Сором на саму думку, з якою радістю люди говоритимуть: мовляв, яке шаленство, яке сластолюбство і пасія до хлопчиків, тоді як насправді вона почуває себе старою і стомлепою і шукає лише одного — підтримки, їй було бридко думати: щодо неї, як і щодо інших — вона сама безліч разів була тому свідком — люди зроблять надто жорстокі, й несхвальні або надто похвальні висновки. Про неї казали: "Бідолашна Поль",— тому, що її зраджував Роже, або: "Ото ще, незалежна! Навіжена якась", коли вона покинула свого молодого, вродливого, але занудливого чоловіка; її ганили або жаліли. Але ніколи ще вона не зазнавала тієї зневаги до себе і заздрості, яких зазнає тепер.
Розділ XII
Хоч Поль цього й не знала, Сімон у їхню першу піч зовсім не спав. Він лише нерухомо лежав поруч з нею, поклавши руку на її стан, де вже утворилася складочка, прислухався до її рівного дихання і намагався дихати їй у такт. "Треба бути або дуже закоханим, або ж украй пересиченим, щоб прикидатися сплячим",— думав Сімон, а що звик він скоріше до другого, то почував себе таким гордим і відповідальним за її сон, як весталки, що стережуть священний вогонь. Так провели вони поруч усю ніч, оберігаючи сон одне одного, не наважуючись поворухнутись, насторожені й розчулені.
Сімон був щасливий. Хоча Поль на п'ятнадцять років старша від нього, він почував себе більш відповідальним за неї, ніж за шістнадцятирічну незайману дівчину. Все ще захоплюючись поблажливістю Поль і вперше сприймаючи обійми як дар, він вважав, що повинен не спати, цілу ніч не склепляти очей, немов для того, щоб заздалегідь захистити її від прикрощів, яких міг їй колись завдати. Він пе спав, він чатував, сподіваючись уберегти її від власних негідних вчинків, від своїх колишніх фарсів, своїх страхів, своєї нудьги і слабкості. Він принесе їй щастя і сам буде щасливий; і він дивувався, що ніколи ще не давав собі таких клятв навіть під час найбільших своїх перемог. А вранці вони вдавали, ніби щойно прокинулись, удавано позіхали одне перед одним, спокійно по черзі потягувались. Коли Сімон повертався до неї або зводивсь па лікті, Поль інстинктивно куталася в простирадла, боячись його погляду, першого погляду нової близькості, більш банального і вирішального, ніж будь-який жест. А коли, не витримуючи, ворушилась вона сама, Сімон, заплющивши очі, також весь напружувався і тамував віддих, боячись зразу й втратити своє нічне щастя. Зрештою вона підстерегла його, коли він, приплющивши очі, дивився на неї у слабкому денному світлі, що пробивалось крізь віконні завіси, і, обернена до ньо-
3*
67
го, завмерла. Поль почувала себе старою й негарною, вона пильно дивилась на нього, бажаючи, щоб і він роздивився її як слід і щоб принаймні з пробудженням усе стало на своє місце. Сімон, усе ще з приплющеними очима, усміхнувся, прошепотів її ім'я і пригорнувся до неї. "Сімон",— тихо сказала Поль і вся напружилася. Вона знову спробувала обернути минулу ніч у звичайну примху. Він поклав голову їй на груди, ніжно поцілував її біля згину ліктя, в плече, у щоку, пригорнув до себе.
— Я снив тобою,— промовив він,— і віднині тільки ти мені снитимешся.
Поль обвила його обома руками.
Сімон запропонував підвезти її на роботу, підкресливши, що, коли вона хоче, він залишить її на розі. Поль трохи сумно відповіла, що їй нема перед ким звітувати, і між ними на хвилину залягла мовчанка. Сімон обізвався перший.
— Ти не прийдеш до шостої? Зі мною не пообідаєш?
— Мені ніколи,— відповіла вона,— я перекушу сандвічем на роботі.
— Що ж я робитиму аж до шостої? — простогнав він. Поль подивилась на нього. Вона занепокоїлася,— може,
сказати йому, що їм не обов'язково бачитися о шостій? Та все ж на думку про те, що він щовечора нетерпляче дожидатиме її перед дверима у своїй маленькій машині, вона відчула себе справді щасливою... Все ж таки добре, коли є хтось, хто щовечора чекає на вас, хто не дзвонить десь аж о восьмій, та й то коли заманеться... Поль усміхнулася.
— А хто тобі сказав, що сьогодні я вечерятиму сама? Сімон, що морочився, стромляючи запонки в манжети,
завмер. А за мить промовив безбарвним голосом:
— Справді, ніхто.
Він, звичайно, подумав про Роже! Він тільки й думав про Роже, йому весь час ввижалося, що той ось-ось відбере в нього своє добро: він боявся. Проте Поль знала, що Роже не до неї. І їй усе це раптом здалося огидним. Треба бути принаймні великодушною!
— Сьогодні я ні з ким не вечеряю,— сказала вона.— Йди сюди. Я тобі допоможу.
Поль сиділа на ліжку, і Сімон, ставши перед нею навколішки, простяг руки, ніби замість манжетів у нього були наручники. У нього були ще зовсім хлопчачі зап'ястки: гладенькі й худі. Коли Поль вставляла запонки, їй несподівано здалося, ніби вона грає цю сцену вже вдруге. "Це так театрально",— подумала вона, та все ж притулилася щокою до Сімонового волосся і засміялася тихим щасливим сміхом.
— Що ж я робитиму аж до шостої? — уперто повторив Сімон.
— Не знаю... Працюватимеш.
— Я не зможу,— відповів він.— Я надто щасливий.
— Щастя не заважає в роботі!
