Маккоїв нащадок

Джек Лондон

МАККОЇВ НАЩАДОК

Корабель "Піренеї" ліниво погойдувався на хвилях. Його залізні боки були низько вдавлені у воду вантажем пшениці, і чоловікові, що перебирався на нього з маленького каное з виносними кочетами, було неважко видертися на борт. Коли його очі порівнялися з поручнями і стало видно палубу, чоловікові на мить здалося, що він побачив на ній прозорий, ледь помітний серпанок. Той серпанок був скоріше схожий на легенький туман чи мутну плівку, яка застувала йому очі. Прибульцю навіть мимовільно захотілося змахнути її рукою, але наступної миті він подумав, що то, мабуть, уже старість підкрадається і що треба буде замовити в Сан-Франциско нові окуляри.

Перебравшись через поручні, він подивився угору на високі щогли, а потім зиркнув на насоси для відкачки води з трюму. Вони не працювали. На перший погляд здавалося, що з великим кораблем усе гаразд, і він не розумів, чому той подав сигнал біди. "Аби тільки не якась пошесть", — подумав чоловік, згадавши про своїх щасливих і безтурботних остров'ян. Може, на кораблі скінчилися запаси води чи провізії. Він потис руку капітану, чиє змарніле й стурбоване обличчя безпомилково свідчило, що на "Піренеях" справді сталося якесь лихо. І тієї ж миті новоприбулий відчув якийсь слабкий незрозумілий запах. Наче пахло горілим хлібом, але трохи не так.

Чоловік з цікавістю озирнувся. За двадцять футів від нього зморений матрос конопатив палубу. Затримавши на ньому погляд, прибулий побачив, як з-під рук матроса вирвалося ледь помітне кільце прозорого димку й відразу ж розчинилося в повітрі. Вийшовши на палубу, він відчув босими ногами досить сильне тепло, яке швидко проникало крізь його товсті мозолі. І чоловік відразу ж збагнув природу того лиха, що трапилося на кораблі. Він швидко зиркнув на носову частину, де стояли в повному складі змарнілі матроси і з нетерпінням витріщалися на нього. Заспокійливий погляд його світлих карих очей наче загорнув їх у плащаницю миру та спокою і став для них справжнім благословенням.

— Скільки днів триває пожежа, капітане? — спитав новоприбулий голосом люб'язним і спокійним, як туркотіння голуба.

Спочатку капітан відчув, як на його душу поволі сходить мир і благодать, але думка про те, що йому довелося і доведеться іще пережити, поглинула його, і він обурився. По якому праву цей непрезентабельний остров'янин у парусинових штанях і бавовняній сорочці прийшов сюди і вдає, що посилає мир та благодать на його скалічену й змучену душу? Але капітан так не думав; скоріше, він так відчував, і саме ця неусвідомлена емоція й викликала його обурення.

— П'ятнадцять днів, — різко відповів він. — А ви хто такий?

— Мене звуть Маккой, — пролунала відповідь, у якій чулася ніжна доброта і співчуття.

— Я мав на увазі — ви не лоцман?

Маккой перевів свій сповнений благодаті погляд на високого широкоплечого чоловіка зі змарнілим щетинистим обличчям, який у ту мить підійшов до капітана.

— Я — не більше лоцман, аніж будь-хто, — відповів Маккой. — Ми тут усі лоцмани, капітане, і я знаю кожен дюйм у цих водах.

Капітан відчув роздратування.

— Мені потрібен хто-небудь з місцевої влади. Треба поговорити — і якомога швидше, чорт забирай.

— У такому разі можна поговорити і зі мною.

Знову ці облудні заспокійливі нотки! А в нього корабель горить під ногами! Капітан роздратовано підняв брови і стиснув кулаки, наче збирався вдарити незнайомця.

— Та хто ви в біса такий? — гаркнув він.

— Я — голова місцевої адміністрації, — пролунав голос — такий ніжний та добрий, який тільки можна собі уявити.

Високий широкоплечий чоловік хрипко розсміявся, але то, скоріше, був не веселий та здивований сміх, а істеричний. З подивом та ошелешенням витріщилися вони з капітаном на Маккоя. Неможливо було уявити, що цей босоногий остров'янин був таким великим цабе. На його грудях, з-під розстебнутої бавовняної сорочки виднілося сиве волосся. Майки під сорочкою не було.

З-під солом'яного бриля вибивалися кошлаті сиві пасма. Патріархальна занедбана борода опускалася ледь не до пупа, а вбрання виглядало так, наче його придбали в магазині дешевої одежі, витративши на це максимум два шилінги.

— А ви часом не родич Маккоя з "Баунті"[40]? — спитав капітан.

— Він був моїм прадідом.

— Ага, — мовив капітан і замислився. — Мене звуть Девенпорт, а це — мій перший помічник, містер Коніг.

Вони потисли один одному руки.

— А тепер — до діла. — Капітан говорив швидко, і його поспіх спричинявся загрозливою ситуацією. — Ми горимо вже більше двох тижнів. Корабель може вибухнути і розвалитися к бісу в будь-який момент. Тому я і взяв курс на Піткерн[41]. Хочу або на мілину його посадити, або затопити, щоб врятувати корпус.

— У такому разі ви помилилися, капітане, — зазначив Маккой. — Вам треба було зайти на Мангареву. Там — прекрасний берег, а вода в лагуні тиха і спокійна, як у ставку біля млина.

— Але сталося так, що ми — тут, і нічого вже не вдієш, — різко сказав перший помічник. — У тім-то й річ. Ми — тут, і треба щось робити.

Маккой похитав головою і приязно посміхнувся.

— Тут зробити нічого не можна. У цьому місці немає пологого берега. Тут навіть немає якірної стоянки.

