Італійське небо

Франсуаза Саган

ОПОВІДАННЯ

Переклала з французької Тамара КУРІПКО

Вечоріло. Синє небо ніби розтануло у високості. Лишилася тільки біла смуга над чорним рельєфом пагорбу.

Майлз зітхнув, простягнув руку до столика і взяв пляшку з коньяком. Це був добрий французький коньяк, золотавий та зігрівальний. Від інших напоїв Майлзові було холодно, і він їх уникав. Лише цей один. Проте це була уже четверта чи п'ята чарка, і його дружина запротестувала.

— Майлзе! Прошу тебе. Ти вже сп'янів. І не зможеш тримати ракетку. Ми запросили Сіместерів зіграти партію, і вони будуть змушені грати самі. Тобі не здається, що вже досить?

Майлз не полишив пляшку, заплющив очі, раптом став утомлений. До смерті втомлений.

— Моя люба Маргарет, — почав він, — якщо дозволиш... — 1 зупинився. Вона ніколи не дозволяла, щоб за ті десять років, що він грав у теніс, говорив "геллоу", гучно ляскав знайомих по спині і читав газети у своєму клубі, він був утомлений.

— Ось і Сіместери, — сказала Маргарет. — Поводься пристойно, я тебе благаю. У наших колах...

Майлз звівся на лікті і подивився на Сіместерів. Чоловік був високий, худий і червонолиций, гордовитого вигляду. "Жінка — м'язиста, — страшенно м'язиста", — подумав Майлз. Маргарет теж перейняла цей

тип поведінки: життя на свіжому повітрі, усмішка на всі зуби, чоловічий сміх та давнє добре товариство. Його почало нудити, і він знову сповз у своє крісло з ротангу. В цьому куточку Шотландії від людського була лише м'яка лінія пагорбів, тепло коньяку та власне він сам, Майлз. Усе інше (він шукав в'їдливе слово), усе інше було "організованим". Задоволений своїм словниковим запасом, він глянув на дружину. Потім, через силу, заговорив:

— Під час війни, коли ми наступали у Франції та Італії...

Голос його видав. Він відчув на собі погляд Сімсстсра і прочитав його думку: "Старий бідолаха Майлз, кепські його справи, йому б знову взятись за поло і зав'язати з цим питвом". Майлза цс розлютило, і він повів далі голосніше.

— На Півдні Франції та в Італії жінки не грають у теніс. У певних кварталах Марселя вони стоять на порозі і дивляться на вас, коли ви проходите повз них. Якщо спитаєте, чи не помилились дорогою, вони вам скажуть: "Іди геть".

Франсуаза Саган (справжнє ім'я — Франсуаза Куарез) — французька письменниця (1935— 2004) нової хвилі. Автор романів, есе, новел, драматичних творів. Стала скандально відомою у 19 років із публікацією свого першого твору — "Здрастуй, смутку" ("Bonjour, tristesse"), який розкривав потаємні подробиці життя тодішніх буржуа. Обрана тематика — кохання, бомонд, адюльтери, паризький люкс і курортна розкіш — стала в її творчості наскрізною. Проте за зовнішнім лоском та безтурботністю персонажів Саган — серйозна екзистенційна проблематика та психологічні колізії. Саме тому творчий доробок письменниці з плином часу не втрачає актуальності і хвилює читача.

Новела "Італійське небо" увійшла до збірки "Оксамитові очі" ("Des yeux de soie"), видавництво Flammarion, 1975 p.

І він вимовив "іди геть", перекривляючи тих жінок.

— Якщо ви не помилились, вони говорять: "Заходь".

Він промовив "заходь" майже пошепки і зовсім не для сміху. Сіместер вагався, чи не попросити його замовкнути, проте стримався. Обидві жінки злегка зашарілися.

— Вони не займаються спортом, — продовжив Майлз, наче для себе одного, — а ще вони ніжні і трохи зів'ялі, наче абрикоси у вересні. У них немає клубів, проте в них є один чи кілька чоловіків. Вони проводять час на сонці у розмовах; їхня шкіра пахне сонцем, а голоси — стомлені. Вони ніколи не кажуть "геллоу".

Він додав меланхолійно:

— Насправді тут усе інакше. Що б там не казали про жінок Півдня, з якими я знався, вони мені більше подобаються, аніж кляті тутешні хвойди зі своїми гольф-клубами та емансипацією.

1 він налив собі повну чарку коньяку. Запанувала напружена тиша. Сіместер марно підшуковував якісь слова, аби звести все на жарт. Розгнівана Маргарет не зводила з чоловіка очей.

Той подивився на неї:

— Жодних підстав для обурення, Маргарет, ми не були знайомі у 1944-му.

— Тобі не слід розповідати нам про солдатських дівок, Майлзе. Сподіваюся, наші друзі пробачать...

Але Майлз її вже не чув. Він підвівся із пляшкою в руці і попрямував углиб парку. Подалі від тенісу, голосів та облич. Він трохи хитався, але це було приємно. Ще приємніше стало, коли він простягнувся долі, а земля під ним почала крутитися, наче дзиґа. Гігантська дзиґа, що пахла сухою травою. Земля скрізь мала той самий солодкий аромат. Майлз заплющив очі та глибоко вдихав. Вдихав дуже далекий і давній запах, запах міста і моря, що його омиває, запах порту.

Де це сталося? У Неаполі чи в Марселі? Майлз пройшов обидві кампанії з американцями. Якось джип, керований чорношкірим водієм, летів із шаленою швидкістю і підскочив у неймовірному стрибку, — брязкіт заліза оглушив Майлза, і він опинився у полі, серед хлібів, стиха дихаючи, аби знову звикнути до життя, не сполохнувши його. Він не міг поворухнутися і раптом відчув запах, який упізнав із змішаним почуттям огиди та задоволеного інтересу: запах крові. Над його головою тихенько погойдувалася пшениця, на тлі італійського неба кольору тьмяної блакиті. Він поворухнув рукою, звів її до очей, щоб захиститися від сонця. І торкнувшись рукою повік, поклавши долоню на вії, відчувши раптом через цей подвійний дотик, що він, Майлз, живий — знову знепритомнів.

