Я не знала, що вона мене замкнула; мені захотілось пити, і я пішла до дверей. Та вони не відчинялися. Я зрозуміла, що двері замкнені. Ще ніколи в житті мене не замикали; мене охопила паніка, справжня паніка. Я підбігла до вікна: вилізти не було як. Не на жарт налякавшись, я знову кинулася на двері й боляче вдарилася плечем. Тоді, зціпивши зуби, я спробувала зламати замок. Я не хотіла гукати, щоб мені відчинили. В замку залишились манікюрні кусачки. Я стояла посеред кімнати, не знала, що робити. Я не ворушилась, дослухаючись до тиші, до спокою, що здіймався в мені в міру прояснення моїх думок. Це було моє перше зіткнення: з жорстокістю; я відчувала, як вона кільчилася в мені, зростала разом із моїми роздумами. Я лягла на ліжко й розробила докладніше свій план. Моє озлоблення так мало відповідало причині його виникнення, що після полудня я двічі-тричі вставала, щоб вийти з кімнати, і щоразу дивувалася, вдаряючись у двері.
О шостій годині батько відімкнув мене. Коли він увійшов до кімнати, я мимоволі устала. Нічого не сказавши, він глянув на мене, і я також мимовільно всміхнулася до нього.
— Хочеш, поговоримо? — запропонував батько.
— Про що? — спитала я. — Тебе страхають пояснення, мене також. Такі пояснення нічого не дають.
— Це правда, — здавалось, йому від цього аж полегшало. — Треба, щоб ти з Анною була ввічлива, терпелива.
Я здивувалася цьому слову: щоб я була терпелива з Анною… Він усе перекручував. В глибині душі батько вважав, що нав'язує Анну своїй доньці. А не навпаки. Я ще могла на щось сподіватись.
— Я була нестерпна, — сказала я. — Я перепрошу Анну.
— А ти… гм… ти щаслива?
— Аякже, — безтурботно відповіла я. — А крім того, якщо ми з Аниою будемо дуже сваритися, то я трохи швидше вийду заміж, та й годі.
Я знала, що таке вирішення неодмінно його засмутить.
— Не треба про це й думати. Ти ж не Білосніжка… Невже ти могла б так швидко мене покинути? Адже ми прожили разом лише два роки.
Для мене ця думка була не менш нестерпна, ніж для нього. Я уявляла собі ту мить, коли ридатиму, притулившись до нього, говоритиму про втрачене щастя і про свої надто оголені почуття. Я не можу брати його собі в спільники.
— Та взагалі, я багато дечого перебільшую, ти знаєш. Ми з Анною добре одна одну розуміємо. Коли поступатись одна одній…
— Так, так, — мовив батько, — звичайно.
Він, певно, так само подумав, що поступки не будуть, очевидно, взаємними, а йтимуть з мого боку, і лише з мого.
— Розумієш, — сказала я, — я дуже добре усвідомлюю, що Анна завжди має рацію. Життя їй удалося набагато краще, ніж нам, воно в неї більш сповнене змісту…
Батько хотів був мені заперечити, але я вдала, що нічого не помітила.
— За місяць чи два я зовсім звикну до Анниних поглядів, і наші безглузді суперечки припиняться. Однак треба трохи терпіння.
Він дивився на мене, видимо збитий з пантелику моїми словами. А також і наляканий: він втрачав спільника для своїх майбутніх витівок, а також втрачав трішки свого минулого.
— Не треба перебільшувати, — кволо заперечив батько. — Я знаю, що нав'язував тобі життя не відповідне для твого віку… ні, гм, для мого також, однак це життя не було й таким уже безглуздим чи нещасливим… Ні. Та й взагалі, ми не були з тобою… надто… гм… сумні чи розгублені протягом цих двох років. Не треба відразу все перекреслювати лише тому, що Анна трохи інакше дивиться на ці речі.
— Перекреслювати не треба, але доведеться від цього відмовитись, — твердо сказала я.
