Безумство Джона Харнеда
Розповім усе, як справді було. Сталося це на арені для бою биків у Кіто. Я сидів в одній ложі разом з Джоном Харнедом, Марією Валенсуелою та Луїсом Сервальосом. Я бачив, як усе було, на власні очі. Бачив усе з початку і до кінця.
Я їхав на пароплаві "Еквадор" з Панами в Ґуаякіль. Марія Валенсуела — моя кузина. Я знаю її з дитинства. Вона дуже вродлива. Сам я іспанець, — щоправда, з Еквадору, проте моїм предком був сам Педро Патіно, один з капітанів Пісарро. Ото були хоробрі люди. Справжні герої! Хіба ж не Пісарро повів три з половиною сотні іспанських кабальєро і чотири тисячі індіанців у далекі Кордильєри в пошуках скарбів? І хіба ж не загинули всі ті чотири тисячі індіанців і три сотні хоробрих кабальєро в даремних шуканнях? Та Педро Патіно не загинув. Він вижив, щоб дати початок роду Патіно. Так, я з Еквадору, але іспанець. Звуть мене Мануель де Хесус Патіно. Мені належать чимало гасієнд та десять тисяч рабів-індіанців, хоч за законом вони і називаються вільними працівниками за наймом. Ці закони — кумедна річ. Ми, еквадорці, сміємося з них. Це ж наші закони, ми пишемо їх для себе. Мене звуть Мануель де Хесус Патіно. Запам’ятайте це ім’я. Одного дня воно буде прославлене на віки. Ви ж напевно чули про перевороти в Еквадорі. Ми називаємо їх перевиборами. Гарний жарт, еге ж? — Здається, у вас це зветься каламбуром.
Джон Харнед був американець. Ми познайомилися в готелі "Тіволі" в Панамі. Мені казали — він мав великі статки. Джон Харнед збирався їхати в Ліму, але зустрів у "Тіволі" Марію Валенсуелу. Моя кузина Марія Валенсуела неперевершена красуня. Повірте, вона найвродливіша жінка в Еквадорі. Певен, її визнали б найвродливішою в будь-якій країні світу: в Парижі, в Мадриді, в Нью-Йорку, у Відні. Чоловіки завжди задивляються на неї. Не став винятком і Джон Харнед. Зустрівши її в Панамі, він не зводив з неї очей. Він закохався в неї, — це я знаю напевно. Так, моя кузина еквадорка, але вона почувалася б своєю в будь-якій країні, вона належала всьому світу. Вона знала багато мов. А співала — ой, як же вона чудово співала! Її посмішка — дивна, неземна. Її очі — ах, бачили б ви як ловили її погляд чоловіки! Їх можна назвати "вражаючими", як кажете ви, англійці. Вони немов обіцяли неземне блаженство. Чоловіки потопали в її очах.
Марія Валенсуела була багата — багатіша за мене, хоча я і вважаюся дуже заможною людиною в Еквадорі. Проте Джон Харнед не зважав на її гроші. Він мав почуття — забавні сердечні почуття. І тому повівся наче дурень. Він не поїхав у Ліму, а зійшов з пароплаву в Ґуякілі та подався за нею в Кіто. Марія Валенсуела тоді поверталася додому з Європи чи звідкісь іще. Мені невідомо, що вона в ньому знайшла, але Джон Харнед їй сподобався. Це я знаю напевно, бо він не мав наміру їхати з нею в Кіто, аж поки вона сама не попросила супроводжувати її. Чудово пам’ятаю, як вона його переконувала.
Марія Валенсуела сказала:
— Поїхали в Кіто, я покажу вам бій биків — мужній, вправний, розкішний!
Та він відповів:
— Я прямую в Ліму, а не в Кіто. І за каюту на пароплаві вже сплачено.
— Хіба ви подорожуєте не задля власного задоволення? — спитала Марія Валенсуела і подивилася на нього, як тільки вона одна вміла дивитися; її очі дарували надію.
