Але я знаю справжні причини цього: це спекотна погода, Бергсон, Сіріл або принаймні розлука з Сірілом. Весь пообідній час я думала над цим, перейшовши різні етапи неприємних відчуттів, викликаних таким відкриттям: ми залежимо від ласки Анни. Я не звикла до тривалих роздумів, стала дратівливою. За столом уранці я й рота не відкрила. А батько вирішив трохи пожартувати:
— В юних я особливо люблю їхнє завзяття та балакучість…
Я різко, суворо глянула на нього. Це правда, що він любив молодь, адже з ким я розмовляла, як не з ним? Ми про все говорили: про кохання, про смерть, про музику. Але він покинув мене, сам обеззброїв. Я глянула на нього, подумала: "Ти більше не любиш мене так, як колись, ти мене зраджуєш", — і намагалася, щоб він зрозумів це без слів; я була сповнена відчаю. А він також подивився на мене, враз стривожився, можливо, розуміючи, що це вже більше не гра і що наше взаєморозуміння під загрозою. Він заціпенів. Анна оглянулась на мене з запитливим виразом обличчя:
— Ви погано виглядаєте. Мене гризе сумління, що я примушую вас надто багато працювати.
Я не відповіла їй, надто сильно гнівалась на себе за драматичну ситуацію, яку сама нагнітала і негодна була більше зупинити. Вечеря закінчилася. На терасі, в світляному трикутнику, що його кидало на підлогу вікно їдальні, я побачила, як рука Анни, довга жива рука, ворухнулася і знайшла батькову руку. Я подумала про Сіріла, захотіла, щоб він обняв мене тут, на цій терасі, сповненій співу цикад, залитій місячним сяйвом, я хотіла, щоб мене приголубили, заспокоїли, примирили з собою самою. Батько з Анною мовчали: перед ними була ніч кохання, а я лишалася з Бергсоном. Я хотіла заплакати, викликати жаль до самої себе — все марно. Тепер уже я розчулилася через Анну, немовби була певна, що здобуду над нею перемогу.
Частина друга
Розділ І
Мене дивує чіткість моїх спогадів саме з цієї хвилини. Я стала уважніше додивлятися до інших, до себе самої. Досі нестриманість, легковажний егоїзм були для мене природною розкішшю. Я завжди жила в ній. А тих декілька днів так мене схвилювали, що я мусила замислитись, переглянути своє власне життя. Я пройшла через усі муки самоаналізу, однак годі було примиритися з самою собою. "Таке почуття до Анни нерозумне, нікчемне, — казала я собі подумки, — а бажання її розлучити з батьком — жорстоке". Але навіщо я сама себе засуджувала? Я була сама собою. Чи ж не мала я права вільно відчути те, що має статися? Вперше в житті це "я" немовби розкололося на дві частини, і я з подивом виявила в собі таку двоїстість. Я знаходила різні виправдання, шепотіла їх, вважала себе чесною, та враз якесь інше "я" з'являлося передо мною, воно протистояло моїм власним аргументам, кричало, що я дурю себе, хоча все, здавалось, було тут правдивим. Але чи не оте друге "я" мене дурило? Чи ця проникливість не була найбільшою з моїх помилок? Цілі години я просиджувала у своїй кімнаті, вирішуючи, чи страх і ворожість, які я відчуваю до Анни, справедливі, чи, може, я звичайнісінька розпещена егоїстична дівчина, що хоче здобути фальшиву незалежність.
А поки що я з кожною дниною марніла, на пляжі лише спала, а за столом проти власної волі зберігала тривожну мовчанку, якою врешті почала їм надокучати. Я розглядала Анну, повсякчас чигала на неї, під час їжі промовляла сама до себе: "А може, в цьому русі, з яким вона до нього потяглася, якраз любов, така любов, якої він більше ніколи не матиме? А як можна гніватися на неї за той усміх стривожених очей?" Та раптом вона говорила: "Коли ми повернемось додому, Реймоие…" І я вся наїжачувалася на думку, що вона вторгнеться в наше життя, буде розділяти його з нами. Тоді Анна видавалася мені хитрою і холодною. Я промовляла сама до себе: "Вона холодна, а ми запальні; вона владна, а ми незалежні; вона байдужа, її не цікавлять люди, а нас вони хвилюють; вона стримана, а ми веселі. Лише ми двоє по-справжньому живемо, а вона вторгнеться поміж нас зі своїм спокоєм, буде зігріватися нашим запалом, буде потроху відбирати в нас лагідне безтурботне тепло, вона обкраде нас, як вродлива зміюка". Я повторювала: "Вродлива зміюка… вродлива зміюка!" Вона простягала мені хліб, і враз я прокидалася й кричала сама до себе: "Але ж це божевілля, це Анна, розумна Анна, що піклувалася тобою. Холодність — це її манера, в цьому нема ніякого особливого розрахунку; байдужість її охороняє від тисячі мерзотних дрібничок, це запорука гідності".
Вродлива зміюка… Я блідла від сорому й дивилася на неї, стиха благаючи мене вибачити. Інколи вона перехоплювала ці погляди і непевність, здивування затьмарювали її обличчя, уривали її мову. Вона несвідомо шукала поглядом погляд мого батька, а він дивився на неї захоплено або жагуче й не розумів причини її занепокоєння. Врешті я помалу створила нестерпний настрій і сама себе за це зненавиділа.
Мій батько терпів од того стільки, скільки в його становищі можна було терпіти, тобто страждав мало, бо був без тями від Анни, без тями від гордості за неї та дарованого йому блаженства, а жив він лише задля цього. Проте одного гарного дня, коли я дрімала на пляжі після вранішнього купання, він сів біля мене і став на мене дивитися. Я відчула на собі його важкий погляд, хотіла була встати і грайливо-веселим тоном, до якого вже звикла, покликати його в воду, але він поклав руку мені на голову і мовив жалісно:
— Анно, погляньте на цю вертуху, вона зовсім висохла. Якщо так на неї впливає навчання, то все треба кидати.