— Атож, — погодився бідолаха, і ми зійшли вниз.
Зовсім невимушено я вибачилася перед Анною. Вона сказала, що все це дурниці і що причиною нашої сварки є, певно, спека. Я почувалася байдужою і щасливою.
Як було домовлено, я знайшла Сіріла в сосновому гайку й сказала йому, що слід робити. Він вислухав мене з острахом і захопленням. А потім обняв мене, та було вже запізно — я мусила вертатися додому. Я сама дивувалася, як мені важко з ним розлучатися. Якби він намагався якимсь чином прив'язати мене до себе, то скоро зумів би це зробити. Моє тіло тяглося до нього, знаходило себе в ньому, розквітало в його присутності. Я палко поцілувала його, захотіла зробити йому боляче, залишити якийсь знак, щоб він ні на хвилину не забував про мене ввечері, щоб бачив мене в нічних снах. Бо ніч буде нескінченною без нього, без його присутності біля мене, без його вправності, без його несподіваної жаги і довгих пестощів.
Розділ VI
На другий день уранці батько пішов зі мною прогулятись по дорозі. Ми весело розмовляли про найзвичайніші речі. Вертатись до вілли я запропонувала через соснину. Було рівно пів на одинадцяту, я не спізнилася. Батько йшов попереду, стежка була вузька, поросла колючим чагарником; він вряди-годи відхиляв його руками, щоб я не подряпала ніг. Раптом він зупинився, і я зрозуміла, що він їх побачив. Я підійшла до нього. Сіріл та Ельза спали на соснових гілках, сповиті сільським ідилічним щастям; це я порадила їм так зробити, одначе коли їх тут побачила, мені аж серце стало краятись від болю. Чи могла зарадити любов Ельзи до мого батька, любов Сіріла до мене, якщо вони обоє були такі гарні, такі молоді й так близько одне біля одного… Я позирнула на батька: він нерухомо дивився на них, не зводив з них погляду. Його вкрила хвороблива блідість. Я взяла його за руку.
— Не треба їх будити, ходімо звідсіль.
Він ще раз глянув на Ельзу. На Ельзу, що лежала горілиць у своїй молодій звабі, золотаво-рудувату, з ледь помітною усмішкою на устах — усмішкою впійманої нарешті юної німфи… Він відвернувся і сягнистою ходою подався геть.
— Повія! — шепотів він. — Яка повія!
— Навіщо таке говорити? Хіба ж вона не вільна?
— Річ не в тім! Хіба ж тобі приємно бачити Сіріла в її обіймах?
— Я розлюбила його, — відповіла я.
— І я теж більше не люблю Ельзи, — розлючено крикнув батько. — Але мені все-таки це не байдуже. Не забувай, що я… гм… жив з нею! Це вже гірше…
Я знала, що це вже гірше! Він, певно, відчував таке саме бажання, як я: кинутися до них, розлучити їх, узяти назад своє добро, те, що тобі належить.
— Якби лишень Анна тебе чула!..
— Що? Якби Анна мене чула?.. Звичайно, вона б цього не зрозуміла або була б цим шокована, це нормальна річ. Але ти? Ти ж моя дочка чи ні? Хіба ти мене більше не розумієш, хіба це тебе також шокує?
Як легко мені було спрямовувати його думки. Мене навіть трохи нажахало те, як добре я все це знаю.
— Мене це не шокує, — відповіла я, — однак, зрештою, треба дивитись на факти тверезо. В Ельзи коротка пам'ять, Сіріл їй подобається, вона для тебе втрачена. А надто після того, як ти з нею так повівся: такого не вибачають…
— Якби я хотів, — розпочав батько, але, налякавшись, зупинився.
— Тобі це не вдасться, — твердо сказала я, немовби це була звичайнісінька річ — обговорювали його шанси відвоювати собі Ельзу.
— Та я про це й не думаю, — мовив він, повертаючись до здорового глузду.
