Люди з сорокової милі

Джек Лондон

Здоровило Джім Белден і гадки не мав, до чого призведуть його цілком невинні слова про те, що зерняста крига "досить-таки дивна штука". Так само й Лон Мак-Фейн не уявляв собі наслідків, сказавши, що донна крига ще дивовижніша штука. Не уявляв і Бетлз, котрий відразу почав сперечатися, буцімто немає ніякої донної криги. То просто вигадка, аби людей лякати.

— І це ти мені кажеш таке! — обурився Лон. — Пробувши в цих краях стільки років! А ще не раз їв зі мною з одного казанка!

— Таж це безглуздя, — правив своєї Бетлз. — Адже вода тепліша за лід…

— Не велика різниця, як його проломити.

— А все ж тепліша, бо не замерзла. А ти кажеш, що вона замерзає з дна.

— Я кажу лиш про донну кригу, Девіде, лише про донну кригу. Хіба ж тобі не лучалося такого: пливеш річкою, вода прозора, як скло, і раптом, наче хмара найде на сонце, — крижинки, немов бульбашки, починають зринати, і вмент вздовж і впоперек річка побіліє, ніби земля під першим снігом.

— Еге, не раз лучалося, як я, було, задрімаю коло стерна. Тільки що крига в мене завжди йшла з сусіднього рукава, а не з дна зринала.

— А насправжки ніколи не бувало?

— Не бувало. І ти такого не бачив. Це ж безглуздя. Хай інші скажуть.

Бетлз звернувся до всіх, що сиділи навколо грубки, але нікому не хотілося встрявати в їхню суперечку.

— Чи безглуздя, чи ні, але правда. Торік восени ми з Ситкою Чарлі бачили таке видиво, як пливли річкою через пороги, знаєш, там, коло Форту Сподівань. Була звичайна осіння година, сонце поблискувало на золотих модринах і на тремтячих осокорах, на воді мерехтіли брижі, хоч із Півночі вже насувався голубий зимовий туман. Ти й сам гаразд знаєш, як то буває. Край берегів уже понамерзає, та й у вирах кружляють чималі крижини, повітря дзвенить та іскриться, і ти відчуваєш, що з кожним віддихом набираєшся нової сили. Отоді, голубе, світ робиться малий, і починають свербіти п'яти до мандрів.

Про що ж я казав? Ага, отож гребли ми, криги ніде й сліду не було, лише у вирах, коли це індіянин підвів весло й гукає: "Лоне Мак-Фейн! Глянь униз! Я чув про таке, але ніколи не сподівався побачити навіч!" Ти знаєш, що Ситка Чарлі так само, як і я, не в цій стороні народився, а тому ми обидва не бачили такого. Кинули ми гребти, посхилялися над облавками і вдивляємось у блискучу воду. Мені та картина нагадала час, коли я жив з ловцями перлів і бачив коралові береги, що виростають, неначе сади, під водою. То була донна крига, вона чіплялася й наростала китицями на кожній скелі, як ті білі корали.

А потім було ще цікавіше. Скоро ми минули пороги, вода стала як молоко й укрилася зверху маленькими кружальцями, так, ніби риба перій підіймається вгору навесні або як іде дощ. То зринала донна крига. Праворуч, ліворуч, куди не кинеш оком, — всюди вода була вкрита тією кригою. Човен плив, наче в густій каші, вона обліпила весла, як клей. Скільки переїздив я пороги перед тим і після того, але ніколи не бачив ані подоби. Раз за життя трапилось мені таке видовисько.

— Кажи, кажи! — сухо кинув Бетлз. — Думаєш, я повірю твоїм теревеням! Мабуть, щось не гаразд у тебе і з очима, і з язиком. А може, повітря так вплинуло тоді на вас?

— Але ж я бачив ту кригу на власні очі, і коли б тут був Ситка Чарлі, то й він би посвідчив, що це правда.

