Хоча й не знає чому. Можливо, її шестирічні зусилля зберегти їхню любов, всі ті безнастанні болісні зусилля стали зрештою для неї дорожчими від щастя. А може, їй гордість не дозволяла змиритися з думкою, що всі ті зусилля марні, і сама ця гордість, безперервно зазнаючи ударів, тільки міцніла; зрештою, Поль обрала Роже своїм володарем, може, саме через страждання, яких він їй завдавав. Так чи інакше він завжди вислизав з її рук. І ота боротьба, успіх якої був досить сумнівний, стала сенсом її життя.
А тим часом Поль не була створена для боротьби; інколи вона нагадувала собі про це, проводячи долонею від потилиці до чола по ніжному шовковистому, трохи кучерявому волоссю Сімона. Вона могла б ковзати по життю, як її рука ковзає по його кучерях; вона шепотіла про це Сімо-нові. Перше ніж заснути, вони цілі години лежали в темряві. Вони тримались за руки, перешіптувались, інколи у неї з'являлося безглузде враження, що поруч — шкільна подруга, їм обом по чотирнадцять років, і вони перебувають в одному з тих примарних дортуарів, де дівчата шепочуться про бога або про чоловіків. Так, вона говорила пошепки, і Сімон, захошґений цією напівтаемничістю, також говорив дуже тихо.
— А як би ти жила?
— Залишилася б: із Марком, моїм чоловіком. Зрештою, він був милий, люб'язний, дуже світський. І купався в багатстві... А мені хотілося спробувати...
Вона намагалася все пояснити Сімонові: як воно так сталося, що життя її несподівано визначилося в той самий день, коли вона відважилася кинутись у вир складного, важкого і принизливого світу жіночих професій. Турботи, матеріальні нестатки, посмішки, мовчазні відмови. Сімон слухав її, намагаючись вибрати з тих спогадів те, що мало стосунок до їхньої любові.
— А потім?
— Потім я, думаю, жила б так: стала б знічев'я зраджувати Марка, а втім, не знаю... Знаю тільки, що в мене була б дитина. І вже заради цього...
Поль замовкла. Сімон обнімав її; він хотів би мати від неї-дитину, всього хотів. Вона сміялася, лагідно цілувала йому очі й вела далі.
— У двадцять років все сприймається зовсім іпакше. Я чудово все пам'ятаю: тоді я хотіла бути щасливою.
Так, вона чудово все пам'ятала. Вона блукала вулицями, пляжами, гнана цим нестримним бажанням: вона все йшла і йшла, намагаючись знайти якесь знайоме обличчя, ознаки справленого на когось враження: якусь жертву. У неї над головою вптало прагнення до щастя так само, як воно витало над головами трьох поколінь, і йому не було перешкод, будь-які перешкоди здавалися безсилі. Але тепер вона вже не прагнула брати, вона лише намагалася зберегти те, що має. Зберегти свій фах, близького чоловіка, той самий фах і того самого чоловіка, що їх мала досить давно, але в яких і досі не була певна у свої тридцять дев'ять років. Сімон засинав, пригорнувшись до неї, вона шепотіла: "Спиш, любий?" Почувши її слова, він спросоння заперечував і пригортався ще міцніше до неї в темряві, огорнутий її пахощами, їхнім спільним теплом, щасливий, як у казці.
Розділ XVII
Це була вже тридцята сигарета. Роже зрозумів це, погасивши недопалок об край переповненої попільнички. Він аж здригнувся від огиди і ще раз увімкнув лампу біля узголів'я ліжка. Була третя година ночі, сон його не брав. Він поривчасто відчинив вікно, і крижане повітря так різко обдало його обличчя, шию, що він зразу ж зачинив вікно і припав лобом до шибки, ніби хотів роздивитися холод. Але йому швидко набридла безлюдна вулиця, він кинув погляд на своє відображення в дзеркалі й одразу відвів очі. Не подобався він собі. З нічного столика він узяв пачку сигарет, одну з них машинально затиснув зубами і зразу ж поклав назад. Йому вже обридли всі оті машинальні жести, що раніше були для нього часткою радощів, які приносить життя; йому обридли всі оті жести самотнього чоловіка, йому обрид смак тютюну. Треба було б підлікуватися, щось він зовсім розклеївся. Звичайно, він жалкував за Поль, але ж не через це з ним таке коїться. В цю хвилину вона, мабуть, спить в обіймах того розпещеного хлопчиська, вона все забула. Йому, Роже, лишалося тільки вийти з дому, знайти якусь шльондру й напитися. А втім, саме так про нього і думала Поль. Він відчував, що Поль ніколи його по-справжньому не поважала. Вона мала його за брутального селюка, хоча він приніс їй у дар те найкраще і найнадійніше, що мав у собі. Усі жінки на один лад: вони, здається, всього вимагають від тебе, усе тобі віддають, ти непомітно починаєш їм цілком довіряти, а потім одного чудового дня вони зникають через якийсь нікчемний привід. Бо зв'язок Поль із Сімоном це, безперечно, нікчемний привід. А проте в цю мить хлопець тримає Поль у своїх обіймах, нахиляється над її закинутим назад обличчям, над її напрочуд ніжним тілом, що так уміє віддаватися пестощам... Він рвучко повернувся, таки закурив сигарету, з лютою жадібністю вдихнув дим, а потім витрусив попільницю в камін. Треба було протопити; щоразу, коли Поль приходила до нього, вона розпалювала вогонь, довго стояла перед каміном навколішки, стежачи, як народжується полум'я, іноді гарним спокійним рухом поправляла або підкладала поліно, потім підводилась, ледь відступала від каміна, і вся кімната ставала рожевою, живою, вся — у грі тіней; в такі хвилини йому хотілося близькості з нею, і він казав їй про це. Але все це було так давно. Скільки Поль уже не приходила сюди? Два, три роки? Він узяв собі за ввичку їздити до неї, бо так було простіше, вона завжди чекала на нього.