— Мені заважає. А втім, я знаю, що робитиму. Кружлятиму вулицями і думатиму про тебе, і так аж до шостої вечора. Знаєш, я не належу до діяльних молодих людей.
— А що скаже твій адвокат?
— Не знаю. Але чому ти хочеш, щоб я марнував свій час, готуючи собі майбутнє? Мене цікавить тільки теперішнє. І переповнює мене щастям,— додав він із низьким поклоном.
Поль знизала плечима. Але і в той день, і в усі наступні Сімон точно дотримувався своєї програми,— посміхаючись усім перехожим, катався вулицями Парижа, по десять разів проїздив повз крамницю Поль зі швидкістю десять кілометрів на годину, будь-де зупинявся і читав книжку; час від часу відкладав її і, заплющивши очі, відкидав голову на спинку сидіння. Віп був схожий на щасливого сновиду, і це хвилювало Поль, робило його ще дорожчим для неї. У Поль було таке враження, ніби вона його обдаровує, і її дивувало, що це несподівано стало для неї майже потребою.
Уже десять днів Роже їздив у жахливу негоду з одного ділового обіду на інший, і департамент Hop поставав перед ним лише як слизька нескінченна дорога та безликі ресторанні зали. Час від часу він дзвонив у Париж, замовляючи два телефонних номери зразу, і вислуховував скарги Мейзі—Марсель, перш ніж поскаржитись Поль або ж навпаки. Він занепав духом, почував себе ні до чого не придатним, його життя було подібно до навколишньої провінційної глушини. Голос Поль мінявся, ставав щораз тривожнішим і віддаленішим; йому хотілось її побачити. Він ніколи не міг прожити й двох тижнів, щоб не скучати за нею. Звичайно, в Парижі, де вона завжди рада була побачитися з ним, завжди була в його розпорядженні, він міг спокійно відкласти зустріч на потім, але Лілль повернув йому Поль такою, якою вона була для нього в перші дні знайомства, коли він тільки й думав про неї, водночас боячися здобути її, як тепер боявся її в тратити. В останній день він повідомив, що повертається. Вона помовчала, а потім рішуче сказала: "Нам треба побачитись". Він ні про що не допитувався, тільки вмовився зустрітись післязавтра.
У Париж він прибув уночі і зупинився біля будинку Поль десь о другій годині. Вперше він не зважувався піднятись до неї в квартиру. Він не був певний, що зараз побачить щасливе обличчя Поль, те обличчя, на якому був лише вдаваний спокій, коли він несподівано з'являвся до неї,— він боявся. Він чекав хвилин десять, соромлячись власної нерішучості і підшукуючи казна-які виправдання: "Вона спить, вона забагато працює" тощо, потім поїхав. Перед своїм будинком він знов завагався, далі розвернув машину і поїхав до Мейзі. Вона спала і потяглася до нього запухлим обличчям. Bona дуже пізно повернулася,— була з своїми обридливими продюсерами... вона така рада... до речі, якраз перед цим він їй спився... Роже швидко роз-дягся і, незважаючи на її приставання, відразу заснув. Вперше він не відчував до неї ніякого потягу. Удосвіта він машинально виконав свій чоловічий обов'язок, посміявся з її розповідей і вирішив, що все гаразд. Він провів у Мейзі весь ранок і поїхав звідти лише за десять хвилин до побачення з Поль.
Розділ XIII
— Я повинна подзвонити,— сказала Поль.— Після обіду буде пізно.
Як тільки вона встала з-за столу, Роже встав також, і Поль ледь усміхнулась йому вибачливою усмішкою, яка мимоволі з'являлася в неї, коли вона змушувала його з пристойності чи з веління серця турбувати задля неї свою персону. Вона роздратовано подумала про це, спускаючись вогкими сходами ресторану до телефонної будки. З Сімо-ном усе виходило зовсім інакше. Він був такий уважний, такий радий завжди чимось їй прислужитися,— відчинити для неї двері, піднести запальничку, вгадати кожне її бажання й задовольнити його, що це більше схоже було на постійну увагу, ніж на обов'язок. Того ранку вона пішла, коли він ще дрімав, обнявши подушку, на якій розсипалось його чорне волосся, і залишивши йому записку: "Подзвоню ополудні". Але ополудні вона зустрілася з Роже і тепер сама дивувалася, що, лишивши його на самоті, побігла дзвонити юному лінивому коханцю. Чи помітить це Роже? Він стурбовано морщив лоба, як у ті дні, коли мав неприємності, і здавався іще старішим.
Сімон зразу ж узяв трубку. Як тільки вона сказала "алло", він засміявся, і вона засміялась також.
— Ти вже прокинувся?
— Ще з одинадцятої години. А зараз перша. Я вже дзвонив на станцію, щоб дізнатись, чи не зіпсований телефон.
— Навіщо?
— Ти ж мала дзвонити ополудні. Де ти?
— В "Луїджі". Сідаю обідати.
— А-а, добре,—.відповів Сімон. Запала мовчанка. Тоді вона сухо додала:
— Я обідаю з Роже.
— А-а, добре...
— Від тебе тільки й чуєш: "А-а, добре",— сказала Поль.— Я буду в крамниці щонайпізніше о пів на третю. Що ти робиш?
— Зараз поїду до матері, заберу дещо зі свого одягу,— швидко відповів Сімон.— Повішу все на плічках у твоїй шафі, а потім піду по акварель, яка тобі сподобалась у "Дено".
Вона ледве втрималася од сміху. Весь Сімон був у цих словах, тільки він так низав фразу за фразою.
— Навіщо? Ти збираєшся перенести до мене свій гардероб?
Вона намагалась знайти якісь серйозні підстави, щоб відмовити його від цього. Але які? Він од неї й на крок не відходить, і досі вона йому не ставила цього в провину...
— Так, збираюся.