Вона може сидіти за обіднім столом, та як тільки вдарить грім, зразу ж кидається під ліжко. Все це через нерви.
— Авжеж,— радо підхопив Жіль,— все це через нерви.
І він подумав, що досі Наталі приділяла набагато більше уваги його нервам, ніж своїм, і те, що вопи помінялись ролями, може, й цілком справедливо. Він завів з господинею довгу розмову, почастував її портвейном і сам впшів кілька чарок цього вина, якого завжди терпіти не міг, але яке тепер нагадувало йому зятеві коктейлі, і трохи напідпитку вийшов з кав'ярні уже в більш оптимістичному настрої. Тепер йому треба піти поговорити з Елоїзою. Завтра він сходить у редакцію газети, спробує взяти авансом трохи грошей і надвечір зможе поїхати. Він уже уявляв собі сто кілометрів у машині поруч із Наталі, ці пічні чарівні сто кілометрів, ці сто кілометрів любовних освідчень. Навіщо він казав їй про тиждень чи й два розлуки? Напевне, з почуття самозахисту, щоб переконуючи її, переконати й себе, що він може прожити без неї тиждень, що є ще Париж, є його самолюбпі амбіції, є приятелі, але насправді в усьому тому був фальш і вже два дні усе те було якимось несправжнім,— він нічого не бачив, нічого не відчував і жив лише спогадами про Лімузен та обличчя Наталі. Але що вона подумає, коли побачить, що він так швидко вернувся, що він уже прикутий до неї? Чи не прийде до неї неминуча і занадто спокійна впевненість, яка з'являється ледь зникнуть сумніви? Чи, може, вона безтямно зрадіє? Він пригадав її очі, повні сліз, коли вони розлучалися на вокзалі, її сухий голос по телефону і прийшов до висновку, що в ній, очевидно, живуть дві жінки і таким чином помножуючи, ускладнюючи, затуманюючи образ Наталі, він сам мимоволі роздмухував у собі щире кохання.
Коли він повернувся додому, Елоїза дивилася телевізор, але зразу ж скочила і кинулася йому на шию. Він згадав таку саму сцену, що відбулася дуже давно, здивовано усвідомив, що відтоді минув лише якийсь місяць. Здавалось, що відтоді стільки відбулося всього... Але що ж трапилось насправді? Він два довгих тижні нудьгував у сестри, а потім з десяток днів віддавався коханню з якоюсь жінкою. На цьому при бажанні можна було б підвести риску. Але він цього не хотів. Оце й усе.
— Ну як, усе гаразд? Ти бачив Фермона?
— Так, бачив, ми про все вмовилися.
Йому пе хотілося ні пояснювати їй, ні розповідати про Гарньє. Він розповідав би це лише Наталі. Можливо, любов іноді можна визначити як бажання ділитися всім тільки з однією людиною.
— У тебе немає портвейну? — пробурмотів він і зразу ж пошкодував: він поводився, наче гість.
— Портвейну? Але ж ти завжди терпіти його не міг...
— Я випив уже три чарки, мішати не хочеться, а мені...— сказав він прокашлявшись,— мені треба випити.
Ось так. Початок покладено. Вона запитає: "Чого це?" — а він відповість: "Бо я маю з тобою поговорити". Ллє Елоїза ні про що не здогадувалась. Вона тільки вигукнула:
— О, я розумію! В тебе був такий важкий день, мій голубчику. Зараз я збігаю вниз, у крамницю. Я на хвилинку.
— Та не треба,— розчаровано сказав він, але вона вже стукнула дверима.
