ХРАМ ГОРДОЩІВ
ХРАМ ГОРДОЩІВ
Персіваль Форд і сам не розумів до ладу, для чого, власне, він сюди прийшов. Він не танцював. Щоб військові так уже припадали йому до вподоби — то й ні. Однак він знав їх усіх, що саме кружляли в легкому танці по широкій терасі на узбережжі, — знав офіцерів у білих накрохмалених уніформах, вбраних у біле та чорне цивільних, жінок із голими плечима й руками. Одбувши два роки в Гонолулу, двадцятий полк вирушав до Аляски, на свій новий постій, отже Персіваль Форд, визначна особа на островах, хоч-не-хоч мусив знати офіцерів та їхніх ланок.
Тільки ж від знайомства і до прихильності не рівчак переступити. Полкові дами трошки його відстрашували. Бо вони багато чим різнилися від жінок, що були йому найбільше до душі, — як от літні матрони, старі панни, панянки в окулярах та всі оті вельми поважні персони різного віку, яких йому випадало бачити в церкві, в бібліотеці та в комісії у справах дитячого садка, де вони боязко підходили до нього по пораду або по яку пожертву. Шанувало його те жіноцтво за великий розум, неабиякий достаток і високе місце серед гавайського купецтва. Тож він зовсім їх не боявся. їхня стать не лізла на очі. Саме це. Поїш мали в собі щось інше чи то щось вище од показної вульгарності життя. Він був бридливий і сам це визнавав; тим-то голорукі та голоплечі, жваві й визивно жіночні полкові дами, що сміливо дивились у вічі, неприємно його вражали.
Не краще ставився він і до військових, що життя сприймали легковажно, пиячили, курили, лаялись та чванилися своїм тілом не менш безсоромно, аніж їхні жінки. Пін завше ніяковів, опиняючись серед офіцерів. їх теж, бачилось, бентежила йото присутність. Та він відчував, що вони з нього кепкують подумки, жаліють його чи то просто терплять. Попри те, самим тільки спілкуванням з ним вони, здавалося, хотіли підкреслити в ньому брак їм притаманного, привернути увагу до того чогось, на що він, власне, не спромагався. І хвала богові, що не спромагався. Так, вони були такі самісінькі, як і їхні жінки.
І справді, у жіноцтва Персіваль Форд заживав не більше ласки, ніж у чоловіків. Найперший погляд на нього виповідав усю тому причину. Здоровий він був на диво, ніколи не знав, що то є хворіти чи бодай трохи слабувати; а все ж йому не вистачало жвавості. То був якийсь, так би мовити, ущербний організм. Ніяка бурхлива кров не живила це довгасте вузьке обличчя, тонкі губи, запалі щоки й маленькі гострі очі. Про пісний грунт свідчило і волосся — попелясте, рівне й рідке, а так само й тонкий, з делікатними рисами, трохи дзьобуватий ніс. Багато чого в житті позбавила його ріденька та кров, в одному лише дозволяючи не додержувати міри — в справедливості. Довго й болісно міркував він щоразу, як його найкраще повестися: без справедливості він так само не міг обійтися, як простіший смертний без любові — своєї до когось чи то чиєїсь до себе.
- Джек Лондон — Снага жіноча
- Джек Лондон — Кулау-прокажений
- Джек Лондон — У лісах півночі
- Ще 124 твори →
Він сидів під деревами альгароба між терасою та берегом. Обвівши поглядом пари в танці, він одвернувся й задивився на море ген через тихий приплив — туди, де низько на небосхилі палахкотів Південний Хрест. Його дратували оголені жіночі руки та плечі. Якби він мав дочку, то нізащо б їй цього не дозволив. Але таке припущення було чистісінькою абстракцією. При цій думці перед його уявою не поставала доччина постать. Він ніяк не міг уявити собі дочки з плечима та руками. Лише всміхнувшись, він натомість подумав про можливість одруження десь там, у майбутньому. Мав він тридцять п’ять років, але, ще не зазнавши кохання, вбачав у ньому саме тваринне і аж ніяк не романтичне. Одружитися може кожен дурень. Женяться японські та китайські кулі, що працюють на цукрових чи то рисових плантаціях, — женяться неодмінно при першій-ліпшій нагоді. Бо ж вони стоять так низько на щаблі життя і їм більше нічого не зостається робити. Вони чисто, як оці військові зі своїми жінками. А ось у ньому було щось інше, шляхетніше. Він відрізнявся від них — геть від усіх. Він пишався, що вийшов саме такий. І що з’явився він на світ не внаслідок якогось там нікчемного шлюбу з любові. Дало йому життя високе поєднання обов’язку із відданістю справі. Його батько одружився не з любові. Нестямне кохання жодного разу не порушило рівноваги Айзека Форда. Відгукнувшись на заклик піти до поган — навчати їх слова божого, — він не мав ні думки, ані бажання брати шлюб. В цьому батько й син були подібні. Але місіонерська рада ощадність мала над усе. З новоанглійською практичністю[1] вона все зважила, обмислила і прийшла до висновку, що жонаті місіонери коштують дешевше й виконують свої обов’язки краще. Тим-то й звеліла рада Айзекові Форду женитися. До того ж вона й жінку йому знайшла — таку саму щиру душу, що недбала про одруження і тільки й мала на меті справу божу поміж поганами. Вперше вони побачились у Бостоні. Рада їх звела докупи, влаштувала все, і не минуло й тижня, як вони побралися й вирушили в далеку дорогу навколо мису Горн.
