Чи любите ви Брамса?

Франсуаза Саган

Переклав Віктор Омельченко

Перекладено за виданням: Aimez — vous Brahms? Sélection des amis du livre Strasbourg, 1959

Присвячую Гі

Розділ І

Cидячи перед дзеркалом, Поль вдивлялась у власне обличчя, немов вивчала на ньому сліди поразок, що їх зазнала за свої тридцять дев'ять років, вдивлялась, не відчуваючи ні жаху, ні гіркоти, що опановують жінок у таких випадках, а з якимось приглушеним спокоєм. Так, ніби тепла шкіра, яку подекуди ледь натягували два пальці, щоб позначилася зморщечка, щоб чіткіше проступила1 тінь,— ніби ця шкіра належала комусь іншому, іншій Поль, котра вболівала за свою вроду і з прикрістю усвідомлювала, що переходить із категорії молодих у категорію моложавих жінок, і вона ледве впізнавала цю іншу Поль. Вона сіла перед дзеркалом, аби лише вбити час, і, усміхнувшись, несподівано усвідомила, що саме час крадькома вбиває її, спалює її на тихому вогні, руйнуючи тіло й обличчя, які — вона це знала — не одному подобалися.

Роже мав прийти о дев'ятій годині; зараз сьома,— в неї ще вдосталь часу. Ще можна лягти на ліжко, заплющити очі й ні про що не думати. Розслабитися. Спочити. Але що так пекло, до знемоги мучило її цілий день? їй була добре знайома ота тривожна апатія, яка водила її з кімнати в кімнату, од вікна до вікна. Так бувало з нею в дитинстві, в дощові дні.

"Вона зайшла в ванну кімнату, нахилилась, торкнулася води в ванні, і несподівано цей жест нагадав їй інше... Це було років п'ятнадцять тому. Вона була з Марком, вони вдруге проводили канікули разом, і вона вже тоді відчувала, що скоро все скінчиться. Вони пливли на Марковому шверботі, вітрило билося па вітрі, як неспокійне серце; їй було двадцять п'ять. І раптом її заполонило щастя, вона згідливо приймала все, що мала у своєму житті, приймала весь світ таким, як він є,— її осяяло почуття, що в ііеї усе чудово. І щоб сховати своє щасливе обличчя, вона нахили-лась за борт і занурила пальці у стрімку воду. Маленький вітрильник хитнувся. Марк ліниво блимнув па неї — тільки він умів так дивитись,— і зразу щастя поступилося місцем іронії. Звичайно, вона ще зазнавала щастя з іншими чи завдяки іншим, але більш ніколи воно не було таким повним, таким незрівнянним. А той спогад побляк і зблід, як недотримана обіцянка.

Незабаром прийде Роже, вона йому все пояснить, спробує пояснити. "Авжеж, що й казати",— відповість він із задоволенням, яке відчував щоразу, коли говорив про підступність життя, коли, майже тріумфуючи, розводився про марноту існування, про безглуздість бажання жити. Тільки все це поєднується в ньому з певтолепною життєлюбністю,— в глибині душі він задоволений, що існує на світі, і це почут-. тя залишає його лише вві спі. Та навіть і в цей час — засинає Роже, ледве тільки покладе голову на подушку — він, як і наяву, тримає руку на серці, прислухаючись до свого життя. Ні, не зможе вона пояснити Роже, що стомилась, що її вже нудить від незалежності, яка стала законом їхніх стосунків, незалежності, якою користується тільки він і яка для неї обертається самотою; не зможе вона пояспити йому, що інколи почуває себе однією з тих уїдливих самиць-власниць, яких він ненавидить. її порожня квартира раптом здалася їй жахливо понурою і непотрібною.

О дев'ятій подзвонив Роже, і, відчиняючи йому, бачачи в дверях його усміхнене обличчя, його велику, масивну постать, вона вкотре вже покірно подумала, що, мабуть, така її доля і що вона його любить. Він пригорнув її до грудей.

