Нараз він побачив себе очима цієї жінки — вільним, рішучим, знову легковажним і впевненим у собі, яким був усе життя. Його заполонила глибока ніжність, і він сам не знав, чим вона викликана: вдячністю за те, що Наталі відродила в ньому його колишній веселий, майже забутий ним образ, чи, може, в ньому обізвалася жалість до неї в передчутті, що він не повернеться. Він нахилися до Наталі.
— А як я не повернуся, що ти робитимеш?
— Приїду до тебе,— спокійно сказала вона.— Поцілуй мене.
Він поцілував її і зразу ж забув і Париж, і політику. Спочатку^, він цинічно подумав, що в усякому разі її йому бракуватиме як коханки, а потім забув і це й ще довго лежав нерухомо, поклавши голову їй на плече, наляканий самою думкою про розлуку з нею хоча б на тиждень. Вона мовчки гладила його по голові, перебирала волосся на потилиці. Надвечірнє сонце заливало кімнату світлом, і він раптом подумав, що ніколи не забуде цієї миті. Хоч би що там сталося.
— Я відвезу тебе завтра на вокзал,— сказала вона.— Не в Лімож, а у В'єрзон. І приїду за тобою, коли ти повернешся.
В її голосі прозвучав дивний спокій, схожий на спокій відчаю.
Частина третя
ПАРИЖ Розділ І
Про Елоїзу він згадав лише на вокзалі, побачивши, як вона біжить пероном йому назустріч. За нею йшов Жан, добродушний і трохи загадковий; Жілю довелося відповісти довгим поцілунком на поцілунок цієї чужої тепер для нього жінки, і він був приголомшений своєю забудькуватістю. "Таж справді,—думав він,— вона існує, живе у мене, це жахливо... Все ж таки Жан міг би нагадати мені..." І ця думка насмішила його. Ніби щоразу, коли повертаєшся з відпустки, добрий друг мусить нагадувати, що ти маєш коханку і що вона живе у твоєму домі... Тепер Елоїзині парфуми, дотик її губів були йому неприємні. Він згадав останній поцілунок Наталі у В'єрзоні три години тому, їхнє відчайдушне, самозабутнє прощання, і його обійняв забобонний страх. А що як з нею сталась аварія, коли вона поверталася важкою покрученою дорогою з повними сліз очима, які він побачив в останню хвилину? Він сам добрих п'ять хвилин не міг прийти до тями, сидячії в купо, поки нарешті встав і твердою ходою пішов до вагона-ресто-рану. В ту хвилину він не міг би вести машини, а Наталі ;Ж так швидко їздить! Добре, але так швидко! Ні, він стає наче ідіот. Жіль м'яко вивільнився з Елоїзиних обіймів, поляскав Жана по плечу і спробував усміхнутись. Вокзал був чорний від кіптяви, навколо стояв оглушливий гуркіт. Лише сидячи в Жановій машині, він знову побачив свій улюблений Париж, свій лінивий і синій нічний Париж, свій літній Париж. І на згадку про те, скільки щастя він 8азнав у цьому Парижі протягом останніх десяти років, у нього стиснулося серце, ніби всі ті радощі були пазавжди втрачені для нього. Йому стало страшно, він знов відчув себе розгубленим, пі на що не спроможним. Він усе віддав би зараз, щоб бути десь на луці в Лімузені й лежати в затінку поруч з Наталі.
— Ти радий, що повернувся? — питав Жан.
— Дуже. А як твої справи?
Він намагався набрати безтурботного вигляду.
— Добре, що Жан мене попередив,— чувся з заднього сидіння голос Елоїзи, все ж таки радісний голос,— не скажеш, що ти мене бомбардував своїми новинами...
— Мені хотілося звільнити Елоїзу від клопоту — брати таксі, щоб зустріти тебе,— сказав Жан,— і я заїхав по неї. Вона була неймовірно вражена, кели дізналася, що ти приїздиш...
Жан також сміявся, але його сміх був трохи силуваний. Він скоса глянув на Жіля, як дивляться на приятеля, коли той нашкодив.