— Проте факти є факти, їх не обминеш. Це не природно, щоб вода замерзала з глибини.

— Але ж я на власні очі…

— Не гарячкуй так, — уговкував його Бетлз.

Однак Лон Мак-Фейн, запальний, як і всі кельти, вже кипів гнівом.

— То ти не віриш?

— Коли ти вперся, як віслюк, то скажу тобі, що таки не вірю. Я вірю насамперед природі й фактам.

— Виходить, я брехун? — погрозливо мовив Лон. — Може, спитаєш у своєї жінки-сивашки й переконаєшся, що я кажу правду.

Бетлз несподівано спалахнув люттю. Ірландець нехотячи образив його, бо Бетлзова дружина була напівбіла, дочка російського торгівця хутром, і він повінчався з нею в православній місії в Нулато, за тисячу миль звідси в пониззі Юкону, тому вона належала до вищої касти, ніж звичайні тубільні жінки-сивашки. Це вже були тонкощі, і їх могли збагнути лише північні шукачі пригод.

— Авжеж, брехун, — відповів він злісно.

Ту ж мить Лон Мак-Фейн кинув його об землю. Чоловіки, що сиділи коло грубки, посхоплювалися й розборонили їх.

Бетлз підвівся, втираючи — кров з уст.

— Я ніколи не лишаюся боржником. Не думай собі, що й цього разу я не розквитаюсь.

— Мене ще зроду ніхто не називав брехуном, — була чемна відповідь. — І хай мене дідько вхопить, коли я не допоможу тобі розквитатися зі мною будь-яким способом.

У тебе й досі той тридцять вісім на п'ятдесят п'ять?

Лон потакнув.

— Ти б добув собі кращий калібр. А то мій револьвер попробиває в тобі такі дірки, як горіхи.

— Не бійся. Мої кулі хоч і мають м'які носики, зате б'ють влучно і вилітають з другого боку сплющені в кружечок. А коли я матиму приємність бути до твоїх послуг? Біля ополонки гарне місце.

— Не погане. Будь там рівно за годину, тобі не доведеться довго чекати на мене.

Обидва надягли рукавиці й вийшли з поста, дарма що товариші вмовляли їх помиритися.

Почалося все з дрібниці, однак у таких упертих і запальних людей дрібниці швидко розростаються у велику образу. Окрім того, в ті часи ще не здогадалися розморожувати грунт і добувати золото взимку, тож люди з Сорокової Милі, замкнені в таборі тривалою арктичною зимою, робилися обважнілі від переїдання й примусових лінощів і такі дражливі, як бджоли в кінці літа, коли вулики переповнені медом.

У Північній Країні тоді ще не існувало правосуддя. Кінна поліція теж була справа майбутнього. Кожен сам міряв образу й визначав кару, залежно від того, як вона йому допекла. Рідко коли громада втручалася в такі справи, і ніколи за всю похмуру історію табору на Сороковій Милі не порушувано восьмої заповіді.

Здоровило Джім Белден поспішно скликав раду. Відлюдька Макензі настановили головувати й відрядили посланця до панотця Рубо, щоб і той прийшов на допомогу. Вони розуміли, що становище їхнє парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поєдинку, однак це суперечило б їхнім власним поглядам, хоч їм і дуже хотілося, щоб товариші не стрілилися. З одного боку, їхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом відплачувати за удар, але ж вони ніяк не могли погодитися на те, щоб двоє добрих товаришів, таких, як Бетлз і Мак-Фейн, зійшлися в смертному герці. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникає бою, коли йому виклик кинуто; проте як самі зіткнулися з такою справою, то не хотіли, аби вона дійшла кінця.

загрузка...

Зненацька нараду було перервано. Надворі зарипіли мокасини, почувся крик, а тоді постріл револьвера. Двері шпарко відчинилися, й увійшов Мелмют Кід, весело поблискуючи очима. В руці він тримав кольта, з якого ще курився дим.