— Брехня! — сказав перший помічник. — Брехня! — майже вигукнув він, і капітан зробив йому знак бути стриманішим. — Що ви таке кажете! А де ж ви тоді тримаєте вашу шхуну, тендер чи що там у вас? Га? Відповідайте.

Маккой люб'язно посміхнувся і так само люб'язно відповів. Його посмішка була як ласкавий дотик, як ніжні обійми, які огорнули втомленого і роздратованого помічника, наче втягуючи його в затишок і спокій сумирної й урівноваженої душі Маккоя.

— Немає у нас ані шхуни, ані тендера, — відповів він. — А наші каное ми витягуємо на високий берег.

— Щось із трудом віриться, — пирхнув помічник. — Як же ви тоді вибираєтеся на сусідні острови? Скажіть мені, будь ласка.

— А ми нікуди і не вибираємося. Інколи я їжджу сам, як губернатор Піткерна. Коли я був молодший, то, бувало, багато подорожував — інколи на торгових шхунах, але, головним чином, на місіонерському бризі. Але його вже нема, і ми покладаємося на транзитні судна. Буває, що їх до нас заходить аж по шість на рік. А буває, що впродовж року, а може й більше, нема жодного. Ви — перші за сім місяців.

загрузка...

— Ви що, хочете сказати… — почав було помічник. Але тут його перервав капітан:

— Досить. Ми втрачаємо час. Що робити, містере Маккой?

Старий спрямував свої лагідні, як у жінки, очі у бік берега, і капітан з помічником простежили за його поглядом — від поодинокої скелі Піткерна до команди, що скупчилася в носовій частині корабля і стурбовано чекала — яке ж рішення буде виголошено. Але Маккой не поспішав. Він мислив плавно і повільно, крок за кроком, з упевненістю розуму, що все в житті сприймав без роздратування й люті.

— Зараз вітер слабкий, — нарешті мовив він. — Звідси починається сильна течія, що йде на захід.

— Саме через неї ми й заходили з підвітряного боку, — перервав його капітан, бажаючи продемонструвати свою фаховість у мореплавстві.

— Так, саме вона і змусила вас підходити з підвітряного боку, — погодився Маккой. — Так-от: сьогодні ви проти цієї течії йти вже не зможете. А коли б і змогли, то все одно тут немає обмілини. І ви безповоротно втратите корабель.

Він зробив паузу, і капітан та помічник з відчаєм поглянули один на одного.

— Але я скажу, що ви можете зробити. Уночі бриз посилиться — бачите хвостики отих хмар? А отой мис — ген там, з навітряного боку, бачите? Саме звідти, з південно-східного напрямку і вирушить ваше судно, причому — якомога мерщій. До Мангареви триста миль. Ви йтимете туди з попутним вітром. І там для вашого корабля знайдеться прекрасна мілина.

Помічник похитав головою.

— Ходімо до каюти, поглянемо на карту, — сказав капітан.

Повітря в замкненій каюті, куди зайшов Маккой, було ядучим і задушливим. Струмені невидимих газів, що час від часу проникали всередину, потрапляли в очі, викликаючи в них різкий біль. Підлога в каюті була майже нестерпно гарячою для його босих ніг. Усе його тіло вкрилося рясним потом. З неприємним передчуттям озирнувся Маккой довкола. Цей зловісний підспудний жар не на жарт перелякав його. Здавалося, що кабіна не зайнялася лише чудом. Він відчув себе наче всередині духовки, у якій температура будь-якої миті може зрости стократно і спопелити його, як жмут сухої трави.

Коли він підняв одну ногу і почухав стопу об холошу штанів, помічник недобре посміхнувся, скоріш не посміхнувся, а злобно вишкірився.

— Передпокій до пекла, — сказав він. — А саме пекло — прямісінько у вас під ногами.

— Ох і пече ж! — мимовільно скрикнув Маккой, промокаючи обличчя бандановою хусточкою.

— Ось де — Мангарева, — мовив капітан, схиляючись над столом і показуючи на чорну цятку посеред білого обширу карти. — А отут, у проміжку, є іще один острів. Чому б не спробувати дістатися туди?

Маккой не поглянув на мапу.

— То — острів Кресент-Айленд, — відповів він. — На ньому ніхто не живе, і висота його лише два чи три фути над водою. Лагуна там є, але без входу. Ні, вам краще йти на Мангареву.

— Мангарева — так Мангарева, — мовив капітан Девенпорт, перериваючи гаркітливе заперечення помічника.

— Збирайте команду на кормі, містере Коніг. Матроси підкорилися і зморено подибали по палубі, натужно намагаючись поспішати. Величезна втома проглядала в кожному їхньому русі. З камбуза вийшов послухати кок, а біля нього тинявся юнга.

Коли капітан Девенпорт пояснив ситуацію й оголосив про свій намір йти на Мангареву, зчинився гвалт. На фоні гортанного бубоніння чулися вигуки, сповнені гніву, то тут, то там лунали то гучна лайка, то лихе слово чи фраза. Верескливий голос з акцентом кокні злетів у повітря і на мить запанував над палубою: "Побий мене грім! П'ятнадцять днів ми пробули у пеклі, а тепер він знову хоче вивести в море оцю плавучу піч?"

Капітан втратив контроль над командою, але присутність приязного і спокійного Маккоя все ж таки вгамувала пристрасті матросів. Бурмотіння та прокльони стихли, і вся команда, за винятком кількох стурбованих облич, що дивилися на капітана, з тугою уставилася на вкриті зеленню піки і кам'янистий берег Піткерна.

Лагідний, як весняний зефір, прозвучав голос Маккоя:

— Капітане, як мені здалося, хтось із матросів сказав, що вони дуже голодні.

— Еге ж, — почулася відповідь. — І ми теж дуже голодні.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...