— Я тобі дзвонив,— збрехав Жіль Елоїзі,— але весь час ніхто не брав трубки.
— Нічого дивного, я цілими днями знімалася. І знаєш, для якого журналу? Для "Вог"! — Елоїза тріумфувала.
"Що ж, тим краще,— цинічно подумав Жіль.— Хоч це влаштувалося". Але йому вже не давала спокою думка: подзвонити Наталі чи попросити Жана подзвонити їй. Він умовився з нею, що подзвонить лише наступного дня, бо була вже одинадцята ночі і він ризикував напоротися на її чоловіка. Але Жіль ніяк не міг позбутися своєї безглуздої, докучливої думки про автомобільну аварію. Звичайно, він не закоханий в Наталі, але йому хотілося задля власного спокою знати, що вона жива і здорова. До того ж як подзвонити з дому, коли від тебе й на крок не відходитиме Елоїза, та й Жан також — все розказуватиме йому про редакційні справи...
— У тебе набагато кращий вигляд,— сказав Жан,— навіть трохи засмаг. І якраз до речі: я сказав шефові, що ти поїхав на Лазурний берег з якоюсь італійською кіноактри-сочкою.
— А я мушу все це терпіти! — засміялася Елоїза, а Жіль, зніяковілий, ще глибше втиснувся в сидіння. Але зразу уявив собі Наталі в образі італійської кіноактриси, і його сповнило почуття нестримної гордості: Наталі була вродливіша за будь-яку італійську кіноактрису і мала те, чого, як правило, не мають італійські кінозірки.
Квартира залишилася така сама, хіба що якась більш дамська. Побачивши величезного плюшевого ведмедя, подарованого Елоїзі якимсь фотографом, Жіль на мить спалахнув, але стримався і відвернувся від нього. Начхати йому на все. Він почував себе ніби чужим у власному домі. Він сів у крісло, сподіваючись, що Жан і Елоїза також посідають і йому пощастить прослизнути у спальню до телефону. Але Елоїза, як дуже охайна жінка, уже затягла його валізу у спальню і з стуком відчинила стінну шафу. Він сидів у цілковитому відчаї, зовсім не слухаючи Жана; той зрештою помітив це і змовк, запитально дивлячись на товариша. Жіль підвівся.
— Вибач, старий, я на секунду. Обіцяв зразу по приїзді подзвонити сестрі, ти ж знаєш, яка вона неспокійна...
Він затнувся. Жан, чемно посміхаючись, тільки кивнув головою. Жіль не втримався, щоб не усміхнутись йому у відповідь, і його заполонила хвиля приязні до свого давнього приятеля і спільника. Жіль мимохідь покошлав Жа-нові волосся, пройшов у спальню, з невимушеним виглядом узяв телефон, сів на ліжко і подивився в телефонний довідник. Щоб подзвонити Наталі, треба було набратп аж дванадцять цифр.
— Ти зібрався так пізно дзвонити? — запптала Елоїза, вішаючи на плічка його синій піджак.
і — Я сестрі,— лаконічно відповів він.
Він набрав номер. Якщо підійде чоловік, доведеться повісити трубку. Почулися довгі гудки, а потім зовсім близько — бадьорий голос Наталі. І тут він помітив, що його рука, в якій була телефонна трубка, стала вологою.
— Алло! — сказав він.— Це я. Я хотів повідомити, що доїхав щасливо. І хотів довідатись, чи ти також щасливо повернулась додому.
Він говорив дуже швидко, байдужим тоном. Запала мовчанка, а потім почувся схвильований, хрипкуватий голос Наталі:
— Ви, мабуть, помилилися-— сказала вопа. А за мить лагідно додала: — Ні, ви мене зовсім не потурбували, мосьє,— і поклала трубку.
Жіль на секунду завмер, потім згадав про Елоїзу, сказав у мовчазний апарат: "Я вас обох цілую" — і також поклав трубку. Він весь упрів.