Він усе ще тримав попільничку в руці, та раптом вона вислизнула з пальців: покотилася по підлозі і не розбилася. Йому чогось хотілося, щоб попільниця розбилася, замість продовжувати свій рух по інерції, щоб кругом лежали ^скалки, черепки. Але попільниця не розбилася; вопи розбиваються тільки в романах і кінофільмах, інша річ, якби це була коштовна маленька кришталева попільничка, яких багато в квартирі Поль, а не ця звичайна міцна попільниця, куплена в універмазі. Він розбив не менш, як сотню різних речей у квартирі Поль, а вона тільки сміялась; востаннє він розбив чудову кришталеву склянку, в якій віскі набувало незвичайного золотавого кольору. А втім, у тій квартирі, де він почував себе володарем і господарем, все було таким, як мало бути: гармонійним, лагідним і спокійним. І все ж таки, коли він виходив від Поль на вулицю, йому щоразу здавалося, що він утікає звідти. А тепер він сидить самотній у своїй квартирі і марно лютує на попільницю, що й падаючи не розбивається. Роже знову ліг, вимкнув світло і, поклавши руку на серце, перше ніж заснути, на мить подумав, що він не-щаслпвнй.
Розділ XVIII
Якось увечері вони випадково зіткнулися при вході до ресторану і всі троє зіграли сценку із класичного й абсурдного, такого звичного в Парижі балету: вона здалеку злегка кивнула чоловікові, на чиєму плечі стільки разів стогнала, зітхала і засинала; він незграбно вклонився їй, а Сімон якусь мить дивився на нього, але не вдарив, хоч у нього і свербіли руки. Вони посідали за досить віддалепі столики, і Поль зробила замовлення, не відриваючи очей від меню. Для власника ресторану, для декого із завсідників, що знали Поль, це була звична сцена. Сімон рішучим голосом замовив вина, Роже за іншим столом запитав у своєї супутниці, якому коктейлеві вона віддає перевагу. Нарешті Поль звела очі, усміхнулася Сімонові й глянула в бік Роже. Вона кохає Роже, ця очевидна істина кольнула її, тільки-но вона побачила його в дверях, такого самовдово-леного,— вона й досі любить його, вона ніби прокинулась від довгого, нікому не потрібного сну. Він також подивився на неї, спробував усміхнутися, але усмішка зразу ж зійшла з його лиця.
— Що ви питимете? — запитав Сімон.— Біле вино?
— Хай буде біле.
Поль бачила свої руки, що лежали на краю столика, акуратно розставлені прибори, Сімонів рукав біля своєї оголеної руки. Вона випила вино майже залпом. Сімон розмовляв без звичайної своєї жвавості. Здавалося, він жде чогось від неї або від Роже. Але чого? Хіба могла вона підвестися, кинути Сімонові: "Вибач, будь ласка", перейти зал. і сказати Роже: "Годі, ходімо додому". Так не робиться. А втім, за наших часів нічого вже не робиться, нічого розумного й романтичного.
Повечерявши, вони танцювали; вона бачила Роже, що тримав за стан непогану на вроду брюнетку — цього разу справді непогану,— свого Роже, що як завжди незграбно тупцяв перед дамою. Підвівся й Сімон — він танцював чудово, приплющивши очі. Він був гнучкий і тонкий, він підспівував тихенько оркестрові, й Поль залюбки підкорялась йому. Якоїсь миті її оголена рука зачепила руку Роже, що лежала на спині брюнетки, і Поль розплющила очі. Вони подивилися одне на одного — Роже, Поль,— кожен через плече іншого. Оркестр грав млявий слоу, майже без ритму. Вони дивились одне на одного на відстані якихось десяти сантиметрів, без усміху, не міняючи виразу обличчя; здавалося навіть, що вони не впізнають одне одного. Потім несподівано рука Роже відірвалася від спини його дами, простяглася до передпліччя Поль, ледь торкнулась пучками, і на обличчі Роже з'явилося таке благання, що Поль мимоволі заплющила очі. Сімон повернув даму в інший бік, і вони загубилися серед танцівників.
Цієї ночі Поль відмовилася спати з Сімоном, пославшись на втому, якої не відчувала. Вона довго лежала в ліжку з розплющеними очима. Вона знала, що станеться, знала, що немає іншої ради, і скорилася, лежачи в темряві, ледве дихаючи. Серед ночі вона підвелася і пройшла в кімнату, де на дивані спав Сімон. У скісному промінні світла, що падало зі спальні, вона бачила простягнуте юнацьке тіло, бачила, як ледь піднімаються і опускаються його груди. Поль дивилася, як він спить, зарившись головою в подушку, бачила ямочку на його потилиці; вона дивилася, як спить її власна молодість. Але коли він, стогнучи, повернувся на світло, Поль утекла. Вона не зважилась озватися до нього.
Наступного ранку в конторі на неї чекала записка від Роже. "Я повинен тебе бачити, так далі не можна. Подзвони мені". Поль подзвонила. Вони домовилися зустрітись о шостій вечора. Але вже за десять хвилин Роже був у конторі. Величезний, неприкаяний у цій жіночій крамниці. Вона підійшла до нього, завела в салончик, захаращений плетеними стільчиками з позолотою: розкішний інтер'єр для кошмарів.