезпечно. Згадали лише під час хрущовської відлиги, з якої бере початок традиція передачі звання з рук до рук "у спадок".
А Леонід Вишеславський на додачу до звання Голови Земної кулі вигадав ще й звання Прапороносець Голів Земної кулі.
Сьогодні число Голів і Прапороносців не 317, але вони є. У тому числі в Україні й Росії. А ще в Білорусі, в Італії, в Німеччині, США, Ізраїлі, Японії.
Чому не чути їхніх голосів? Тому що їх заглушають вибухи снарядів і ракет?
Чи тому, що про боротьбу за мир легко говорити під час миру, а не війни?
І що саме можна сьогодні зробити? Чи можна пояснити маніяку й безумцю, що МИР кращий за ВІЙНУ? Йому це вже сто разів пояснювали світові лідери. Він прислухався?
Нещодавно я десь прочитав, що європейські країни припустилися помилки, наївно вирішивши, що взаємна економічна залежність є гарантією миру. Для кого саме?
І історія, на жаль, повторюється!
1938 року, в Мюнхені, за дві години їзди від нашого сьогоднішнього місця знаходження, європейські лідери "заради миру в Європі", щоб "утихомирити Гітлера", віддали йому Чехію. Чемберлен, сходячи з трапа літака, нібито навіть розгорнув підписаний у Мюнхені документ і заявив: "Я привіз вам мир!"
Чи допомогла Європі мюнхенська змова?
І "взаємна економічна залежність" сьогодні світові допомогла?
Правильно сказав Джонсон, прем'єр Великої Британії на момент початку цієї війни: ми не маємо повторити помилку 1938 року!
Я сам готовий, розкинувши руки, стати на шляху колони танків.
А чи допоможе?
Зріжуть чергою з кулемета.
Або — "ще краще" — заощадять патрони: переїдуть по живому.
Або всі разом, Голови та Прапороносці, стануть ланцюгом перед танками! Чи буде результат іншим?
Тому що орки, послані іншими орками вбивати, можуть бути лише орками.
Саме про те свідчать і радіоперехоплення: "він у неї стріляє й стріляє, а вона все сіпається й сіпається", "милий, ти теж ґвалтуй цих хохлушок — тільки мені потім не розказуй", "слухай, ми тут до депутатського селища потрапили — тож тепер у тебе дві норкові шуби: одна "емка", інша — "еска"".
Садисти, вбивці, ґвалтівники й мародери.
Орки, що дорвалися до крові й наживи.
Я теж служив у Збройних Силах СРСР.
А зараз думаю: якщо нинішня Росія — правонаступниця СРСР, то якій країні я служив?
Я народився після війни (той, Великої), але... ріс "під гуркіт канонади". Дошкільником сопливим, з трьох до шести років, щодня чув по радіо (воно повинно було бути в кожної оселі й не вимикалося) про війну в Північній Кореї. Навіть анекдот (хоча за них і садили) тоді ходив: "Відважний корейський льотчик Лі Сі-цин збив три ворожі винищувачі".
А "угорський заколот" 1956 року? Це я вже другий клас закінчував.
Але 1957 року пройшов Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Москві. Це була хрущовська відлига. Зазвучали пісні "ми за мир".
Але вже за п'ять років, все ще за Хрущова, — кубинська криза 1962 року, світ опинився на волосину від ядерної війни.
1968 року (теж по радіо, але вже "не по нашому") слухав про введення радянських військ до Праги.
А в'єтнамська війна? Адже теж без відважних Лі Сі-цинів не обійшлася! Як і будь-які війни чи не в усіх куточках світу.
А Афганістан? Жорстокий і кривавий! А нам із телевізора показували, як радянські солдати будують в Афгані дитячі садки.
А Сирія? Це вже сьогодні! Репетиція вторгнення в Україну?
23 липня.
Телефонує друг з Кропивницького. Росіянин за національністю, але не орк. Отже — українець. І на підтвердження — розмовляє українською. Напередодні він спілкувався з братом, який мешкає в Російській Федерації, й почув від нього: України ніколи не було й ніколи не буде, вона має бути стерта з мапи світу.
Мій друг зробив висновок: але якщо люди України цього не хочуть, країну зітруть разом із людьми? І закінчив розмову з братом словами: "Усе, вважай, що я для тебе вже вмер".
Це кінець, це вирок Росії, яку я знав (або думав, що знаю) — вона не здригнеться, не жахнеться, не підніметься проти братовбивчої війни.
Кажучи про роль, яку відіграла література в роки Другої світової війни, обов'язково згадують нарис Іллі Еренбурга "Убий німця!"
І, можливо, хтось уже встиг написати: "Убий орка!"
Частина 7. Все ще Танштайн
29 липня.
Німеччина вигадала єдиний проїзний квиток, який діє по всій країні й на будь-якому транспорті: автобус, трамвай, метро й навіть місцеві поїзди, крім швидкісних.
Він коштує копійки — дев'ять євро. Звісно, згодом подорожчає. Але ж це потім.
І ми вирішуємо з'їздити до Нюрнберга.
Цікаво ж побачити місто, в якому відбудеться новий Нюрнберзький процес — над Путіним та його зграєю.
Місто вражає з першого погляду. Щойно виходиш із залізничного вокзалу, бачиш...
Ні, трохи не так.
Спочатку бачиш цілком сучасне місто — жваву широку магістраль і трохи осторонь центральну автобусну станцію. Але варто перейти через вулицю — мимоволі ахаєш: ти потрапив у середньовіччя!