Він гадав, що все налагодить, і, безперечно, на десять днів майже все стало на своє місце. Але тепер я надто далеко зайшла в своїй складній грі, і ті години пополудні мене зовсім не лякали. Після Бергсона я не взяла до рук жодної книжки.
Підходила Анна. Я й далі лежала ницьма на піску, дослухаючись до її кроків. Вона сіла з другого боку і прошепотіла:
— Справді, це не йде їй на користь. Однак було б краще, якби вона таки працювала, а не крутилася по кімнаті…
Я оглянулась, подивилася на них. Звідкіля вона знає, що я не вчуся? Може, вона відгадала мої думки, вона на все здатна. Ця думка вжахнула мене.
— Я не кручуся по кімнаті, — заперечила я.
— Може, тобі не вистачає того хлопця? — запитав батько.
— Ні.
Це була не зовсім правда. Та взагалі я не мала вільного часу, щоб думати про Сіріла.
— І все ж ти не дуже добре виглядаєш, — суворо мовив батько. — Анно, погляньте на неї! Вона схожа на курчатко, випатране й покладене смажитись на сонці.
— Сесіль, дитинко, — сказала Анна, — зробіть ще одне зусилля, попрацюйте трохи і більше їжте. Цей екзамен дуже важливий.
— Мені начхати на цей екзамен, — крикнула я. — Ви розумієте, мені начхати на нього!
Я розпачливо глянула їй просто в вічі, щоб вона зрозуміла: тут щось важливіше, ніж той екзамен. Мені було треба, щоб вона спитала: "Що ж сталося, скажи?", щоб засипала мене запитаннями, щоб примусила все їй розповісти. Тоді вона мене переконала б, поставила б на своєму, а мене більше не спустошували б ці гіркі, гнітючі почуття. Анна уважно дивилася на мене, глибока синява її очей потьмяніла від напруженого очікування, докору. І я зрозуміла, що вона ніколи не стане мене розпитувати, не захистить від страждань, бо сама ця думка її не стривожила, бо вона вважає, що так не роблять. Вона не звільнить мене від жодної з тих думок, які пустошать мою душу, а якщо навіть зробить це, то лише байдуже, зневажливо. А взагалі, вони цього й варті! Анна завжди називала речі своїми іменами, ось чому ніколи, ніколи я не зможу знайти з нею спільної мови.
Я знову рвучко перевернулася, припала щокою до теплого, ніжного піску, важко зітхнула і ледь затремтіла. Спокійна, певна рука Анни лягла мені на потилицю, хвилину так тримала мене без руху, поки не вгамувався мій нервовий дрож.
— Не ускладнюйте собі життя, — сказала вона. — Ви були така задоволена, така життєрадісна, нічого не брали наповажне, а тепер задумалися, засмутились. Вам це не личить.
— Знаю, — сказала я. — Я молода, здорова, нетямуща, весела і дурненька.
— Ходімо обідати, — відповіла вона.
Батько відійшов від нас, він не любив таких суперечок. Дорогою взяв мене за руку і притримав її в своїй руці. Це була міцна, підбадьорлива рука: вона втирала мені сльози при перших моїх любовних невдачах, вона тримала мою руку, коли ми були спокійні й безмежно щасливі, вона потайки стискала мою руку, коли ми розуміли одне одного, коли ми нестямно сміялися. Ця рука, що лежала на кермі, тримала ключі, марно шукаючи замка, коли ми вечорами верталися додому, рука, не раз бачена на жіночому плечі, на пачці сигарет — тепер ця рука нічого не могла більше вдіяти для мене. Я міцно стиснула її. Батько озирнувся на мене, всміхнувся.
Розділ II
Минули два дні: я сновигала по кімнаті, я геть виморилась. Я не могла позбутись докучливої думки: Анна зруйнує наше життя. Я не пробувала побачитися з Сірілом, він мене заспокоїв би, дав би дрібку щастя, а я цього не хотіла. Я навіть з якимсь задоволенням ставила перед собою нерозв'язні питання, згадувала минулі дні, жахалася днів прийдешніх. Було дуже гаряче; моя кімната була огорнена сутінками, віконниці зачинені, однак і цього не вистачало, щоб захистити мене від важкої, нестерпної вологої задухи.
Я лежала на ліжку, закинувши голову, втупившись поглядом у стелю, я ледве ворушилася, шукаючи прохолодний клаптик простирадла. Я не спала, ставила на програвач у ногах ліжка платівки з повільною музикою, не мелодійною, зате ритмічною. Багато палила, уявляла себе декаденткою, і це мені подобалося. Однак ця гра не могла мене ошукати, я почувалася сумною і розгубленою.
Якось пополудні постукала до мене покоївка і змовницьким тоном сказала, що "там, унизу, хтось є". Я відразу ж подумала про Сіріла. Зійшла вниз, але то був не Сіріл, а Ельза. Вона палко стиснула мені руки, я глянула на неї і здивувалася її несподіваній вроді. Нарешті вона була засмагла — опалилася рівно, не дуже сильно, ретельно зачесалася, аж пашіла молодістю.
— Я прийшла взяти валізи, — сказала вона. — Хуан, правда, купив мені кілька суконь цими днями, але їх не вистачає.
На мить я задумалася, хто це такий Хуан, але не спитала. Мені приємно було знову побачити Ельзу: вона принесла з собою світ жінки-полюбовниці, настрій барів, веселих вечорів, які нагадали мені про наші щасливі дні.