Персіваль Форд пишався тим, що народився від такого подружжя. Отож, бувши високого коліна, він вважав себе за аристократа духом. Пишався він і своїм батьком, аж трохи не обожнював його. Постать непохитного, суворого Айзека Форда наклала ніби вогняне тавро на синову пиху. На письмовому столі у сина стояла мініатюра з цього войовника господнього. У спальні висів портрет Айзека, намальований ще коли той був прем’єр-міністром за монархії[2]. Не те щоб Айзек Форд ганявся за визначним становищем та багатством, але бувши прем’єр-міністром, а опісля банкіром, він міг більше прислужитись місіонерській справі. Німці, англійці та й увесь купецький люд насміхалися з Айзека Форда і прозвали його комерсантом-душпастирем, одначе він, Персіваль Форд, Айзеків син, знав дещо й інше. Коли тубільці, раптово позбувшись своєї феодальної системи і не маючи найменшого уявлення про суть і значення земельної власності, запівдарма спускали свої просторі володіння, Айзек Форд став між Зграєю перекупників та їхньою здобиччю й підбив під свою руку величезні родючі лани. Отож не диво, що в торговельних колах не полюбляли згадки про нього. Тільки ж він ніколи не зараховував цих неозорих маєтностей до своєї власності. Він вважав себе лише за управителя божого. Прибутки йшли на будівництво шкіл, шпиталів та церков. Не його в тім вина, що цукор, який був раптом подешевшав, підскочив у ціні на сорок відсотків, а банк, який він заснував, процвів буйним цвітом на залізничних акціях, та що, попри все те, п’ятдесят тисяч акрів пасовиськ на Оаху, куплені по доларові за акр, давали кожен що півтора року по вісім тонн цукру. Що не кажи, а Айзек Форд був воістину герой, гідний, на думку Персіваля Форда, стати поруч зі статуєю Камегамеги І, що проти будинку суду. Айзек Форд помер, але він, його син, провадив далі почату добру справу, хоч, може, й не так уміло, та зате принаймні так само неухильно.
Він знову перевів погляд на терасу. Яка різниця — питався він подумки — між безсоромними танцями закосичених травою й квітами тубілок і танцями декольтованих жінок його раси? Чи є тут якась істотна різниця? Чи, може, нема, а тільки й того, що одні з них білі? Саме коли він розв’язував цю проблему, чиясь рука лягла йому на плече.
— Здорові, Форде! Що це ви тут поробляєте? Так наче в свято, еге ж?
— Намагаюсь поблажливо ставитись до того, що бачу, докторе Кеннеді, — поважно відказав Персіваль Форд. — Сядете?
Доктор Кеннеді сів і голосно плеснув у долоні. На поклик миттю з’явився вбраний у біле служник-японець.
Кеннеді замовив шотландського віскі з содовою, а потім звернувся до Форда:
— Само собою, вам я не пропоную.
— Але я теж чогось вип’ю, — рішуче заявив Форд.
Доктор здивовано поглянув на нього; служник чекав.
— Хлопче, лимонаду, будь ласка.
Доктор зареготав од щирого серця, ніби з дотепу на свою адресу, і глянув на музик, що розташувались під деревом гау.
— Чи ти ба! — озвався він. — Та я це оркестр "Алога"[3]! А я думав, що вівторками вони грають у Гавайському готелі. Видно, там глека розбили.
Він зупинив погляд на тому, хто грав на гітарі й співав гавайської пісні в супроводі оркестра. Поки він дивився на співця, лице йому спохмурніло; воно все ще було похмуре, коли він обернувся до свого співбесідника:
— Слухайте-но, Форде, чи не час би вам дати спокій Джо Гарлендові? От ви виступаєте проти наміру посередницької комісії послати його в Штати; я давно вже хочу поговорити з вами про цю справу. Вам, здається, треба б тільки радіти, що трапляється можливість витурити його звідси. Для вас це чудова нагода припинити оті свої переслідування.
— Переслідування? — Персіваль Форд запитливо звів брови.
— Називайте це, як вам завгодно, — провадив далі Кеннеді. — Ось уже стільки років ви ганяєте цього бідолаху. Але ж не він у тому винен. Навіть ви з цим погодитесь.
— Не він винен? — Персіваль Форд стис на мить свої тонкі губи. — Джо Гарленд — розпусник, ледащо. Він завжди був недбалець і гульвіса.
— Однак це ще не причина, щоб так його напастувати. Я стежив за вами від самого початку. Коли ви повернулися з коледжу й застали Джо, що працював наймитом па плантації, ви його вигнали в першу чергу. Особисто маючи мільйони, ви позбавили його отих злиденних шістдесяти доларів у місяць.
— Ба й зовсім не в першу чергу, — помірковано заперечив Персіваль Форд; він звик говорити таким тоном па зборах комісії. — Я його застерігав. Управитель казав, що працює він сумлінно. З цього боку я не мав нічого йому закинути. Тільки ж що він витворяв у вільні години? Він зводив унівець мої заходи швидше, ніж я встигав їх здійснювати. Що путящого могло вийти з вечірніх та недільних шкіл, із класів шиття, коли вечорами з’являвся Джо Гарленд, безперестану бринькаючи на своїй клятій гітарі та укулеле, добряче напідпитку, ще й витанцьовуючи гулу[4]? Я не забуду ніколи, як після першого застережений я заскочив його там унизу коло хатин. Був вечір. Ще зоддалік почув я гулу, а коли підійшов ближче, то побачив, як у місячнім сяйві безсоромно танцюють дівчата, — ті самі, що їх я з такими труднощами привчав до чесного та порядного життя. Три з-поміж них, пам’ятаю, тільки-но скінчили місіонерську школу. Звісно, я звільнив Джо Гарленда.