Кусень м'яса

Недогризком хліба Том Кінг чисто вимазав борошняну підливу з тарілки й повільно, замислено дожував його. Однак, устаючи з-за столу, він пригнічено відчув, що зовсім не наївся. А їв же тільки він сам. Дітей обох покладено спати в другій кімнатці чимраніше, щоб, поснувши, забули, що лягли без вечері. Дружина не взяла собі й крихти, мовчки сиділа й дивилась на Тома турботливими очима. Вона була проста робоча жінка, худа й струджена, хоч і не без ознак колишньої вроди на лиці. Борошенця на підливу вона позичила в сусідки через коридор, а хліба купила за останні два півпенси.

Том сів при вікні на розхитаний стілець, що аж закректав під його вагою, і зовсім машинально встромив у зуби люльку та сягнув до бічної кишені по тютюн. Лише не знайшовши там ні дрібки, він стямився і, розсердившись сам на себе за таку непам'ятливість, знову сховав люльку. Рухи його були повільні, аж незграбні, наче його згинала вага власних м'язів. І весь він був чоловік дебелий і вайлуватий на вигляд, не вельми принадної подоби. Проста, вже геть приношена одежа на ньому мішкувато обвисала. Благенький верх старих черевиків ледве держав товстенні, не раз підбивані, теж добре вже стоптані підметки. В дешевої, за два шилінги, бавовняної сорочки, поплямованої невідмивною фарбою, вистріпався комірець.

Зате обличчя Томове неомильно виказувало, хто він такий. То було типове обличчя боксера-професіонала, людини, що багато років життя віддала рингові, і це розвинуло й підкреслило в ній усі прикмети хижого звіра. Понурий той вид був чисто поголений — мовби на те, щоб жодна його риса не втаїлася від ока. Безформні губи суворо стискались, і рот радше нагадував шрам. Важка спідня щелепа грізно випиналася наперед. Небистрі приплющені очі майже без ніякого виразу дивилися з-під кошлатих насуплених брів. У всій його чисто тваринній подобі ті очі видавались найтваринніші — сонні очі лева, очі хижого звіра. Лоб був низький і спадистий; коротко обстрижений чуб не ховав потворних гудзів на голові. Двічі перебитий, приплесканий незліченними ударами ніс та знівечене, схоже на капустяний листок вухо, завжди спухле, вдвічі більше за нормальне, довершувало картину; на щоках синяво просвічувався з-під шкіри свіжозголений заріст.

Одно слово, пика була якраз така, щоб злякатися, спіткавшись із ним десь у темному завулку чи просто на відлюдді. А тим часом Том Кінг не був злочинець і зроду нічого злочинного не зробив. Поза бійками на рингу, в яких полягав його фах, він ніколи нікого й пальцем не зачепив. Не чувано навіть, щоби він коли з ким посварився. Бійка була його роботою, і всю свою бойову звірячість він приощаджав на робочий час. Поза рингом він був чоловік млявий і добродушний, а замолоду, як до нього пливли грошенята, занадто щедрий, аж собі на шкоду. Він не держав ні на кого злості й мав дуже мало ворогів. Битися — то було просто його ремесло. На рингу він бив, щоб дошкулити, щоб знівечити, щоб розтрощити; але лютості ніякої не відчував. Робилося те просто для заробітку. Глядачі сходяться й платять гроші, щоб подивитись, як двоє чоловіків відбивають памороки один одному. Переможець забирає більшу пайку з призу. Коли Кінг двадцять років тому зійшовся на рингу з Вулумулу-Довбуном, він знав, що в Довбуна ледве-но зрослася щелепа, всього чотири місяці як зламана в одному бою в Ньюкаслі. І Том усе мірився йому в ту щелепу й таки зламав її знову на дев'ятому раунді, але не тому, що мав який храп на Довбуна, а просто тому, що це був найпевніший спосіб його побити й забрати більшу пайку з призу. Та й сам Довбун потім нітрохи не сердився на нього за це. На те гра; вони ж обидва знали, на що йдуть.

Ізроду небалакучий, Кінг сидів біля вікна й понуро мовчав, дивлячись на свої руки. Зверху на них випиналися товсті жили; розплескані, спотворені щиколотки виказували, до чого їх уживалося. Том ніколи не чув, що життя людського організму — це життя його кровоносних судин, але він добре знав, що означають ті товсті, понадимані жили. Його серце перегнало по них надто багато крові під найвищим тиском, і вони вже спрацювалися. Він порозтягував їх, і разом з їхньою пружністю минулась і його витривалість. Тепер він легко стомлювався. Він не міг уже, як давніше, шалених двадцять раундів уряд крутитись на рингу, битись, і битись, і битись, від гонга до гонга, раз у раз налітати бурею на супротивника, і відкидати його на линви, і самому відлітати на них, і найзавзятіш, найшаленіше битися в останньому, двадцятому раунді, коли вся зала, посхоплювавшись на ноги, аж реве в захваті, наскакувати, й бити, й ухилятись, градом сипати удари й самому діставати рясний град ударів,— і ввесь той час серце вірно жене навальний струм крові по тугих жилах. А ті жили, роздуті в той час, завше потім стискались, однак не зовсім — щоразу, непомітно спершу, вони лишалися ледь-ледь ширші, ніж передніше були. Том сидів і дивився на свої жили та розплескані щиколодки, і на одну мить його руки постали йому в очах молоді й зграбні, які вони були, ще поки він не розтовк уперше пальців об голову Бенні Джонса, на прізвисько Уельське Страшидло.

Тоді в ньому знов озвався голод.