— Та певно ж, — сказала я, знизавши плечима.
Це знизування означало: "Марна річ, бідолашний мій, ти випав з гри". До самої вілли він більше не промовив і слова. А повернувшись, обняв Анну і, заплющивши очі, якусь мить так тримав її, притуливши до себе. А вона тільки здивовано всміхалась. Я вийшла з кімнати і, тремтячи від сорому, притулилася в коридорі до стіни.
О другій годині я почула легкий посвист Сіріла. Спустилася на пляж. А він відразу взяв мене в човен і поплив у відкрите море. Навкруги було порожньо, ніхто й не думав плавати в таку спеку. Далеко від берега він спустив вітрило і повернувся до мене. Ми майже нічого не промовили.
— Сьогодні вранці, — розпочав він.
— Мовчи, — сказала я, — о, мовчи!..
Сіріл ніжно поклав мене на брезент. Ми обливалися потом, були незграбні, поспішали; під нами ритмічно погойдувався човен. Просто над собою я бачила сонце. І враз — неспокійний і ніжний шепіт Сіріла… Сонце рвалося на частини, вибухало, падало на мене… Де я? В морських глибинах чи в глибинах часу та розкоші… Я голосно покликала Сіріла, та він мені не відповідав, не відчував такої потреби.
А потім свіжість солоної води. Ми обоє сміялися — зваблені, розніжені, сповнені взаємної вдячності. Ми мали сонце і море, сміх та кохання, чи знайдемо ми їх колись іще раз — з таким вогнем та силою, що породжувалися того літа страхом та докорами сумління?..
Відколи я спізнала насолоду повної близькості з коханим, мене почало особливо тішити саме слово "кохатися". Доти я не надавала йому такого вузького змісту і вимовляла його без найменшого сорому, без найменшого збентеження, не помічаючи, яке воно солодке. А тепер мені здалося, що я стаю сором'язливою. Я опускала очі, коли мій батько надто уважно дивився на Анну, коли та сміялася тим новим тихим, непристойним сміхом, від якого ми разом з батьком блідли, починали дивитись у вікно. Якби ми сказали Анні, що це за сміх, чи вона б нам повірила? З батьком вона поводилася не як коханка, а як друг, ніжний друг. Але вночі, певно… Я забороняла собі щось таке думати; мені були огидні нечисті думки.
Дні минали. Поволі я забувала про Анну, про мого батька та Ельзу. Я жила своїм коханням, широко розплющивши очі, привітною і спокійною. Сіріл запитав мене, чи я не боюся зайти в тяж. А я відповіла, що цілком покладаюся на нього, і він, здається, вважав це за нормальне. Можливо, тому я так легко йому віддалася: він не звинувачуватиме мене — коли завагітнію, винен буде лише він. Сіріл брав на себе те, чого я не могла взяти — відповідальність. А крім того, я й не уявляла собі, що можу завагітніти з таким мізерним, жилавим тілом. Вперше я раділа, що виглядаю підлітком.
Однак Ельза нетерпеливилася. Вона безнастанно розпитувала мене. А я весь час боялася, що мене можуть застати з нею або з Сірілом. Вона влаштовувала так, щоб завжди потрапляти на очі моєму батькові, всюди стрічатися йому на дорозі. Вона раділа своїм уявним перемогам, виявам почуттів, які батько, на її думку, гамував, але негоден був приховати. А я дивувалася, як ця дівка, призвичаєна до кохання за гроші, до свого ремесла, враз пройнялася романтичними мріями, хвилювалася такими дрібницями, як погляд чи рух: адже ж вона була вихована точними вимогами чоловіків, що завжди кудись поспішали. Правда, вона не звикла до якоїсь особливої ролі, і та роль, яку вона тепер грала, певно, видавалась їй вершиною тонкощів психології.
Батько все більше й більше думав про Ельзу; Анна ж, здається, нічого не помічала.