Отже, поруч з нею був чоловік. І вона нічого не могла йому сказати. Але ж і хитра вона!.. Як кумедно й лагідно прозвучало оте: "Ви мене зовсім не потурбували, мосьє". Звичайно ж, вона жива. І кохає його. Дивно все-таки, що в нього інколи так розгулюються нерви... Він ходою ділової людніш — ходою легкою, вільною — повернувся до вітальні, потерпаючи за Наталі не більше, ніж за Елоїзу, і взагалі цілком заспокоєний щодо неї. І ні на мить у нього не з'явилася думка: якщо він заспокоївся, значить мав потребу в тому, щоб його заспокоїли.
— От і знову між нами все, як було раніше,— почувся в темряві Елоїзин голос.— Я знала, що ми будемо разом дуже довго.
Жіль, не відповідаючи, повернувся на другий бік, зліш па самого себе. Він забагато пив сьогодні з Жаном, вони всі троє забагато випили — і за його повернення, і за нові успіхи. Коли Жан близько третьої ночі поїхав, Жілю зовсім не хотілося спати, він був веселий, сповнений переможної певності в собі, трохи п'яний і знов узяв Елоїзу, майже машинально, ніби щоб ще раз показати свою чоловічу силу, як узяв би першу-ліпшу жінку, що опинилася б у його постелі. Одне слово, він обдурив Наталі, але це не дуже його турбувало,— адже вона ніколи про це не знатиме; він скоріше обдурив самого себе, тому що навіть у сп'янінні відчута насолода була якась нервова, вимушена, і, нарешті, він обдурив Елоїзу, яка побачила в цьому доказ його кохання. Треба їй усе пояснити, треба їй усе розповісти про Наталі, розповісти негайно, поки Елоїза знову не почала думати, ніби він дорожить нею. Несподівано віп увімкнув світло, знайшов сигарету, холодно відзначив у думці, що Елоїза чарівна, коли в неї волосся розсипане по подушці, і став обмірковувати, як почати свою промову. У нього боліла голова, він почував себе геть розбитим, його мучила спрага.
— А все-таки дивно,— замріяно сказала Елоїза.— Усе залагодилося воднораз. Я буду постійною моделлю в журналі "Вог" завдяки тому американському фотографові, ти матимеш омріяну посаду, і ти видужав. Сказав би мені хто-небудь місяць тому! Ти знаєш, я дуже боялася за тебе. Дуже боялася. Дуже, дуже.
!• Як завжди після близькості вона лепетала дитячим го-[лоском. Спочатку це розчулювало Жіля, а потім почало дратувати. А тепер він лише гостріше відчував муки сумління. І — Не так усе просто,— хрипко сказав він.—Я ще не фвсім видужав. Як тільки я влаштую свої справи, поїду ^нов до сестри.
$ — Ну що ж, все одно я ціле літо працюватиму, зпіма-тимусь для журналу,— сказала вона.—Але між зніманнями я приїжджатиму до тебе. Тепер на внутрішніх лініях б літак на Лімож.
V, "Тільки цього ще мені бракувало",—подумав Жіль. Тут до всього ще додавався технічний прогрес. Тепер він таки мусив поговорити з пею рішуче, хоча завжди відчував май-5ке маніакальний жах при розриві з жінками. Тільки по
РСьогодні, тільки не зараз. Він уперше за весь вечір уважно надивився на Елоїзу: дивився у її довірливі очі, на її гарте, таке знайоме тіло, і відчув жаль і до неї, і до непотріб-ї тепер її ніжності, і до себе, і до Наталі, і до своєї лю-ві, до будь-якої любові, приреченої рано чи пізно згзснутп в сльозах і каятті; і вія упав головою в подушку, щоб Елоїза не побачила сліз на його очах. Вона нахилилась над ним.
— Ти журишся? Але ж усе влаштувалося...
Не відповівши, Жіль вимкнув світло. Він лежав, закинувши рукп за голову, і знову бачив перед собою луг біля річки, Наталі, яка йшла назустріч, вдихав запах трави, нагрітої сонцем, бачив віти осокорів, що тихо хитались над головою, і загадкову обіцянку в ясних очах Наталі.
Розділ II
Фермой, головний редактор газети, був високий, сухорлявий і незграбний трудяга.