— Ет, чорт, невже не можна було кусня м'яса дістати! — пробурчав він уголос, зціпивши здоровезні кулаки, і вилаявся здушено.

— Та я просила й у Берка, й у Солі,— трохи винувато відказала дружина.

— Ну й що, не дали?

— Ані на півпенса. Берк каже...— вона затнулась.

— Ну, що? Що він там сказав?

— Та каже, він дума, що Сендел поб'є тебе сьо'дні, а ми вже, мовляв, і так набрались у нього по саме нікуди.

Том не відповів, тільки буркнув щось під ніс. Йому спав на думку буль-тер'єр, якого він мав ще змолоду й просто напихав м'ясом. О, тоді Берк повірив би йому хоч тисячу біфштексів набір! Минулося... Том Кінг старівся, а старим боксерам, що виступають у другорядних клубах, крамарі не дуже охочі боргувати.

Він із самого ранку нудився за добрячим куснем м'яса, і та нудьга так і не втихла. Він не був натренований як слід до цього бою. Того року впала на Австралію посуха, і часи були скрутні, навіть випадкової поденної роботи важко знайти. Партнера тренуватись Том не мав, та й харчувався поганенько і часто надголодь. Як траплялась нагода, наймався за грабаря на кілька день; щодня рано-вранці оббігав довкола міського парку, щоб ноги тримати в формі. Та нелегко було тренуватися без партнера, ще й з жінкою та двома дітьми на шиї. Томів кредит у крамарів не дуже підскочив угору, як оголосили про його бій із Сенделом. Секретар "Веселого клубу" видав йому наперед три фунти стерлінгів — ту пайку призу, що належиться переможеному, але за більше й балакати не схотів. Час від часу Томові щастило позичити шилінгів кілька у давніх товаришів; вони б позичали йому й ще, якби не були самі в сутузі того посушливого року. Ні, навіщо критись від себе — натренований він погано. Треба б йому харчу ліпшого і клопоту менше. Та й взагалі тяжче в сорок років набирати бойової форми, аніж у двадцять.

— Котра там година, Лізі? — промовив він.

Жінка сходила до сусідів спитатися.

— За чверть восьма.

— За кілька хвилин випустять першу пару,— сказав Том.— На спробу. Тоді вийдуть на чотири раунди Грідлі з Ділером Велсом, за ними на десять раундів Старлайт із якимсь морячком. Мені ще більше години до початку.

Посидівши мовчки хвилин десять, він підвівся.

— Правду сказати, Лізі, не тренувавсь я як слід.

Том узяв капелюха й рушив до дверей. Він не поцілував жінку на прощання — не мав такої звички,— але цього вечора вона сама зважилась поцілувати його, обнявши обома руками за шию й нахиливши до себе чоловікове обличчя. Вона видавалася зовсім невеличка проти його огрядної статури.

— Хай щастить, Томе,— сказала вона.— Мусиш його побити.

— Еге ж, мушу побити,— луною озвавсь він,— Оце ж бо й уся річ. Мушу побити.

І засміявся силувано, а вона тільки пригорнулась до нього щільніше. Через її плече він обвів поглядом голу кімнату. Це ж було все, що він мав на світі: оце помешкання з давно заборгованим комірним, жінка та двійко дітлахів. І він мав зараз вийти звідси, вийти в ніч добувати поживи своїй подрузі й дитинчатам — не так, як добуває сучасний робітник, гнучись над верстатом, а в старий, первісний, велично тваринний спосіб — б'ючись за неї.

— Мушу побити,— ще раз промовив він, уже з ноткою відчаю в голосі.— Як я виграю бій, дістану тридцять фунтів, можна буде всі борги сплатити, ще й лишиться жмут грошей. А як програю — нічо' не дістану, ані пенса на трамвай додому доїхати. Секретар уже віддав мені все, що належиться побитому. Ну, добраніч, стара. Як виграю, зразу вернусь додому.

— Я не лягатиму, дожидатимусь,— гукнула жінка в коридор навздогінці.

До "Веселого" було добрих дві милі. Йдучи, Том пригадав, як у щасливіші часи — він колись був чемпіоном Нового Південного Уельсу в важкій вазі — він, бувало, їздив на матчі візником і як здебільшого з ним їхав котрий-небудь з багатих уболівальників і сам платив візникові. А тепер Томмі Бернс та отой янкі, Джек Джонсон, у автах катаються. А він мусить іти на матч пішки. А дві милі піхтурою — не найліпша вправа перед боєм, це ж кожному відомо. Він старий, а світ не дуже шанує старих. Він тепер ні на що вже не годиться, як лиш грабарювати, та й там перебитий ніс і розтовчене вухо йому часом вадять. Чи не ліпше було змалу якого ремества вивчитись? Либонь, таки певніше, бо на все життя. Але ніхто його на те не напоумив був, та десь на дні душі він і сам знав, що однаково б не послухався такої ради. Адже тоді воно було так легко! Грубі гроші, гарячі, славні бої, а між ними спочинок, дозвілля, і почет захоплених лестунів, і плескання по спині, й потиски рук, і шикарні пани, раді пригостити його чаркою за честь п'ять хвилин побалакати, і вся бучна слава, ревучі від захвату зали, бурхливі фінали боїв, і голос судді: "Кінг виграв!" — і другого дня його прізвище в шпальтах спортивної хроніки...

Ото були часи! Але тепер він розумів своєю повільною, тугою думкою, що спихав тоді з дороги старих. Він був Молодість — і сходив нагору; а вони були Старість — і котилися вділ. Тож не диво, що йому неважко бувало перемагати їх — із їхніми пороздиманими жилами, покаліченими пальцями, витомлених незліченними довгими боями.