НЕВДАЧА КОМІСАРА МЕГРЕ
Роман
1. ХАЗЯЙКА ПАНСІОНУ З КІЛБЕРН-ЛЕЙН ТА М'ЯСНИК З БУЛЬВАРУ КУРСЕЛЬ
Стукіт, що ним розсильний Жозеф попередив про свій намір увійти, був тихіший за шарудіння миші. Потім двері безшумно відчинилися, і краєм ока Мегре побачив знайому лисину в ореолі золотистих волосинок. "Немов той привид", — подумав він, не підводячи голови від купи досьє і не виймаючи люльки з рота. Розсильний теж мовчав, не наважуючись заговорити перший.
Уже цілий тиждень Мегре був не в гуморі і, щоб не накликати на себе патронового гніву, всі заходили до його кабінету лише навшпиньках. Комісара все дратувало, особливо погода. Такого мокрого, холодного та похмурого березня вже давно не бачив Париж.
Об одинадцятій ранку в усіх кабінетах Управління карного розшуку стояв такий самий морок, як на світанку в дні страти злочинців. До самого полудня горіли лампи, а о третій уже починало смеркати. Небо ніби прорвалось — невпинно мрячив густий і дрібний, як порох, дощ. Паркет рябів од мокрих слідів ніг, і ніхто не міг вимовити трьох слів, щоб не висякатись.
Газети з'явилися з фотографіями жителів передмістя, які поверталися додому на човнах по залитих водою вулицях, схожих на справжні ріки.
Того ранку, прибувши на роботу, комісар передусім запитав:
— Жанв'є прийшов?
— Хворий.
— А Люка?
— Дзвонила його жінка і сказала, що…
З кожним днем на роботу виходило все менше інспекторів, список захворілих нараховував уже цілі десятки, так що напохваті іноді не було й третини особового складу Управління карного розшуку.
Хоч комісарова дружина вбереглася від грипу, її мучив зубний біль. Дантист був безсилий полегшити муки пані Мегре, яка цілими ночами не склепляла очей і кусала собі губи, щоб не стогнати.
Краще б вона вже стогнала. Прокинувшись серед ночі, Мегре раптом відчував, що дружина лежить з розплющеними очима, затамувавши подих. Якийсь час він мовчав, боячись завдати їй зайвого болю, потім не втримувався, бурмотів:
— Чому ти не ковтнеш снотворного?
— Ти не спиш?
— Ні. Принести?
— Ти ж знаєш, що це мені не допомагає,
— А ти все-таки ковтни.
Він уставав і, босий, ішов до аптечки, діставав пілюлі, наливав склянку води, не в силі приховати тупого роздратування.
— Пробач мені, — зітхала жінка.
— Ти не винна.
— Я могла б піти до кімнати служниці.
На сьомому поверсі у них була невеличка кімната, яка майже завжди стояла порожня.
— То я піду…
— Ні.
— Тоді не звертай на мене уваги. Спи. В тебе завтра стільки роботи!
Справжньої роботи в нього не було, зате дрібних турбот не бракувало. Щодня газети рясніли нападками на поліцію у зв'язку з таємничим зникненням місіс Мюріел Брітт. Треба ж було, щоб ця ідіотська історія трапилась саме тепер!
- Жорж Сіменон — Так бідаків не вбивають
- Жорж Сіменон — Жовтий "Ягуар"
- Жорж Сіменон — Хто убив Луї?
- Ще 10 творів →
Жінки зникають майже щодня. Їх часом знаходять, часом — ні, але жодна газета не приділяє цьому більше двох-трьох рядків.
Про зникнення Мюріел Брітт, проти звичаю, сурмили щонайдужче. Вона прибула до Парижа з Англії в одному з тих велетенських автобусів, до яких заповзятливі агенти туристських фірм в Англії, США та Канаді заганяють цілі гурти "леді та джентльменів", щоб майже задарма показати їм "столицю світу".
Того вечора туристи мали оглянути нічний Париж. Великий автобус помчав по залитому вогнями місту, раз у раз зупиняючись і вивергаючи свій галасливий вантаж — вже досить-таки підтоптаних добродіїв та добродійок — на Ринковій площі, на площі Пігаль, на вулиці Лапп, на Єлісейських полях, — усюди, де були бари, в яких напої по туристських талонах.