— Поклав на місці. — Він замінив порожню гільзу й додав: — Твого собаку, Відлюдьку.

— Жовте Ікло? — спитав Макензі.

— Ні, того клаповухого.

— До біса! Таж він був здоровий!

— Вийди подивися.

— А врешті, воно й краще. Я таки боявся, що він заслабне. Сьогодні вранці вернувся Жовте Ікло і добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Заринену, але вона метнула йому спідницею межи очі й викрутилася. Тільки того, що порвала спідницю та добре викачалася в снігу. А він знов забіг до лісу. Гадаю, що вже не вернеться. В тебе теж загинули які-небудь собаки?

— Один, найкращий з усього запрягу. Шукум. Сьогодні вранці почав кидатися на всіх, але не наробив багато лиха. Напав на собак Ситки Чарлі, і вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двоє з них сказилося і втекло; як бачиш, він зробив своє. Коли ми чогось не вигадаємо, то до весни лишиться мало собак.

— І людей теж.

— Як то? З кимось сталося лихо?

— Бетлз і Мак-Фейн посперечалися, а тепер зійдуться біля ополонки, щоб докінчити суперечку.

Йому докладно розповіли пригоду. Мелмют Кід звик, що товариші його завжди слухаються, і взявся владнати цю справу. Він швидко вигадав, як виплутатися з халепи, і пояснив свій план товаришам; ті пообіцяли неодмінно виконати всі його настанови.

— Отже, ви бачите, — закінчив він, — що ми не позбавляємо їх змоги битися, а однак я гадаю, що вони самі не захочуть, як зметикують, до чого йдеться. Життя — то гра, а люди грачі. Вони гратимуть на все, коли є хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте їх того одного шансу, й вони не гратимуть.

Він удався до начальника поста:

— Відміряй-но мені три сажні найкращого півдюймового манільського мотуза. Ми встановимо такий прецедепт, що люди Сорокової Милі повік будуть його пам'ятати, — пророкував Кід. Потім, обкрутивши мотуза навколо руки, повів своїх товаришів до ополонки якраз вчасно, щоб зустріти супротивників.

— Яке, в чорта, він мав право приплутувати до цієї справи мою дружину? — загримів Бетлз, коли товариші спробували вмовити його. — Це зовсім ні до чого не прихопилося, — заявив він рішуче. — Це зовсім ні до чого не приходилося, — проказував він раз у раз, ходячи сюди й туди та піджидаючи Лона Мак-Фейна.

У Лона ж Мак-Фейна обличчя палало, а рот не стулявся: він зухвало кидав виклик церкві.

— Коли так, панотче, — кричав він, — коли так, то я залюбки загорнуся в полум'яну ковдру й ляжу на постіль з жару. Але ніхто не скаже, що Лонові Мак-Фейну завдали брехні, а він облизнувся й навіть вухом не повів! І не треба мені вашого благословення. Я хоч і неотесаний, але серцем відчуваю, що добре, а що зле.

— Таж це не серце, Лоне, — зауважив панотець Рубо, — це гординя спонукала тебе підняти руку на свого ближнього.

— Це вже ваші французькі вигадки, — відказав Лон. І потім, повертаючись іти, спитав: — А ви відправите панахиду, коли мені не пофортунить?

Але священик тільки всміхнувся. Він і собі повернувся й рушив у напрямі білої замерзлої річки. До ополонки провадила втоптана стежка із ступінь завширшки. Обабіч лежав глибокий, пухкий сніг. Люди йшли один за одним, мовчки, а священик у чорній сутані надавав походові урочистого, похоронного вигляду. Як на Сорокову Милю, то це був теплий зимовий день; обважніле небо нависло низько над землею, а живе срібло показувало незвичний рівень — двадцять градусів під нулем. Але це тепло не тішило. Навіть високо вгорі вітер ані кивав, і хмари зависли нерухомо, похмуро, віщуючи ранній снігопад.

1 2