Другий бургомістр. Зрозуміло, що першого разу прийшов він до нас насамперед як посадова особа: ось вам телефон поліції, ось служби порятунку, ось мій. І так далі. Просто як людину ми побачили його вже в капелі.
Одного вечора до нас прийшли гості — із шампанським та віскі. Добре, гостям українці завжди раді — посиділи й поспілкувалися (англійською, на жаль) у спільному холі. Але від "продовження бенкету" відмовилися. Можливо, й образили гостей. Але Маргариті, яка вселилася із сином уже після нас, уранці треба було за кермо, та й у нас не було бажання випивати.
Можливо, й шкода, що так сталося.
Вольфганг у перші дні створив WhatsApp-спільноту "Українська група Танштайна". І до неї відразу ввійшло чимало місцевих жителів.
Одного дня заїхав і сам бургомістр. З перекладачем — кримським татарином, який втік до Німеччини ще 2014-го, після анексії Криму. Початок розмови, як і годиться, цілком офіційний: ми зробимо все, щоб вам було зручно й комфортно; наша церква, до якої конфесії ви б не належали, відчинена протягом усього дня; будемо раді бачити вас також на богослужіннях; і таке інше. Але наприкінці слова гостинного господаря: щомісяця одне із сільських кафе проводить "при замку" свято для всієї громади. Привітно запрошуємо. І, зрозуміло, вам усе безкоштовно.
І, звісно, ми з дружиною відмовилися: це блюзнірство — пити й веселитися, коли вдома — війна.
А до того ж, але не говорити ж про це вголос, ми з дружиною не любимо дармовщини.
Але все одно в WhatsApp щомісяця ставлять для нас запрошення на спільне свято "при замку".
До речі, що таке "при замку", ми, чесно кажучи, так і не розібралися ні тоді, ні пізніше. Так, стирчить над селом здалеку видима сіра кам'яна вежа. Але чи була вона колись частиною якогось замку? Чи це просто водонапірна вежа, збудована вже в найновіші часи?.. Хоча на туристичній мапі вежа позначена саме як замок.
Але спілкування у групі не обмежується запрошеннями на свята.
Хтось натякнув, що не завадили б велосипеди для поїздок по харчі до Кульца чи Реца, де є магазини. На жаль, як і у Віфельсдорфі, в Танштайні є церква, є навіть два кафе, але продуктових магазинів немає. І одразу в нашому гуртожитку з'явилися велосипеди. Хтось поскаржився, що в дочки заболів зуб, — і приїхав сам бургомістр і відвіз до лікаря.
І взагалі ставлення до українських біженців у Німеччині доброзичливе. Можливо, й тому, що Україна є географічною частиною Європи. Що хоче до Євросоюзу. Але головне, здається, у тому, що не можна не ставитися зі співчуттям до людей, які вирвалися з-під бомбардувань та артобстрілів.
А місць, котрі взагалі не бомбили, сьогодні в Україні вже немає. І навіть той, хто тягнув до останнього, все одно раніше чи пізніше опинявся перед вибором: тікати чи.
Валентина, одеситка. Все кинула й зірвалася з місця, коли повз вікна її квартири пролетіла ракета й вибухнула в сусідньому будинку.
Зінаїда, харків'янка. Її будинок на околиці міста виявився точно на лінії вогню. Посередині. Українці вели артилерійську дуель із агресором. І якщо наставало затишшя, то не більше ніж на двадцять хвилин.
Оксана, киянка. Її разом із сином вивезли з Києва друзі автівкою. Через Гостомель — так збудував дорогу маршрутизатор. Саме тоді, коли. "українці самі спалили свій суперлітак "Мрія"". Російські літаки заходили на бомбардування так низько над землею, що Оксані здавалося — вона навіть бачить обличчя пілотів. Син поруч кричав: "Мамо, нас зараз уб'ють!" Дружина водія просто волала від страху. Сама Оксана немов заціпеніла. І тільки водій, стиснувши зуби, все сильніше тиснув на педаль газу.
Анастасія, ще одна харків'янка. Трималася, допоки могла. Місяць ночувала в харківському метро, але зранку йшла на роботу. І лише коли фірма, в якій вона працювала, призупинила діяльність, поїхала.
Чи можна до таких людей ставитися без співчуття?
Касирка в супермаркеті раптом запитує: "Ви розмовляєте англійською?" Так, кажу. Небагато. Але трохи й німецькою. А в чому річ? Та ні в чому. Це вона так своє співчуття до українців виявила.
Сидимо на зупинці в Нойнбурзі. Чекаємо на автобус. Підходить якийсь літній німець, важко сідає на лаву. Йому хочеться поговорити. Але ми його не розуміємо. Пояснюємо — ми з України.
Він трохи помовчав. Потім каже одну коротку фразу: "Путін — це Гітлер".
Німець, але порівнює Путіна не з Пол Потом чи Піночетом, а з Гітлером.
Правильний німець. Той, хто розуміє, що фашизму, будь він німецьким чи російським, немає виправдання.
Навіть чиновники в них усміхнені та доброзичливі: так, все добре, жодних проблем, ми працюємо для вас.
Не знаю, чи дісталося стільки ж співчуття сирійським біженцям — і світлошкірим, і темношкірим, — на яких Росія відпрацьовувала свою стратегію й тактику майбутнього
знищення України. Але сирійці теж отримали все, що належить біженцям. У місті Нойнбурзі їм віддали під житло казарми колишнього військового містечка. Чимало сирійців і в Швандорфі. Втім, і в усій Німеччині. Ну, а нам дісталося те, що залишилося: невеликі містечка чи села. Без магазинів. Без регулярного автобусного сполучення. Але з усміхненими та доброзичливими жителями.