Старе місто починається з високого фортечного муру, перед яким, як і належало за середньовічних часів, виритий глибокий рів. Це перша лінія оборони. Друга — підступи до замку-фортеці на горі.
Ідеш містом, милуєшся визначними місцями, й, хоча довкола чимало й сучасних будівель, відчуття, що ти в середньовічному місті, тебе не полишає. І з оглядового майданчика біля замку місто виглядає саме середньовічним.
Ще однією пам'яткою Нюрнберга вважається Tafel — пункт продуктової допомоги малозабезпеченим. Бо він один із найбільших у Баварії. Tafel — це мережа пунктів продуктової допомоги, що існує по всій Німеччині. Продукти, термін реалізації яких добігає кінця, в Німеччині на смітник не викидають і дати реалізації на упаковках не перебивають, а передають до "Тафеля". І зареєстровані там малозабезпечені громадяни за символічну плату в три євро виносять з нього величезні торби продуктів, термін реалізації яких минає, але в їжу вони ще придатні.
І ми, не бажаючи того, натрапляємо на чергу до "Тафеля". Починаючись від ринкової площі, центра будь-якого середньовічного міста, черга огинає величезний собор Святого Зебальда й зникає в завулку.
Тільки одне псує враження — безліч орків, російських туристів.
З бічної вулиці виходять на ринкову площу двоє.
— Дивись, — показує вона на кірху Св. Марії, витончену й красиву.
— Це як у Барселоні, — бурчить він у відповідь.
Євросоюз говорить про посилення візового режиму, а що на ділі? Українські біженці стоять у черзі до Тафеля, а ці вештаються містом, відмахуючись від його краси...
У них війни немає.
Лише в художньому музеї орків не було.
Навіщо оркам живопис?
Серпень.
Відкрив інтернет — і одразу натрапив на інформацію: зустріч Путіна й Ердогана в Сочі.
Російський сайт — орківський!
Скільки ж розчулення та єлею в кожній фразі!
Та тільки за одну цю подачу матеріалу автора треба довічно позбавити права називатися журналістом і гнати з вовчим квитком з інформаційної сфери!
Це не інформація, а липка патока у кожному слові.
Як, виявляється, Путін хоче миру! Як він, виявляється, тужить, що Україна від перемовин, які можуть принести мир, відмовляється.
Брехня, брехня й брехня!
Спитаємо ще раз: це Україна вторглася на територію Російської Федерації? Це Україна бомбардує та обстрілює російські міста?
Чи це й так зрозуміло?
Мені здається, Україна ясно й справедливо сказала: припиніть бомбардування й обстріли, відведіть війська на позиції, які вони займали 23 лютого 2022 року, й тоді перемовини.
Але в орківському розумінні перемовини з Україною — це угода вовка з вівцями, як у старій притчі: я обіцяю, що не жертиму вашу траву, але ви за це щодня постачаєте мені свіже м'ясо!
В орківському розумінні перемовини — це повна капітуляція України. В орківському розумінні кожен, хто взяв до рук зброю для захисту своєї країни, є нацистом. І той, хто не вийшов назустріч окупантам із квітами та хлібом-сіллю в руках, — теж нацист. І всім-усім нацистам — публічна смертна кара під радісне тріумфування натовпів орків.
І вся ця брехня, замішана на липкій патоці, щодня подається оркам як головна страва в їхньому орківському меню. І вони її — жеруть! І ще як жеруть — за вухами тріщить!
Орківська федерація вже до краю накачана ненавистю до України й українців. І цю лють продовжують нагнітати.
І ще мені цікаво — адже й Путін ріс під пісні "ми за мир". Чи пітерські підворіття виховують іншу психологію? Бий першим!
7 серпня.
Цієї ночі він приходив знову.
Як завжди, нічим себе не викриваючи. Окрім запаху одеколону.
Як завжди, я не можу прокинутися — тільки відчуваю крізь сон запах одеколону, а коли нарешті прокидаюся, його вже немає. І запаху теж.
А може, він приходить, бо я майже весь час думаю про нього?.. І не можу позбутися цих думок.
Ким він був — той, хто жив у цій кімнаті до нас?
Чоловік. Звичайно ж, чоловік — ось і запах одеколону, який я чую уві сні, не жіночий.
І комп'ютерний стіл у кутку, біля виходу на терасу, по-чоловічому добротний. І так само добротно зроблена годівниця для птахів навпроти дверей.
Це ж видно з першого погляду — саморобка! Але не жіночих рук. Вкопана в землю вертикальна рейка, а на ній добротно збитий будиночок із двосхилим дахом.
Він мав комп'ютер, безліч лазерних дисків з музикою й фільмами, інтернет, телевізор у загальному холі, напевно, й книги на полиці над узголів'ям ліжка, але птахів він любив більше. Навіть вирізав з кольорового паперу три різнокольорові силуети ластівок і приклеїв до скла дверей. Талановито вирізав і талановито приклеїв. Зумів передати відчуття польоту. Коли живі ластівки, що ліпили гнізда під стріхою, відлітали у вирій, ці три силуети нагадували йому про них.
Іноді мені здається, що він був схожий на мене. Такий самий високий, худорлявий і сивий. І так само розумів, що ніяке електронне спілкування, ніяка електронна картинка на екрані не замінять справжнього живого життя. А птахи.