Він лежав нерухомий. Його привезли на ферму, яка спочатку здалася йому брудною. Ноги йому боліли, він боявся, що не зможе знову ходити, ані грати, як раніше, у теніс чи гольф. Він постійно повторював військовому лікарю: "Уявіть собі, я був провідним гравцем у гольф, коли навчався у коледжі!" Майлзові було двадцять два. Його помістили на горищі і полишили загіпсованим. Віконце горища виходило в поле, через нього видно було мирну рівнину, небо. Майлзові було страшно.

Італійки, які за ним доглядали, насилу розмовляли його мовою. Майлзу знадобився тиждень, аби зауважити молодшу жінку, трохи огрядну, з чорними, надзвичайно чорними очима і золотавою шкірою. їй мало бути тридцять років, можливо, менше, а її чоловік воював проти американців. "Його силою завербували", — сказала стара мати, — і вона заридала, сіпаючи себе за коси, і розірвала хусточку. Майлз зніяковів, побачивши такий вияв почуттів, він вважав, що їх не слід виявляти. Проте, щоб зробити старій приємне, він сказав, що це не страшно, що її син недовго буде в'язнем і що ніхто не знає, як ідуть справи. Молодша усміхнулась і нічого не сказала. В неї були дуже білі зуби, і вона не щебетала з ним про коледж, як його знайомі дівчата. Вона мало з ним говорила, і врешті-решт між ними утворилося щось, що його хвилювало і бентежило. Але їй він цього не сказав, бо й сам не знав, як далеко в нього це пішло.

загрузка...

Одного дня (на десятий день його перебування) вона сиділа поруч із ним і плела. Час від часу вона питала, чи не хоче він пити, оскільки було дуже спекотно. Та він завжди відмовлявся. В нього страшенно боліли ноги, і він питав себе, чи зможе колись знову грати у теніс із Гледіс та іншими дівчатами. Він погодився із деякою поспішністю тримати нитки у руках, поки молода жінка швидко намотувала клубок, опустивши очі. Вії в неї були дуже довгі. Майлз помітив це і знов поринув у свої похмурі думки: що робитиме він, немічний, у клубі?

— Gracie? — сказала вона благальним тоном.

Через те, що він ненавмисно опустив руки. Одразу ж знову підвів їх, невпевнено вибачившись, і вона йому усміхнулась. Майлз, у свою чергу, усміхнувся їй і відвів погляд. Гледіс сказала б... Але йому не вдалося подумати про Гледіс. Він бачив, що ниток поволі меншає в руках. Подумав, що, коли жінка скінчить, вона більше не сидітиме ось так, схилившись над ним, у такій яскравій блузці. І, мимоволі, він зупинив рух, нахиливши руки в іншому напрямі. Нарешті, він ухопився за кінчик нитки і не відпустив його. Зніяковіло подумав: "Лише маленький жарт, маленький жарт".

Коли в неї опинився її кінець нитки, а Майлз не відпускав свій — вона підвела очі. Він відчув, як відводить власні, спробував по-дурному посміхнутися. Вона потягнула вовняну нитку, дуже обережно, аби не порвати її, і таким чином опинилась проти Майлза, що заплющив очі. Вона повільно цілувала його, в той же час забираючи з рук нитку, як у дитини. А Майлз дозволив це зробити, переповнений блаженства і незрівнянної ніжності. Коли він розплющив очі, яскраве сонце змусило заплющити їх знову від сяйва червоної блузки. Молода жінка підтримувала його рукою за голову, як італійці тримають, щоб випити, солом'яну плетеницю фіасок із к'янті.

Майлз зостався сам на горищі. Вперше він відчував себе щасливим і таким спорідненим із цією занадто сповненою сонцем країною. Лежачи на боці, він споглядав пшеницю і оливкові дерева у полях, відчував на губах вологий дотик молодої жінки, і йому здавалось, що він віками жив у цій країні.

Тепер молодша жінка лишалася з ним на цілий день. Стара більше не підіймалася нагору. Ноги Майлза гоїлися, він їв маленькі голівки козячого сиру, дуже запашного, а Луїджі повісила над його ліжком фіаску із к'янті, яку він мав лише нахилити, аби просто до рота полився струмінь терпкого темно-червоного вина. Сонце затоплювало горище. Цілими днями по обіді він цілував Луїджі, клав голову на її червоний корсаж і ні про що не думав, навіть про Гледіс та друзів із клубу.

Лікар повернувся одного дня у джипі, а разом із ним повернулася і дисципліна. Він оглянув ноги Майлза, зняв з них гіпс і наказав тому зробити кілька кроків. Сказав, що Майлз зможе поїхати наступного дня і щоб він не забув подякувати цій італійській сім'ї.

Майлз на деякий час залишився на горищі сам. Подумав, що мав би бути більш задоволеним, що його вилікувано, оскільки він тепер міг грати в теніс, у гольф, виходити на полювання із сером Обів'є і танцювати англійські вальси із Гледіс чи з іншою дівчиною. Він міг би обійти Лондон і Глазго впевненими кроками. Однак сонце над полями, пуста фіаска з-під к'янті над головою, — усе це додавало невимовного жалю. Та врешті-решт, йому вже був час їхати! До того ж чоловік Луїджі скоро мав повернутися. І він нічого поганого із нею не скоїв, було лише кілька поцілунків.

1 2