І він поїхав з нею. Ні, він це зробив не заради бою биків. Він погодився заради того, що побачив у її очах. Такі жінки, як Марія Валенсуела, народжуються раз на сотню років. Вони не належать жодній країні і жодній епосі. Вони божественні, якщо можна так сказати. Чоловіки падають до їхніх ніг. Вони грають чоловіками і пропускають їх, наче пісок, крізь свої чарівні пальчики. Кажуть, Клеопатра була така жінка, така була й Цірцея. Та, що обертала чоловіків на свиней. Ха-ха! Чи не правда ж?
Усе почалося, коли Марія Валенсуела заявила:
— Ви, англосакси… сказати б… дикуни. Оці ваші кулачні двобої. Чоловіки гамселять один одного, аж поки не підіб’ють очі чи поламають носи. Як огидно! А інші дивляться на це й захоплено кричать. Ну, хіба це не варварство?
— Але ж вони чоловіки! — заперечив Джон Харнед. — І б’ються вони з власної охоти. Ніхто не змушує їх виходити на ринґ. А виходять вони тому, що перемога для них є найбільшою насолодою в світі.
Посмішка Марії Валенсуели виражала презирство:
— Вони часто вбивають один одного, чи не так? Мені доводилося читати про це в газетах.
— Ну, а бики? — сказав Джон Харнед. — Багатьох биків вбивають під час бою, але ж вони з’являються на арені не з власної волі. Це нечесно по відношенню до них, бо їх змушують битися. А чоловіки самі йдуть на бій, ніхто не силує.
— Тоді вони ще більше звірі! — не відступала Марія Валенсуела. — Це дикунство, примітивність. Вони подібні до тварин, б’ються своїми лапами, наче печерні ведмеді, вони жахливі. Тоді як бій биків — О! Ви ж, напевно, ніколи не бачили бою биків. Тореадор вправний, він повинен бути майстром своєї справи. Він сучасний, романтичний. Він тільки людина, м’яка й тендітна, але дивиться прямо у вічі дикому бику. І він вбиває шпагою, такою тонкою шпагою, одним ударом — ось так! — пронизує самісіньке серце величезної тварини. Це прекрасно! Це видовище змушує ваше серце битися сильніше: маленька людина, величезна тварина, рівна, покрита піском арена, тисячі глядачв затамували подих; величезна тварина кидається в атаку, маленька людина стоїть, наче статуя. Тореадор не рухається, він безстрашний. В його руках тонка шпага виблискує, як срібло на сонці. Все ближче, ближче гострі роги величезної тварини, а чоловік не рухається. А потім — дивіться! — так він робить випад. Блискуча шпага простромлює серце, входить по самісінький ефес. Бик падає на пісок, він мертвий, а чоловік не має ані подряпини. Це справжня мужність! Ах, як це розкішно! — Я могла б закохатися в тореадора. А ваш кулачний боєць — він же звір, тварина в людській подобі, примітивний дикун, маніяк, який рясно дістає удари по своїй тупій пиці і тішиться з того. Їдьмо в Кіто, і я покажу вам змагання, гідне мужньої людини, — бій тореадора з биком.
Але Джон Харнед поїхав в Кіто не заради бою биків. Він поїхав заради Марії Валенсуели. Це був кремезний чоловік, ширший у плечах, ніж ми, еквадорці, вищий на зріст, з масивнішими кінцівками та міцніший у кістках. Поправді, він був вищий і за представників свого племені. Очі його були сині, хоч інколи здавалися мені сірими, а часом виблискували, наче холодна сталь. Його риси обличчя також були не такі делікатні, як у нас, а рішуче підборіддя видавалося вперед. Додам, його обличчя було ретельно поголене, наче в священика. Не розумію, чого б чоловікові соромитися волосся на своєму обличчі? Хіба не Господь Бог помістив його там? Так, я вірую в Бога. Я не поганин, як багато хто з вас, англосаксів. А Бог милостивий, він сотворив мене еквадорцем і наділив десятьма тисячами рабів. І коли я помру, то піду до Господа. Правду наші священики кажуть.