А щодо національного характеру, то він, звісно, є: жити максимально зручно й комфортно — навіть у найменших селах, вміти заробляти, залишатися в будь-яких ситуаціях усміхненим і доброзичливим тощо. І при всьому тому всі німці різні.
Як і ми...
23 червня.
Європейський парламент переважною більшістю голосів ухвалив резолюцію на підтримку статусу кандидата в ЄС для України, а Рада Європейського Союзу надала Україні статус кандидата на вступ до Євросоюзу.
24 червня.
Сьогодні українські війська відступили із Сєвєродонецька. Місто практично зруйноване.
15 липня.
Швандорф — район активного авіасполучення. І вдень, і вночі ми бачимо в небі пасажирські літаки, що летять і на схід, і на захід. Іноді три-чотири літаки одночасно.
Крім того, поруч із Танштайном — військовий полігон. Його винищувачі та штурмовики теж постійно у небі, розкреслюючи його інверсійними слідами.
З кінця березня, перебуваючи в Баварії, ми постійно чули гул над головою й бачили небо з інверсійними слідами надзвукових винищувачів та штурмовиків. Що в Регенсбурзі, що у Віфельсдорфі, що в Танштайні. Європа готувалася до вторгнення Російської Федерації та відточувала свою бойову готовність.
Одного разу, повертаючись з прогулянки до капели Святої Марії, ми навіть потрапили під справжнісіньку повітряну атаку.
З-за гори, позаду нас, виринула й на невеликій висоті пройшла просто над головами ціла зграя гелікоптерів з хижими обрисами. Гуркаючи, перетнула долину й зникла за горами на тому боці.
Лише в липні, коли стало зрозуміло, що Російська Федерація зав'язла в Україні й їй зараз не до Європи, інтенсивність польотів знизилася. Ні, зовсім вони не припинилися — що це за авіачастини, пілоти яких не літають? Але військових літаків у небі поменшало.
20 липня.
Російської національності більше нема! Скінчилася!
Російського народу як такого більше нема!
Російської нації більше не існує.
Саме поняття "руський" чи "російський" зникло.
Війною проти України, її підтримкою вони назавжди викреслили себе з кола людських націй, народів, національностей і рас.
Взагалі, перекреслили своє право називатися людьми.
Так, є якісь майже людиноподібні істоти, трохи схожі на людей. Стривай, та хіба вони схожі на людей? Дивишся на морди, що віщають з телеекранів з абсолютно незаперечним виглядом чергову маячню на "виправдання" своєї відверто загарбницької війни. хоча жодного виправдання їй немає, — цей схожий на орангутана, цей — на горилу, а той — взагалі на гамадрила. Але навіть мавпами їх не назвеш — язик не повертається. Бо мавпи образяться.
Тож просто нелюди. Тепер це й нація, й національність, і раса, й якась спільнота, що вдає із себе народ, — нелюди. І ім'я для них уже вигадане — орки.
Етнічні росіяни, які живуть в Україні, відтепер називатимуть себе українцями, в Німеччині — німцями, в Австралії — австралійцями.
Але до самих нелюдів це чомусь ще не доходить. Вони все ще вештаються зграями по Європі як туристи. А потім ниють в інтернеті, що їх там перестали любити. Я не стримався й написав на одному такому сайті: "На ваших руках кров! А ви хочете, щоб вас ще й любили?"
Репліка не протрималася й десяти секунд.
21 липня.
Манфреду, мабуть, набридло дивитися, як я мучуся в загальному холі, переставляючи ноутбук зі столу на стіл, щоб зловити вай-фай, що постійно зникає, і одного прекрасного ранку він сказав, що в кожній кімнаті є дротовий інтернет: потрібно тільки підключитися до роз'єму. Я відповів, що це добре, але я не маю кабелю для підключення. І тоді Манфред виразно тицьнув себе в груди й сказав: "Кабель!"
І години за півтори, коли він приніс мені кабель, я став власником персонального інтернету. Запустив спідтест — і онімів: та в мене вдома такої швидкості й близько не було! Це знову про ліквідацію розриву між містом і селом. І отримав можливість читати ранкові та вечірні українські новини, не виходячи до холу — як кажуть, в одних трусах, і навіть дивитися українське телебачення.
Ось тільки новини, як і раніше, не тішать.
Хоча від Харкова нелюдів відтіснили, вони продовжують його обстрілювати. Постійних обстрілів зазнає Миколаїв. І не лише Миколаїв!
А пропагандони на російських телеканалах верещать: Росія не обстрілює українські міста! Ми тут, у Баварії, в безпеці, а в Україні немає жодного безпечного місця.
Частина 6. Голови Земної кулі
Отримав листа від давнього друга, на жаль, більшою мірою заочного, киянина Анатолія Мозжухіна, п'ятого Голови Земної кулі в спадкоємному ланцюжку Хлєбников — Пєтніков — Вишеславський — Каплан.
Заочного, хоча він мріяв, щоб ми мали змогу зустрічатися не лише на з'їздах Конгресу літераторів України. Посидіти за чаркою, порозмовляти допізна.
Не судилося.
Зараз він у Києві. Під обстрілами й бомбардуванням. А я. я далеко.
Анатолій Олександрович запрошує до діалогу: ЩО сьогодні можуть зробити Голови Земної кулі, щоби настав мир? Як донести до всіх просту думку, що МИР кращий за ВІЙНУ?
Отримав листа, але. мовчу у відповідь. Бо не знаю, що відповісти!
Якби утопії могли збуватися!
Хлєбников обчислив, що кількість Голів Земної кулі має дорівнювати трьомстам сімнадцяти, щоб на Землі настали мир і гармонія.