Він підійшов до вікна і побачив, як вона переходить вулицю своєю танцюючою ходою манекенниці, як заходить до крамниці. Він зацьковано оглянувся довкола: на журнальному столику лежали його улюблені сигарети, акуратно складена вечірня газета, у вазі стояли свіжі квіті;. Навіть не дивлячись, він знав, що в спальні па ліжку розкладені його біла сорочка, легкий сірий костюм. І ла-віть ведмідь, жахливий плюшевий ведмідь, з приводу якого Жіль не промови в жодного слова, десь зник. Елоїза, мабуть, сприймала його мовчання за делікатність, тоді як воно пояснювалося цілковитою байдужістю. А він, як добрий хам, безтурботний і п'яний, узяв її вчора. Він ненавидів самого себе. Він розповість про все це Наталі — нічого не приховуватиме від неї. Він уже починав пишатися своєю майбутньою відвертістю, власним пршгажен-шім, але не думав, яку роль у його сповіді гратиме бажання пом'якшити власну провину і надати в очах Наталі більшої цінності розриву з Елоїзою.
Жіль задумливо випив склянку портвейну і вирішив поговорити з Елоїзою після телевістей. Але потім їй страх захотілося подивитися чергову серію телефільму, який вона так само, як і його сестра Оділія, захоплено дивилася вже цілий місяць. Отож він несподівано одержав іще п'ятдесят хвилин відстрочки, але це тільки збільшило його збентеженість. Йому дуже хотілося витягти її з до-
му, повезти, наприклад, у клуб і там, серед музпкп н чужих людей, усе їй пояснити; це було б не так боляче н жорстоко. Але занадто банально.
— Ти не голодний? — запитала вона, вимикаючи телевізор.
— Ні. Елоїзо... Я хотів сказати тобі... Я... Я зустрів іншу жінку, там, на селі, і я... я...
Він белькотів, затинався. Елоїза зблідла, завмерла і непорушно дивилася на нього.
— Вона дуже допомогла мені,— поквапливо додав він.— Справді, тільки завдяки їй я тримаюся на ногах. Пробач мені, і пробач за те, що було вчора вночі. Я не повинен був...
Елоїза повільно сіла. Вона не промовила жодного слова у відповідь.
— Я знову поїду туди. Звичайно, ти можеш лишатися тут скільки хочеш... Ти чудово знаєш, що ми з тобою друзі на все життя...
"Який же я незграбний і безголовий,— думав віп.— Адже це звичайнісінький жорстокий розрив. Але що ішло я можу сказати?" У нього аж мороз пробіг поза шкірою.
— Ти любиш її? — запитала Елоїза.
І — Так. Принаймні думаю, що люблю. І вона мене любить,— швидко додав він. [ — Тоді чому ж... чому ж учора вночі?.. [ Вона навіть не дивплась на нього. Вона не плакала, ■а тільки втупилася в телевізор, ніби там ішов якпїіі'ь {фільм, видимий тільки їй.
— Я... я, мабуть, хотів тебе,— сказав він.— Пробач ієні, я повинен був відразу все тобі розповісти.
-ч— Так,— промовила вона.— Ти повинен був. Вопа змовкла, і це мовчання ставало нестерпним. Хай и вона краще кричала, допитувалася, обурювалася, може , тоді йому стало легше! Жіль провів рукою по своєму олоссю, він весь аж упрів. А Елоїза не казала жодного лова. Він підвівся, пройшовся по кімнаті.
— Ти чого-небудь вип'єш?
Елоїза підвела голову. Вона плакала, і Жіль інстинктивно потягся до неї, але вона рвучко відхилилася назад, затуливши рукою очі.
— Іди геть,— попросила вона,— благаю тебе, Жіль, іди геть, зараз же... Завтра я виберуся. Ні, я прошу тебе, іди геть.
Він збіг сходами, вибіг на вулицю. Йому перехопило дух, у грудях калатало серце, і він прихилився до дерева, обняв стовбур. Йому було смертельно соромно і тоскно.
— Я радий, що призначили саме вас,— сказав Гарньє. Вони сиділи в барі готелю "Королівський міст", що
містився у підвалі, і тому освітлення в ньому не мінялося ні взимку, ні влітку. Жіль ночував у готелі, був неголений, у брудній сорочці; цілу ніч його мучили кошмари. Дивно, але Гарньє, повний і високий, із сірими очима, сивим волоссям і чимось дуже лагідним у рисах обличчя, видавався набагато спокійнішим і впевненішим, ніж він.
