І наводив цитату на превелике здивування слухачів, які говорили між собою: "Астольф і справді скриня премудрості". Такий випадок набував розголосу в усьому місті й підтримував високу думку про пана де Сенто.
Після цього подружжя надійшов пан де Варта, званий Адрієном, власник баритона і завзятий меломан. Мар— нолюбство спонукало його сісти за сольфеджіо: віп почав із того, що сам захопився власним співом, тоді почав розводитися про музику, на вечорах мучився, поки його не попросять заспівати. Тільки проревівши одну із своїх арій, він знову повертався до життя, він хизувався, він зводився навшпиньки і, приймаючи вітання, корчив із себе великого скромника; однак віп переходив від групи до групи, щоб пожати лаври; згодом, коли усе вже було сказано, знову повертався до музикп і при тій нагоді заводив розмову про труднощі своєї арії або вихваляв її композитора.
Разом із паном де Варта з’явився Александр де Бре— біан, король сепії, художник, що наповнював кімнати своїх друзів нездарними малюнками і заквацяз усі альбоми в департаменті. Кожен із тих двох вів під руку жінку другого. Як запевняла скандальна хроніка, це переміщення було повним. Обидві жінки — Лолотта (папі Шарлотта де Бребіан) та Фіфіна (пані Жозефіна де Варта) — однаково захоплені хустками, гарнітурами, добором кольорів до своїх туалетів — прагнули будь-що скидатися на парижанок і занедбували власний дім, де все йшло шкереберть. Якщо обидві дами, затягнені, мов ляльки, в ощадно скроєні сукні, являли собою справжню виставку барв і зневажали всякий смак свосю химерністю, то їхні чоловіки, па правах натур артистичних, дозволяли собі провінційну недбалість в одязі, й вигляд у них був вельми чудернацький. У своїх поношених фраках вони нагадували статистів, котрі в малих театрах зображують вище товариство на великосвітському весіллі.
З-поміж постатей, що зібрались у вітальні, однією з кайприкметніших був граф де Сенонш, якого за аристократичним звичаєм називали просто Жак, — завзятий мисливець, сухорлявий, смаглолиций, люб’язний, як дикий вепр, підозріливий, як венеціанець, ревнивий, як мавр; проте він жив у добрій злагоді з паном дю Отуа, інакше кажучи, Франсісом, другом дому.
Пані де Сенонш (Зефіріна) була дама висока на зріст і гарна, але через дратівливу вдачу лице в неї бралося червоними плямами, і, певне, тому її вважали жінкою вимогливою. Тонкий стан, зграбна постать пасували до її млосних манер, у яких відчувалося певне хизування, проте вони свідчили і про жагучу та примхливу вдачу жінки, розніженої коханим.
Франсіс був знаменитістю; він покинув Валепсійське консульство і мрії про дипломатичну кар’єру тільки заради того, щоб жити в Ангулемі біля Зефіріни, інакше кажучи, Зізіни. Колишній консул узяв на себе турботи про господарство, зайнявся вихованням дітей, навчав їх чужоземних мов і з цілковитою віддапістю керував справами подружжя де Сеноншів. Ангулем аристократичний, Аигулем чиновницький, Ангулем буржуазний довго лихословили про єдність цього шлюбного союзу з трьох осіб; але згодом таємниця троїстого подружжя почала здаватися такою рідкісною та прекрасною, що пана дю Отуа вважали б за людину страхітливо аморальну, якби він надумав собі одружитися. Крім того, зворушлива прихильність пані де Сенонш до своєї хрещениці, мадмуазель де Ляе, яка жила при ній у компаньйонках, почала викликати підозру про якусь бентежну таємницю, і, незважаючи на очевидну неузгодженість у часі, ангулемці знаходили разючу подібність між Франсуазою де Ляе та Франсісом дю Отуа. Коли Жак полював десь в околицях, кожен знайомий запитував його, як там мається Фрап— сіс, і він, потерпаючи за свого добровільного управителя більше, ніж за дружину, розповідав про його недуги. Сліпота ревнивого чоловіка здавалась усім такою кумедною, що найкращі друзі брали його на глузи, втішалися з того й переказували таємницю кожному, хто досі не знав про неї, щоб і їх розважити. Пан дю Отуа був вишуканий денді, чиї турботи про власну особу перейшли в манірність та якусь дитячу гру. Його лякав кашель, він непокоївся своїм сном, своїм травленням та їжею. Зефіріна перетворила свого послугача на людину кволого здоров’я, вона обкутувала його, напихала ліками; вона годувала його добірними стравами, як маркіза болонку; вопа приписувала або забороняла йому ту чи ту страву; вона мережила йому краватки, жилети й носові хусточки; врешті, вона привчила його так ошатно вдягатися, що зробила з нього такого собі японського божка. Щоправда, жилн вони в повній злагоді: Зізіна при всякій нагоді поглядала на Франсіса, а Франсіс, здавалося, черпав свої думки в очах Зізіни. Вони вдвох засуджували, вони усміхалися водночас; здавалося, вони радилися між собою навіть перед тим, як сказати комусь звичайнісіньке "добридень".
