Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!")

Франсуаза Саган

Франсуаза Саган

Здрастуй, печаль!

(переклав Ярема Кравець)

Бувай, печаль.

Заходь, печаль.

Ти вписана у риси стелі,

Ти вписана в очі, які я кохаю;

Ти ще не справжнє горе,

Бо найбідніші губи зраджують тебе,

Коли всміхаються.

Заходь, печаль.

Любов жагучих тіл,

Могуть любові,

Чия жага гряде пождано,

Немов потвора безтілесна.

Зневірене чоло.

Печаль, лице прекрасне.

Поль Елюар "Саме життя".

(Переклад Михайла Москаленка.)

Частина перша

Розділ І

Це дивне почуття, що затопило мене солодкою млостю, я не зважуюсь назвати гарним і суворим словом — печаль. Це почуття таке повнокровне і таке егоїстичне, що мені соромно за нього, а печаль завжди видавалася мені шляхетною. Я ніколи її не знала — почувала звичайно нудьгу, жаль, зрідка докори сумління. А тепер щось огорнуло мене ніжно-тремтливе, наче шовк, відмежовуючи од інших людей.

Того літа я мала сімнадцять років і почувалася безмежно щасливою. "Рештою світу" для мене був мій батько та його коханка Ельза. Мушу одразу ж дати потрібні пояснення, щоб ця ситуація не видалася декому дивною. Мій батько мав сорок років, минуло вже п'ятнадцять років, як він повдовів. Це був молодий іще чоловік, сповнений життєвої енергії, привабливості, і коли два роки перед тим я вернулась додому з пансіону, то відразу зрозуміла, що він має коханку. Трохи довше мусила звикати до думки, що коханки в нього міняються двічі на рік! Та незабаром його чарівність, нове для мене безтурботне життя, мій погідний настрій примирили мене з цією думкою. Батько був людиною легковажною, одначе справною на службі, скоро запалювався і так само скоро втомлювався, подобався жінкам. Я швидко його полюбила всією душею, бо він був добрий, шляхетний, життєрадісний, а крім того, дуже мене любив. Не уявляю собі кращого і веселішого друга. На початку того літа він був навіть такий ласкавий, що спитав мене, чи не завадить мені під час канікул присутність Ельзи, його теперішньої коханки. Я могла тільки схвалиш його задум, бо знала, що йому потрібні жінки, а крім того, Ельза зовсім би нам не заважала. Висока рудоволоса дівчина, трохи вульгарна, але вже трохи обтесана, Ельза працювала статисткою в кіностудіях або в барах на Єлісейських Полях. Була мила, доволі проста і без особливих претензій. А взагалі ми з батьком несказанно тішилися, що їдемо на відпочинок, і навіть гадки не мали щось обговорювати. Батько винайняв на узбережжі Середземного моря велику чудову білу віллу, розміщену осторонь гамірних шляхів; ми вже заздалегідь мріяли про неї, як тільки настали спекотні червневі дні. Вілла стояла на розі, високо над морем, була захована від дороги сосновим гайком; стрімка стежка вела від неї до маленької золотавої затоки, оточеної рудуватим скеллям. Там плюскотіло море.

Перші дні були чудові. Цілі години ми лежали на пляжі, знеможені спекою, поволі вкриваючись здоровою засмагою; лише в Ельзи шкіра червоніла й злазила, завдаючи їй жахливого болю. Батько робив ногами якісь складні вправи, щоб зігнати маленьке черевце, яке вадило його донжуанським намірам. Вже з самого ранку я не вилазила із свіжої прозорої води, поринала з головою, плавала метушливо, втомливо, щоб змити з себе весь бруд і порохняву Парижа. Я простягалася на березі, брала жменю піску і поволі просіювала його між пальцями ніжно-жовтавим дощиком, думала, що так само збігає час, що це звичайнісінька думка і що такі думки приємні. Було літо.

На шостий день я вперше побачила Сіріла. Вій плив під вітрилом понад берегом, і якраз перед нашою затокою його човен перекинувся. Я допомогла йому повиловлювати всі його пожитки, ми реготали, і я дізналася, що його звати Сіріл, він студент юридичного факультету і проводить канікули з матір'ю на сусідній віллі. Він мав відкрите смагляве обличчя південця, яке приваблювало своїм спокоєм та розсудливістю. Взагалі-то я уникала грубих, егоїстичних студентів університету, заклопотаних лише собою, а надто своїми молодими літами; вони шукали в них лише якоїсь драматичної історії чи причини для власної нудьги. Молодь-мені не подобалась. Мене більше вабили друзі мого батька, сорокарічні чоловіки, які лагідно та цікаво розмовляли зі мною, виказуючи до мене ніжність і батька, і коханця. Однак Сіріл мені сподобався. Він був високий, інколи гарний; його врода викликала довіру. Не поділяючи зі своїм батьком огиди до фізичної бридоти, огиди, яка часто примушувала нас відвідувати людей не вельми розумних, все-таки я відчувала при людях, позбавлених будь-якої фізичної привабливості, якусь бентегу, відчуженість: те, що вони змирилися зі своєю непринадністю, видавалося мені якоюсь неподобною хворістю. Адже чого ще ми прагнемо, як не подобатися? Я й досі ще не знаю як слід, чи прагнення перемоги таїть у собі надмір життєвої енергії, заповзятливість чи, може, приховану невисловлену потребу впевнитися в собі, утвердитись.