— Як ти гарно вбрана... Я скучив за тобою. Ти сама?

— Сама. Заходь.

"Ти сама?.." А що б він зробив, якби почув у відповідь: "Ні, ти прийшов не до речі"? Але за всі шість років вона жодного разу не сказала йому цих слів. Він ніколи не забував запитати її про це, іноді навіть вибачався, що потурбував,— звісно, хитруючи,— і за це хитрування Поль в душі картала його навіть більше, ніж за його непостійність (йому й на думку не спадало, що через нього вопа може бути самотня і нещаслива). Поль усміхнулась йому. Він відкоркував пляшку, налив дві склянки, сів.

— Сядь коло мене, Поль. Де ми повечеряємо? — Він теж мав стомлений вигляд. Він узяв її руку, потиснув.— У мене кругом неприємності,— зітхнув він.— За що не візьмуся, усе^не клеїться, скрізь самі йолопи й тюхтії, просто НЄЙХМО-вірно. Ох, знаєш, жити б оце на селі...

Вона засміялася.

— Ти нудився б без своєї набережної Берсі, без своїх складів, ваговозів. Без своїх нічних блукань по Парижу...

На останні слова він усміхнувся, потягся всім тілом і стомлено відкинувся1 на спинку дивана. Вона не обернулася. Дивилася на свою руку, що лежала на його широкій долоні. Вона знала всього його: густий чуб, що починав рости низько над лобом, будь-який вираз його голубих, трохи вирлатих очей, складку губів. Вона знала його напам'ять.

— До речі,— промовив він,— до речі, про мої шалені ночі: днями мене, як хлопчака, забрали в поліцію. Я побився з якимось типом. Маючи вже за сорок... У поліцію... Уявляєш собі...

— А через віщо ти бився?

— Вже не пригадую. Але йому добре дісталося.

І він схопився на ноги, ніби згадка про бійку додала йому сили.

— Я знаю, куди ми підемо,— сказав він.— До "П'ємоп-тіа",, А потім потанцюємо. Якщо ти, звичайно, зволиш визнати, що я добре танцюю.

— Ти тупцяєш, а не танцюєш,— сказала Поль.

— Не всі так вважають.

— Якщо ти маєш па увазі тих бідолах, яким крутиш голови, то тут нічого не скажеш,— зауважила Поль.

Обоє засміялися. Вони охоче жартували з зальотів Роже.

Перше ніж покласти руку на поруччя сходів, Поль па мить прихилилася до стіни. Вона раптом занепала Духом.

В машині Роже вона механічно ввімкнула радіо. У мертвотно блідому світлі щитка приладів на мить побачила свою руку, довгу й доглянуту. Під шкірою проступали жилки, що вже добирались до пальців, сплітаючись у безладному малюнку. "Наче моє життя",— подумала вона, але в ту ж мить сама собі заперечила: "Ні, неправда". Вона любить свою роботу, має минуле, в якому нема за чим жалкувати, добрих друзів. І тривалий зв'язок. Вона обернулася до Роже.

— Скільки разів я вмикала радіо, їдучи з тобою вечеряти?

— Не знаю.

Він скоса глянув на неї. Незважаючи на роки зв'язку і певність, що вона його любить, він і досі був дивовижно чутливий до її настрою, був завжди насторожі. Як на початку знайомства... Вона почала була звичне: "Пригадуєш?", але враз похопилась і вирішила сьогодні вже не давати волі щемливим своїм почуттям.

загрузка...

— Тобі мої слова здаються заїждженими?

— Ні, я сам собі часом здаюся заїждженим.

Він простяг до неї руку, вона взяла її у свої долоні. Вів він машину швидко, знайомі вулиці квапливо стелилися під колеса.

Париж лиснів під осіннім дощем. Роже засміявся.

— Я ось думаю, чому я завжди так жену машину. Чи не тому, що хочу здаватися молодим?