Та вернімося до Джона Харнеда. Він був досить спокійної вдачі. Говорив завжди тихим голосом, і при цьому ніколи не розмахував руками. Можна було подумати, що в нього серце зроблене з льоду. Та, мабуть, щось таки там всередині теплилося, якщо він відправився за Марією Валенсуелою в Кіто. І хоча говорив він тихо, не розмахував руками, все-таки, як ви згодом побачите, він був звірем, — істотою примітивною, тупою, жорстоким дикуном, наче тою доісторичною печерною людиною, що носила необроблені шкури і жила разом з ведмедями та вовками.
А Луїс Сервальос — мій приятель, найдостойніший з еквадорців. Він володіє трьома кавовими плантаціями в Наранхіто й Чобо, в Мілаґро йому належить велика цукрова плантація. Він тримає великі гасієнди в Амбато й Латакунзі, а внизу, на узбережжі, займається нафтовидобутком. Також він вклав значні гроші у вирощування каучуку вздовж Ґуаясу. Він людина сучасна, вправний бізнесмен, не відстає від тих янкі. Має силу грошей, що знаходяться в обороті, але він завжди потребує ще більше коштів як для нових починань, так і для підтримки працюючих підприємств. Він всюди бував і все бачив. Замолоду він навчався у військовій академії, котру ви звете "Вест-Пойнт". Там з ним трапилися якісь неприємності, і він мав залишити навчання. Американців він недолюблює. Кого він любив, так це свою співвітчизницю, Марію Валенсуелу. А ще її гроші дуже придалися б для його оборудок, зокрема, для розробки золотих копалень у Східному Еквадорі, де живуть індіанці з розфарбованими тілами. Мені, як його другові, хотілося б, щоб він одружився з Марією Валенсуелою. Крім того, я сам вклав значні кошти в його підприємства, особливо в ті золоті копальні. Багатюща справа, але потребуватиме ще грошових витрат, перш ніж почне давати прибуток. А якби Луїс Сервальос одружився з Марією Валенсуелою, я б негайно отримав великі гроші.
Але Джон Харнед вирішив поїхати за Марією Валенсуелою в Кіто, і нам — мені та Луїсу Сервальосу — одразу стало цілком зрозуміло, що вона надто прихилилася до цього ґрінґо. Кажуть, жінка завжди на своє зведе, але не так сталося в нашому випадку: Марія Валенсуела не звела на своє — принаймні, не з Джоном Харнедом. Можливо, все сталося б так само, навіть, коли б ми з Луїсом Сервальосом і не пішли того дня на бій биків у Кіто. Але ми там були — ми разом сиділи в одній ложі в той день. І тепер я розповім вам, що трапилося.
Ми вчотирьох розмістилися в одній ложі, як гості Луїса Сервальоса. Я сидів з краю, якраз поруч з ложею президента. З другого боку від нас знаходилася ложа генерала Хосе Елісео Салазара. Разом з генералом у ній сиділи Хоакін Ендара та Урсісіно Кастільйо, обидва також генерали, полковник Хасінто Фьєрро з капітаном Бальтазаром де Ечеверрія. Тільки Луїс Сервальос посідав таке становище в суспільстві і мав такий вплив, що міг отримати ложу поруч із президентською. Мені переказували напевне, що президент сам висловив дирекції бажання, щоб Луїс Сервальос зайняв цю ложу.
Оркестр зіграв національний гімн Еквадору. Пройшла процесія тореадорів. Президент дав знак починати. Засурмили горни, і на арену вискочив бик. Як звичайно, збуджений, очманілий, встромлені йому в спину дротики пекли наче вогнем. Він люто знищив би будь-якого ворога перед собою.