Трохи сонця в холодній воді ("Сонячний промінь в холодній воді")

Франсуаза Саган

Моїй сестрі

Нерозпізнана, незрівнянна, Зігрівала вона мої невеселі тривожні дні. І я бачу її, і втрачаю, і біль мій бринить, Немов сонячний промінь в холодній воді.

Поль Елюар

Частина перша

ПАРИЖ

Розділ І

Тепер так з ним траплялося майже щоранку. Хіба що він звечора напивався і вранці мов у тумані вставав з постелі, приймав душ, роблячи все це майже несвідомо, ніби навпомацки, і сама втома звільняла його від тягаря власного "я". Але частіше приходили дні, що завдавали нестерпного болю: він прокидався вдосвіта, і його серце тріпотіло від страху, страху перед життям — інакше він не міг його назвати; він напружено чекав настирливих тривожних думок про свої поразки, невдачі, про голгофу нового дня. Серце калатало, а він намагався знов поринути в сон, намагався забутись. Марно. Тоді він сідав на ліжку, хапав пляшку з водою, що стояла поруч, ковтав теплої, огидної, без ніякого смаку рідини, такої ж огидної, як його життя за останні три місяці, і думав: "Та що ж це зі мною, що ж це зі мною?" І його охоплювали відчай і лють, адже він був самолюбний. І хоча він часто спостерігав у інших людей, яких по-справжньому поважав, нервову депресію, така недуга здавалася для нього принизливою, мов ляпас. З юних років він ніколи не надавав особливого значення своїй особі, був цілком задоволений тим життям, яке мав, і коли раптом зіткнувся в собі з хворобливою, немічною і зневіреною істотою, то відчув забобонний жах. Невже цей три-дцятип'ятирічннй чоловік, який удосвіта сідає на ліжку і безпричинно тремтить,— невже це і є він сам? Невже до цього привели його тридцять років безтурботного життя, сповненого веселощів, сміху і тільки зрідка затьмареного любовними прикрощами? Він утикався головою в подушку, притискався до неї щокою, ніби вона за самою своєю природою мала подарувати йому щасливий сон. Але його очі лишались розплющені. Йому було холодно, і він напинав на голову ковдру, йому було душно, і він розкривався, але так і не міг зупинити в собі внутрішнього тремтіння, позбутися відчаю і спустошення.

Звичайно, йому слід би повернутися до Елоїзи і спати з нею. Але він не міг. Уже три місяці він не доторкався до неї, три місяці вони обоє про це навіть не заїкалися. Красуня Елоїза... Цікаво, як вона терпить це... Ніби відчував в ньому щось хворобливе, дивне, ніби жаліє його. І думка про її жалість йому завдавала ще більшого болю, ніж її гнів або можлива зрада. Чого б він тільки не дав, щоб захотіти її, щоб кинутися на неї, увійти в солодке тепло жіночого тіла, шаленіти, нарешті забутися в чомусь іншому, а не в сні... Але він не міг. І кілька несміливих спроб, на які вона наважилася, викликали в нього неймовірну відразу до неї. Він, що так любив раніше любовні втіхи і міг віддаватися їм за найнесподіваніших і найдивніших обставин, виявлявся без сили в ліжку поруч із жінкою, яка йому подобалася, була вродлива і яку він навіть кохав.

А втім, він перебільшував. Якось три тижні тому він оволодів нею після знаменитої вечірки у Жана. Але як це сталося, він уже не пам'ятав. Того вечора він надто багато випив — на те в нього були причини,— і йому невиразно пригадувалася тільки безладна сутичка на його широкому ліжку, а вранці полегкість від того, що він виграв одно очко. Ніби коротка мить даної і одержаної насолоди могла бути реваншем за безсонні ночі, за незграбні виправдання і напускну розв'язність. Цим не похвалишся. Життя, яке досі його всім обдаровувало — принаймні він так вважав, і це було однією з причин його успіху,— раптом відступило від нього, як відступає море в години відпливу, полишаючи скелю, до якої так довго лащилось. Уявивши себе в образі старого самотнього бескида, він гірко засміявся. Але й справді йому здавалося, що життя покидає його, як кров, що витікає з потаємної рани. Час більше не плинув: він просто зникав. І Жіль марно переконував себе, що й тепер у нього лишилось багато ще переваг: гарна зовнішність, цікавий фах, всілякі успіхи,— все це здавалося йому так само прісним і нецікавим, як слова церковних акафістів. Слова були мертві, мертві.

До того ж вечірка у Жана виявила у всьому цьому огидний фізіологічний аспект. Жіль на хвилину вийшов з вітальні і підійшов до умивальника, щоб причесатися і помити руки. Мило вислизнуло з його долонь і впало додолу під раковину. Він нахилився, щоб підняти його. Мило стриміло за трубою, воно немов сховалося там, і той рожевий шматочок мила раптом здався йому до вульгарності непристойним. Він простяг руку, щоб узяти його,— і не зміг. Воно було ніби маленька нічна тварина, яка чекала в темряві дотику його руки, і Жіль завмер від жаху. Потім він підвівся, весь вкритий потом, і коли подивився на себе в дзеркало, в глибині його свідомості раптом прокинулася якась відчужена цікавість, що заступила страх. Глибоко вдихнувши, як плавець перед стрибком з трампліна, він знову присів навпочіпки і таки вхопив мило. Але відразу ж кинув його у раковину, як кидають заснулу гадюку, що здалася сухою гілкою; потім він добру хвилину хлюпав собі в обличчя холодною водою. Ось тоді він і подумав, що причиною всьому була не печінка, не втома і не "теперішні часи". Саме тоді він і визнав, що "це" справді сталося: він захворів.