— Це... це місце належало вам,— сказав Жіль.— Мені не хочеться відбирати його у вас.
— Вя тут ні до чого. Просто Фермонові не подобаються мої моральні засади.
Він засміявся, і Жіль почервонів.
— Бачите,— м'яко повів далі Гарньє,— це не так уже й важливо. "Втрачено все, крім честі". Я справді люблю цього хлопця. Те, що він сказав мені, ніби йому дев'ятнадцять років, а не сімнадцять, те, що він зізнався, з чого, чи, скоріше, за чий рахунок він жив,— у цьому немає нічого дивного. Я міг усе заперечувати. Вони не мали ніяких доказів. Але в такому разі, все заперечуючи і рятуючи репутацію, я втратив би свою честь. Комічно, правда?
— Що ви маєте намір робити? — запитав Жіль.
— За півроку хлопця випустять па волю. Йому буде вісімнадцять. І він сам вирішить, бачитись зі мною чи ні.
Жіль захоплено подивився на Гарньє.
— Але якщо він не повернеться до вас,— сказав він,— ви все втратите, нічого не діставши навзамін...
— Я ніколи не втрачав того, що давав,— миролюбно промовив Гарнье.— Дорого обходиться лише те, що крадуть, любий мій, запам'ятайте це...— і він засміявся.— Мабуть, я здаюся вам надто великим моралістом, зважаючи на так звану мою розбещеність, але повірте: в той день, коли вп станете соромитись того, що ви любите, вн пропали. Пропали для самого себе. А тепер поговоримо про роботу.
Гарньє дав Жілю пемало корисних порад, але той його майже не слухав. Він думав про те, що обікрав Елоїзу, про те, що ніколи не соромитиметься Наталі, що кохатиме її так само ніжно й щиро, як Гарньє любив свого хлопця. Він усе це скаже їй, він розповість їй про Гарньє, і йому нестерпно хотілось побачити її знову. За півгодини він буде в редакції газети, якнайшвидше залагодить свої грошові справи, пообідає з Жаном, доручить його турботам Елоїзу, спакується і помчить на п'ятигодинлий поїзд. А зараз просто звідси подзвонить у Лімож.
Голос Наталі звучав весело, лагідно, і він раптом відчув приплив ясного щастя.
— Я так шкодую за вчорашнє,— відразу сказала вона.— Але я справді була нажахана, це нерви.
— Я розумію,— сказав він.— Наталі, що тп скажеш, коли я приїду сьогодні ввечері?
Запанувала тиша.
— Сьогодні ввечері? — перепитала вона.— Ні, це занадто, неймовірно добре, Жілю. Ти можеш?
— Можу. Мені вже набридло це місто. І мені бракує тебе,— додав віп тихіше.— Я приїду поїздом. Ти зустрінеш мене у В'єрзоні?
! — О боліє мій,— досадливо сказала вона,— м:т сьогодні Ьапрошені на вечерю до Кудерків! Що ж робиш? Непідробний сум у її голосі заспокоїв Жіля, і він бадьоро сказав:
і 171
— Я зійду в Ліможі, візьму таксі, і ми побачимося завтра. Ти можеш пообідати зі мною? Завтра немає засідання Червоного Хреста?
— О Жіль...— промовила вона.— Жіль, подумати тільки: я завтра обідатиму з тобою... Яке щастя... Я страшенно скучила.
— Ти заїдеш по мене до сестри ополудні? Може, попередиш її?
Він раптом відчув себе зібраним, рішучим, мужнім. Він виринав із того непевного хаосу, який називався Парижем. Він знов оживав.
— Я зараз же поїду до неї,— сказала Наталі.— А завтра ополудні заїду по тебе. У тебе все гаразд?
— У мене були деякі ускладнення, навіть значні, але я... я все залагодив,— твердо закінчив він.
"Нічого собі "залагодив",— раптом подумав він.— Зайняв чуже місце і довів до сліз жінку".