Вона промовчала. Відколи вона його знала, він завжди намагався показати, що він молодий, він був "хлопцем". Лише недавно він зізнався їй у тому, що це не так, і це зізнання навіть злякало Поль. її дедалі більше лякала роль повірниці, в яку вопа мимохіть утягувалась в ім'я взаєморозуміння, в ім'я кохання. Він був її життям, хоча й забував про це, і вона сама з похвальною скромністю допомагала йому про це эабути.

Вони спокійно вечеряли і розмовляли про труднощі, звичайні для всіх транспортних агенств, таких, як у Роже; потім Поль розповіла йому кілька смішних випадків, що сталися в крамниця*, де вона працювала декораторкою. Одна клієнтка від Фата конче хотіла, щоб Поль зайнялася її квартирою. Якась заможна американка.

— Ван ден Беш? — перепитав Роже.— Стривай, щось мені це нагадує. А-а, точно...

Поль запитливо звела брови. У нього був той самий безтурботний вигляд, що з'являвся завжди, коли в нього виникали спогади певного роду.

— Колись я її знав. Боюся, ще до війни. Вона завжди сиділа в кав'ярні "Флоренція".

— Відтоді вона встигла вийти заміж, розлучитися і таке інше...

— Так-так,— мрійливо промовив він,— її звали... Поль відчула роздратування. їй раптом захотілося встромити виделку в його долоню.

— Мені байдуже, як її звали,— сказала Поль.— Здається, в неї досить грошей і ні крихти смаку. Саме те, що мені треба, щоб якось жити.

— Скільки тепер їй років?

— За п'ятдесят,— холодно відповіла Поль і, помітивши вираз його обличчя, засміялася.

Роже нахилився через столик, уважно глянув їй в обличчя.

— Ти жахлива, Поль. Тобі аби тільки мене принизити. І все одно я тебе кохаю, хоч і не слід було б.

Він полюбляв удавати з себе жертву. Поль зітхнула.

— Хай там що, а завтра я піду до неї. На проспект Клебер. Я ніяк не можу звести кіпці з кінцями. Та ñ ти теж,— швидко додала вона, побачивши, що він заперечливо підпяв РУКУ-

— Порозмовляймо про щось інше,— запропонував він.— Ходімо трохи потанцюємо де-небудь.

В нічному кабаре вони сіли далеко від танцювального майданчика і мовчки дивилися, як мигтять обличчя танцівників. Поль поклала долоню на руку Роже і почувала себе в затишку й безпеці,— вона так до нього звикла. У неї вже не стало б сили звикати знову до когось іншого, вивчати когось іншого, і в цій певності вона черпала журливе щастя. Вони й собі пішли потанцювати. Не дослухаючись до ритму, Роже твердо водив її з кінця в кінець майданчика, і видно було, що він дуже задоволений собою. Поль була щаслива.

Згодом вони приїхали до її дому, Роже вийшов з маши-пп і обняв її перед під'їздом.

— Спи спокійно. До завтра, люба.

Він торкнувся губами її уст і поїхав. Поль помахала йому рукою. Усе частіше він залишав її "спати спокійно"!

У порожній німій квартирі вона ретельно склала свої речі й сіла па ліжко із сльозами на очах. Вона зосталася сама, цієї ночі знову сама, і майбутнє уявилося їй довгою низкою самотніх ночей серед ніколи не зім'ятих простира-дел, в понурому спокої, схожому на спокій затяжної хвороби. Лежачи в постелі, вона інстинктивно простягла руку, ніби бажаючи торкнутися теплого плеча, і стримувала дихання, ніби боялася порушити чийсь сон. Сон чоловіка або дитини. Будь-кого, аби лише вона була потрібна, аби лише її живе тепло допомагало їм спати й прокидатися. Але нікому вона не була потрібна по-справжньому. Хіба що Роже, та й то не завжди... І не по-справжньому. І не любов це в нього, а сама фізіологія — іноді вона це відчувала.

1 2 3 4 5 6 7