Що ж тепер робити? Чи є хто самотніший за людину, яка вирішила жити весело, щасливо, з добродушним цинізмом, дійшла до цього вирішення найприроднішим шляхом — інстинктивно — і раптом опинилася з порожніми руками та ще в Парижі в 1967 році? Думка про те, щоб піти до психіатра, була принизлива, і він рішуче відкинув її з гордості, яку вважав однією з найкращих своїх рис. Отже, йому залишалося тільки мовчати. І сяк-так жити далі. Просто спробувати якось жити. Крім того, зберігаючи давню свою сліпу віру в життя з його щасливими випадковостями, він сподівався, що все це скоро минеться. Час, єдиний володар, якого він визнавав, відносив за собою геть його захоплення, його радощі, прикрощі, інколи деякі з його поглядів, і не було ніяких підстав думати, що той самий час не впорається і з "цією штукою". Але "ця штука" була чимсь невиразним, безіменним, і він не знав, що воно таке. А час, можливо, має владу лише над тим, що ти усвідомив.

Розділ II

Він працював у міжнародному відділі газети і того дня весь ранок провів у редакції. У світі відбувалися криваві безглузді події, що пробуджували у його колег лоскітливе почуття жаху, і це дратувало його. Раніше, три місяці тому, він із задоволенням охав би разом з ними, обурювався б, але тепер не міг. Йому навіть було трохи прикро від того, що десь на Середньому Сході, в США чи в якійсь іншій країні хтось намагався відвернути його увагу від єдиної справжньої драми — його власної. Земля оберталася, сповнена хаосу, і в кого може знайтися бажання чи час поцікавитися його жалюгідними проблемами? А проте хіба мало він змарнував часу, вислуховуючи відчайдушні сповіді й зізнання тих, хто зазнав невдач, хіба мало він намагався порятувати інших? Ні. Навколо нього ходили люди в очима, блискучими від збудження, і лише він залишався самотній, зневірений, як покинутий пес, став таким самим егоїстичним, як деякі старі люди, й таким самим нікчемним. Раптом він вирішив сходити до Жана, на поверх вище, і поговорити з ним. В цю хвилину Жан здавався йому єдиною людиною, здатною забути власні турботи і поспівчувати йому в біді.

загрузка...

В тридцять п'ять років Жіль був ще вродливий. "Ще" тому, що в двадцять він відзначався рідкісною вродою, якої, щоправда, ніколи не усвідомлював, але якою весело ко-ристався і несамохіть надовго брав у полон і жінок, і чоловіків (хоча ці останні його мало цікавили). Тепер, через п'ятнадцять років, він став сухорлявіший, більш змужнілий, але в його ході, в його рухах ще залишилося щось від звитяжного юнака. І в Жана, який його просто обожнював у ті часи, не кажучи йому цього і навіть не зізнаючися в цьому самому собі, аж защеміло серце, коли ввійшов Жіль. Його змарніле обличчя, його сині очі, чорне довге волосся, знервованість... Він ставав дедалі знервованішим, і Жа-нові слід було зайнятися ним. Але він не міг насмілитись: Жіль так довго був для нього символом щастя, безтурботності, що він не наважувався заговорити з ним, як не наважуєшся замахнутись на чийсь усталений образ. Та що, коли образ розсипається в прах... І Жан, що з давніх пір був круглий, лисий і засмиканий життям, мусив переконатися, що не існує "винятково" щасливих людей. Жан утратив уже багато ілюзій, але цю ілюзію, може, саме черев її наївність, йому було найтяжче втрачати. Він підсунув Жілю стілець, і той обережно сів, бо кімната була буквально захаращена теками, наваленими на столах, на підлозі та на каміні. Жан простяг йому сигарету. Вікно виходило на сірі й голубі дахи, на царство риштаків і телевізійних антен, якими донедавна захоплювався Жіль. Але тепер він на них навіть не глянув.

— Ну то як,— сказав Жан.— Як тобі все це подобається?

— Ти маєш на увазі вбивство? Справді, можна сказати, вийшло в них непогано.

І Жіль замовк, опустивши очі. Минула хвилина, Жан, роблячи над собою останнє зусилля, поскладав кілька справ, насвистуючи, ніби хвилинне мовчання було цілком нормальне для них. Зрештою він наважився — взяла гору його доброта, вій згадав, який був уважний і лагідний з ним Жіль у ті дні, коли від нього, Жана, пішла дружина, і раптом відчув себе страшенним егоїстом. Уже два місяці він бачив, що в Жіля якесь лихо, і два місяці уникав заводити з ним про це мову. Гарний друг, нічого не скажеш. Але тепер, коли Жіль давав йому право, а точніше — примушував його почати наступ, він не міг утриматися від маленької інсценівки. Всі ми такі після тридцяти: будь-яка подія, байдуже, зачіпає вона весь світ чи тільки наші почуття, вимагає пеи-ної театралізації для того, щоб вона пішла нам на користь або справді дійшла до нас. Отож Жан роздушив у попільничці недокурену сигарету, сів і схрестив на грудях руки. Якусь секунду він пильно дивився Жілю в обличчя, потім прокашлявся і похмуро сказав:

— Ну то як?

— Що "як"? — перепитав Жіль. Тепер йому хотілося вже піти геть, але він знав, що нікуди не піде, що він усе зробив для того, щоб примусити Жана розпитувати його. Навіть гірше, він уже відчував, що йому легшає на душі.

— Щось не клеїться?

— Не клеїться.

— Уже з місяць чи два?

— Три.

Жан визначив час навмання, щоб показати Жілю, що він не був неуважний до нього і якщо раніше не заводив про це розмов, то лише з делікатності.

1 2 3 4 5 6 7