Найбагатший в окрузі поміщик, людина, якій усі заздрили, маркіз де Пімантель, — враховуючи майно дружини, він мав сорок тисяч річного прибутку і зимував з родиною в Парижі, — приїхав зі свого мастку в кареті разом із сусідами — бароном та баронесою де Растіньяк, а також тіткою баронеси та двома їхніми дочками, гарненькими молодими дівчатами, добре вихованими, біднн— ми, але зодягненими з тією простотою, що особливо під
креслює вроду. Ці люди, безперечно, становили верхівку товариства, і зустріли їх холодною мовчанкою та шанобливістю, сповненою заздрощів, особливо, коли помітили, як люб’язно привітала цих гостей пані де Баржетон. Обидві родини належали до небагатьох у провінції людей, котрі стоять над усякі пересуди, тримаються осібно, живуть у тихій самоті й зберігають величну гідність. Звертаючись до пана де Пімантеля та пана де Растіпьяка, їх величали титулами. Між їхніми дружинами та їхніми дочками і вищим ангулемським товариством не існувало жодного панібратства, — вони були надто близькі до придворної знаті, щоб принижуватися до провінційної дрібноти.
Останніми прийшли префект і генерал разом із поміщиком, котрий уранці приносив Давідові свої дослідження про шовкопрядів. Мабуть, він був мером якогось кантону і володів чудовими землями, однак його манери й одяг свідчили про те, що він мало потерся у вищому товаристві: фрак заважав йому, він не знав, куди подіти руки; розмовляючи, він запобігливо упадав перед своїм співрозмовником, то схоплювався, то знову сідав, відповідаючи на якесь запитання; здавалося, він так і стежить, як би комусь прислужитися; то він був занадто ласкавий, то занепокоєний, то серйозний; він поспішав засміятися на чийсь жарт і сміявся підлесливо, то раптом похмурнів, коли йому здавалося, ніби з нього сміються. Кілька разів за вечір пан де Севрак, заклопотаний лише своїм науковим трактатом, намагався перевести розмову на шовкопрядів, але натрапляв як не на пана де Варта, що знай розводився про музику, то на пана де Сенто, який тут же починав цитувати йому Ціцеропа. Тільки в самому розпалі вечіркп бідолашний мер знайшов, нарешті, слухачок — удову дю Броссар та її дочку, які серед потішних постатей ангулемського світського товариства посідали пе останнє місце. Все можна сказати кількома словами: вони були такі самі бідпі, як і вель— можпі. їхній одяг відзначався тими претензіями па розкіш, які викривали їхні приховані злидні. Пані дю Броссар за всякої нагоди і дуже невміло вихваляла свою високу дочку, двадцятисемилітню дівчину, що мала славу неабиякої піаністки; мати досить настирливо змушувала її поділяти смаки ймовірних женихів і, прагнучи влаштувати життя своєї дорогої Камілли, могла одного й того вечора запевняти, що Камілла дуже любить мапдрівне життя військових і що їй вельми до вподоби спокійне життя поміщиків, заклопотаних своїм господарством. Обидві вони трималися з кисло-солодким виразом зневаженої гідності, який збуджував жаль, схиляв до співчуття з егоїстичних міркувань і свідчив про те, що обидві вони пізнали всю марноту заспокійливих фраз, якими світ ласкаво обдаровує нещасливців. Маючи вже п’ятдесят дев’ять років, пан де Севрак був, проте, бездітний удівець, і тому мати й дочка з ревним захопленням слухали його докладну розповідь про своїх шовкопрядів.
— Моя дочка завжди любила тварин, — сказала мати. — Ми, жінки, любимо шовк, тож нам цікаві і ті черв’ячки, що його виробляють. Отож дозвольте нам якось навідатись у ваш маєток: мені хочеться, щоб ви показали Каміллі, як вони його тчуть. Камілла ж у мене така розумниця, вона похопить усе з півслова. Одного разу вона зрозуміла навіть зворотну пропорційність квадрата відстані.
Ця фраза блискуче завершила розмову папа де Севрака та пані дю Броссар, після того як Люсьєн прочитав вірші.
На вечір поприходило ще кілька завсідників дому, а також два-три синки видних родин; несміливі, мовчазпі, причепурені, непаче рака з мощами, вони були щасливі тим, що їх запрошено на це літературне свято, а пайзух— валіший із них навіть осмілився завести розмову з мад— муазель Ляе. Жінки статечно посідали колом, чоловіки стали позаду них, Це зборище химерних постатей із розмальованими лицями та в чудернацьких одіннях здалося Люсьєнові надзвичайно величним, а коли він побачив, що всі погляди звернені на нього, серце його закалатало. Хоч який він був сміливий, не легко дався йому цей перший іспит, незважаючи на підтримку коханої, що розсипалася в люб’язпих і шанобливих словах, приязно вітаючи в своєму домі квіт вельможного ангулемського панства. Люсьєнову тривогу посилювала одна обставина, яку легко було передбачити і яка неодмінно мала вразити юнака, не ознайомленого з мистецтвом світських інтриг. Люсьєн, увесь обернувшись на слух і зір, помітив, що Луїза, пап де Баржетон, єиископ та кілька догідників господині називають його гіапом де Рюбампре, а більшість цієї публіки, яка наганяла па нього страх, — паном Шардоном. Збентежений під запитливими поглядами цікавих, він з самого руху губів похоплював своє міщапське прізвище; він наперед знав, які думки висловлювали про нього з провінційною Відвертістю, іноді вельми близькою до зневаги. Від цих постійних, несподіваних уколів він почувався іще непевніше; він нетерпляче ждав хвилини, коли почне читати вірші й завоює належне йому становище, що покладе край його душев— пим стражданням. Але Жак розповідав пані де Пімад— тель про своє останнє полювання; Апдрієн розмовляв із Лаурою де Растіньяк про нове світило в музиці — Россі— ні, Астольф, вивчивши напам’ять статейку, вміщену в якомусь журналі, де писали про новий плуг, розповідав про нього баронові.