Коли ми прощалися, Сіріл пообіцяв, що навчить мене кермувати яхтою. Я вернулася на вечерю заполонена своїми власними думками і не брала, чи, точніше, майже не брала участі в розмові; ледь помітила, що батько чомусь знервований. Попоївши, ми полягали в шезлонги на терасі, як робили щовечора. Небо було всіяне зірками. Я дивилася на них, потайки сподіваючись, що вони зараз почнуть падати, прорізуючи небо своїми яскравими спалахами. Але був тільки початок липня, і зірки яскраво виблискували на небі. Серед жорстви тераси сюрчали цикади. Тисячі і тисячі цикад, сп'янілих від сквару та місячного сяйва, цілі ночі докучали тут навісним своїм сюрчанням. Мені якось пояснювали, що вони труть крило об крило, однак я схильна вважати, що це горловий спів — такий самий інстинктивний, як весняні котячі концерти. Нам було добре: лише дрібненькі зернятка піску, що позалазили мені під блузку, відганяли від мене дрімоту. Якраз у цю хвилину мій батько закашляв і випростався у шезлонгу.

— У нас буде гостя, — сказав він.

Я з відчаєм заплющила очі. Де ж пак! Нам тут було надто спокійно, так не могло довше тривати!

— Швидше, швидше кажіть, хто це! — вигукнула Ельза, завжди спрагла за світськими розвагами.

— Анна Ларсен, — відповів батько і глянув на мене.

Я з подивом дивилася на нього, не годна щось мовити.

— Я запропонував їй приїхати, коли вона втомиться своїми моделями, і вона… вона погодилась.

Мені б таке й на думку ніколи не спало. Анна Ларсен була давньою подругою моєї нещасної матері і майже не підтримувала знайомства з моїм батьком. Проте, коли я два роки тому вернулася з пансіону, батько відвіз мене до неї: його бентежила моя присутність. За тиждень вона зі смаком мене одягла і навчила, як поводитися в товаристві. А я пройнялася до неї палким захопленням, яке вона вправно повернула на одного юнака зі свого оточення. Отже, я завдячую їй свої перші елегантні вбрання, перші любовні почуття. В свої сорок два роки це була дуже знадлива, витончена жінка, з гарним гордовитим обличчям, що мало вираз якоїсь утоми, навіть байдужості. Ця байдужість — єдина річ, якою їй можна б докоряти. Анна була привітна, але стримана. Все в ній свідчило про стійку волю, душевний спокій і бентежило вас. Хоч вона була розлучена, вільна, однак за нею не знали коханців. А втім, ми мали різних знайомих: вона зналася з витонченими, інтелігентними, вихованими людьми, а наші знайомі були галасливі, невгамовні; батько хотів лише одного — щоб вони були гарні або веселі. Гадаю, що Анна трохи зневажала нас із батьком через наше захоплення розвагами, нікчемними забавами, як узагалі вона зневажала всяку надмірність. Поєднували нас тільки ділові обіди (її фах був моделювання, а батьків реклама), спогади про мою матір та мою старанність як учениці Анни, бо, хоч Анна мене й бентежила, все-таки я нею дуже захоплювалася. Та й взагалі, несподіваний її приїзд здавався недоречним, якщо зважити на присутність Ельзи та погляди Анни на виховання.

Ельза довго розпитувала нас, хто така Анна та яке її становище в світі, тоді пішла спати. Я залишилася на самоті з батьком, сіла на сходи біля його ніг. Він нахилився, поклав мені руки на плечі.

— Чому ти так змарніла, дитинко? Ти схожа на безхатнє котенятко. Я хотів би мати гарну донечку-білявку, трохи міцнішу, з порцеляновими очима і…

— Не в тім річ, — перебила я його. — Нащо ти запросив Анну, скажи мені? І чому вона на це погодилась?

— Мабуть, щоб побачити твого старого батька, хтозна.

— Ти не з тих чоловіків, що цікавлять Анну, — сказала я. — Вона надто розумна, надто себе поважає. А що буде з Ельзою? Ти подумав про неї? Ти уявляєш собі, про що вони говоритимуть? Бо я не уявляю.

— Я не подумав про це, — зізнався він. — Справді, це жахливо, Сесіль, моя дорогенька, може, ми вернемось у Париж?

Він тихенько сміявся, потираючи мені потилицю. Я обернулася, глянула на нього. Його темні очі блищали, довкола них променилися дрібненькі веселі зморшки, вуста ледь розтяглися в усмішці. Він був схожий на фавна. Я засміялася разом з ним; так було завжди, коли він сам собі напитував якусь мороку.

— Дорога моя пораднице! Що б я робив без тебе? — сказав він.

І голос його був такий ніжний, такий переконливий, що я зрозуміла: можливо, він нещасний. До пізньої ночі ми проговорили про кохання, про любовні страждання. Мій батько вважав, що все це вигадка. Він уперто заперечував поняття вірності, поважних стосунків, якогось обов'язку. Вій пояснював мені, що все це пусті вигадки. Якби я почула це від когось іншого, то була б шокована. Але я знала, що в його житті воно не виключало ні ніжності, ані відданості, бо він ними тим і переймався, що не вважав їх тривкими. Мене спокушали його міркування про любов: жагучу, бурхливу, скороминучу. Я не була в тому віці, коли прагнуть вірності. Мій любовний досвід обмежувався побаченнями, поцілунками і гіркими розчаруваннями.

Розділ II

Анна мала приїхати лише через тиждень. Я користала з останніх днів справжніх канікул. Ми найняли віллу на два місяці, але я знала, що, коли прибуде Анна, ми попрощаємося з омріяним відпочинком. Усім речам Анна надавала певних обрисів, а словам — значення, яке ми з батьком залюбки нехтували. Вона накидала норми доброго тону, вихованості, це легко було помітити по несподіваних відходах, ображеному мовчанню і висловлюваннях.

1 2 3 4 5 6 7