Під кінець екскурсії всі повеселішали, розчервонілись, тьмяні очі заблищали. На передостанній зупинці загубився один опецькуватий панок з намащеними вусами — рахівник із Сіті, але другого ранку його знайшли у готелі, в ліжку, де він безтурботно давав хропака.
А от із місіс Брітт усе сталося інакше. Як без угаву повторювали англійські газети, у неї не було жодних підстав зникати. Їй уже минуло п'ятдесят вісім років. Кощава, суха, із змарнілим від праці обличчям та тілом, вона була власницею невеличкого пансіону в провулку Кілберн-Лейн, десь у Вестенді в Лондоні.
Мегре не знав, який на вигляд той пансіон. Судячи з фотографій, це був невеличкий сірий будинок на кілька кімнат, де жили стенографістки та дрібні службовці, що тричі на день зустрічалися в їдальні за круглим столом.
Місіс Брітт була вдова. Її син служив десь у Південній Африці, а заміжня дочка жила в Єгипті поблизу Суецького каналу. Газетярі зазначали, що це була перша подорож до континенту, яку дозволила собі бідолашна жінка.
Звичайно, вона обрала Париж. Групою, по твердій ціні. Разом з іншими вона зупинилась у дешевому готелі біля вокзалу "Сен-Лазар", де за традицією проживали туристи третього класу.
Після нічної екскурсії місіс Брітт, як і всі інші туристи, пішла до своєї кімнати. Троє свідків запевняли, що чули, як вона зачинила за собою двері.
Другого ранку її не знайшли в номері, і відтоді ніхто не міг сказати, що з нею.
Невдовзі прибув сержант із Скотланд-Ярда і, зніяковіло відрекомендувавшись комісарові Мегре, делікатно почав розслідувати справу.
Менш делікатні англійські газети репетували про "бездарність французької поліції".
Мегре мовчав, йому не хотілось, щоб набули розголосу деякі подробиці, передусім те, що в номері місіс Брітт під матрацом, у шухлядах столу та за шафою було знайдено порожні пляшки від спиртних напоїв.
Після того, як одна вечірня газета надрукувала портрет місіс Брітт, до управління завітав бакалійник, в якого вона купувала спиртне.
— Ви не помітили в ній нічого особливого?
— Гм!.. Від неї завжди тхнуло вином… Якщо це тільки вино… Судячи з того, що вона в мене купувала, старенька віддавала перевагу джінові.
Чи вдавалась місіс Брітт до таємних пиятик у своєму пансіоні на Кілберн-лейн? Англійські газети не прохопилися про це жодним словом.
Слідом за бакалійником з'явився швейцар із готелю "Сен-Лазар".
— Я бачив, як вона спускалась по сходах, — розповів він. — Вона кудись страшенно поспішала і пройшла, не глянувши на мене.
— Вона вийшла з готелю?
— Так.
— В якому напрямку?
— Не знаю.
Згодом один поліцай бачив її перед баром на вулиці Амстердам — стара довго розглядала вивіску, не наважуючись увійти.
Оце й усе. Працівники Сюрте марно нишпорили по всіх закутках Парижа, дряпали якорями дно Сени — жодних слідів місіс Брітт, живої чи мертвої, виявлено не було.
Щоранку з Лондона дзвонив давній знайомий Мегре суперінтендент Пайк.
— Sorry[1], комісаре. Досі нічого нового?
Ця клята справа, завжди вологий одяг, калюжі від парасольок на підлозі і, нарешті, зубний біль пані Мегре — все це тримало комісара в стані страшенного нервового напруження, і всі бачили, що його може щомиті прорвати, аби був бодай найменший привід.
— В чому річ, Жозефе?
— Шеф хоче вас бачити, пане комісар.
— Скажи, що зараз прийду.
Для звіту було ще ранувато. Директор викликав його серед дня лише тоді, коли йшлося про щось справді важливе.
Дочитавши донесення, комісар ще раз ретельно натоптав та запалив люльку і попрямував до кабінету директора.
— Що нового, Мегре?
Замість відповіді, той лише знизав плечима.
— Кур'єр щойно приніс листа від міністра.
Просто "міністр" в директорових устах означало — "міністр внутрішніх справ", якому було безпосередньо підпорядковане Управління карного розшуку.
— Я слухаю.
— Об одинадцятій тридцять сюди приїде один добродій. — Годинник вибив чверть на дванадцяту. — Це пан Фюмаль, особистий друг міністра. Він щедро асигнував його на останніх виборах.
— Його дочка щось накоїла?
— В нього нема дочки.
— Тоді син?
— І сина нема. Міністр не пише, в чому річ. Здається, цей добродій хоче поговорити з вами віч-на-віч. Ви самі розумієте, що з ним краще не сперечатись. Нам доведеться робити те, чого він захоче.
Мегре ледве поворухнув губами, але було неважко зрозуміти, що слово, яке мало не зірвалось з його уст, починалося на літеру "г".
— Пробачте, комісаре, я сам розумію, що це робота не з приємних. Зробіть усе, що зможете. Останнім часом ми й так мали вдосталь неприємностей.
Опинившись у приймальні, Мегре зустрівся поглядом із Жозефом.
— Коли з'явиться цей Фюмаль, веди його просто до мене.
— Хто-хто?
— Фюмаль! Це його прізвище.
Він раптом подумав, що колись уже чув це прізвище та ще й, здається, у зв'язку з чимось вельми неприємним. Проте зараз він мав забагато неприємностей, щоб пригадувати додаткові.
— Аєвар на місці? — запитав він на порозі інспекторської.
— Ще не приходив.
— Хворий?
— Хто його зна. Не дзвонив.
Аєвара заступав Жанв'є, з іще червоним носом і землисто-сірим обличчям.
— Як твої хлоп'ята?
— Лежать із грипом.
Хвилин за п'ять Мегре почув, як хтось знов зашкрябав у двері його кабінету, і Жозеф якось невпевнено вимовив:
— Пан Фюмаль.
Не підводячи голови, Мегре пробурмотів:
— Сідайте.
Міцне дубове крісло жалібно заскрипіло під велетенською вагою гостя. Вмостившись, Фюмаль невдоволено зиркнув на комісара, немов здивований таким прийомом.
— Мені сказали, що ви хочете поговорити зі мною особисто. У чім річ?
На пальті гостя було лише кілька краплинок — він, безперечно, прибув машиною.
— Ви мене не впізнаєте?
— Ні.
— Подумайте.
— В мене є про що думати й без цього.
— Фердінанд.
— Який Фердінанд?
— Гладкий… Фердінанд Бум-бум.
Комісар не помилявся — згадка була неприємна. Це було так давно… В пам'яті раптом постали рідне село, школа, обличчя однокласників.
В той час батько Мегре був управителем поміщицького маєтку в Сен-Фіакрі, а батько Фюмаля — різником на сусідньому хуторі Катреван. Хлопці вчились в одній школі, навіть в одному класі. Бум-бумом його охрестили школярі — Фердінанд завжди був вайлуватим гладуном з таким же, як і тепер, брезклим, хворобливим обличчям.
— Згадали?
— Так.
— Скільки літ, скільки зим! Не дивно, що ви й забули про мене. А я знав, що ви стали детективом, — бачив ваші фото в газетах. До речі, ми ж були колись на "ти"!
— Що було, те загуло, — сухо відповів комісар, вибиваючи люльку.
— Як хочете. Ви читали листа від міністра?
— Ні.
— І вам ніхто нічого не казав?
— Казали.
— Зрештою, кожен із нас утяв, скільки вмів. Мій батько, правда, був не управителем, а простим різником. Мене вигнали з ліцею після п'ятого класу…
В ньому відчувалась затамована злість — і не стільки проти самого Мегре, як проти всього світу, проти життя, проти неба.
— А зараз сам Оскар — мій найкращий друг…
Оскар — міністр внутрішніх справ.
— Він мені дечим завдячує… Тож він і порадив мені звернутись до вас.