ГНІВ МЕГРЕ
Роман
1
Годинник показував чверть на першу, коли, перейшовши завжди прохолодні коридори управління, Мегре опинився під вхідною аркою, де тулилися в затінку двоє чергових поліцаїв у повній формі, марно намагаючись сховатися від сонця. Комісар привітав їх змахом руки і якусь мить у нерішучості пішов повільніше, поглядаючи то назад, на подвір'я Сюрте, то в напрямку площі Дофін.
Він умисне не поспішав, коли виходив із будинку, навіть кілька разів зупинявся на запорошених сходах, удаючи ніби запалює люльку, і потай сподіваючись, що зараз вигулькне котрийсь із його колег чи інспекторів. Та ба! Не зважаючи на те, що літо тільки починалося, коридори управління були вже порожні: в Сюрте панувала атмосфера вакацій.
Аби уникнути відпускного стовпотворіння, неминучого у липні та серпні, більшість працівників карного розшуку вже заздалегідь виїхали з міста або саме лаштувалися до своєї щорічної втечі на море.
Того дня, дванадцятого червня, зненацька скінчилась довга гнила весна і на Париж ринула спека. Мегре зранку працював без піджака, навстіж відчинивши вікна кабінету. Вже понад тиждень він змушений був горбатіти над нудним і незвичним для нього ділом — складанням проекту адміністративної реформи. Ранковий рапорт директорові, короткий інструктаж в інспекторській — і пішла писанина! Його стіл був захаращений незчисленними теками та купами паперу, хоча зосередитися на них було важко — увагу раз по раз відривав віддалений, та вже по-літньому гучний клекіт паризьких вулиць.
З початку місяця Мегре щодня обідав удома, і чергові інспектори ні разу не порушили його вечірнього відпочинку та нічного сну несподіваним телефонним дзвінком. Взагалі, щоб дістатися додому, досить було звернути ліворуч і пройти сотню кроків набережною до зупинки автобуса чи стоянки таксі біля мосту Сен-Мішель. Мегре востаннє глянув на сходи — ні душі!
І, ледь стенувши плечима, комісар круто повернув праворуч і широким кроком перетяв площу Дофін. Ще в кабінеті Мегре зненацька закортіло хильнути скляночку аперитиву, попри всі суворі настанови свого шанованого приятеля месьє Пардона, лікаря з вулиці Пікпю. Чи не через нього він уже кілька тижнів обмежувався жалюгідним фужером сухого вина перед обідом та випадковим кухлем пива підчас вечірньої прогулянки з пані Мегре? Але годі! В таку погоду жодний святий не втримався від спокуси закропити душу ковтком прохолодного аперитиву з гіркуватим ганусовим присмаком. Звичайно, совість у нього була б спокійніша, коли б на це діло його підбив котрийсь із друзів… Та скільки ж можна чекати! З цікавістю оглянувши довгу червону присадкувату машину, що стояла на площі, він одним кроком переступив три сходинки і штовхнув двері невеличкого ресторану написом "Дофін" на жовтій вивісці.
- Жорж Сіменон — Клуб "100 ключів"
- Жорж Сіменон — Замах на бродягу
- Жорж Сіменон — Справа Сен-Ф'якрів
- Ще 10 творів →
Врешті, забороняючи йому спиртне, месьє Пардон не знав, що дванадцятого червня раптом буде така спекота… До того ж чи не час уже перевірити, що дав його печінці гой клятий сухий закон!
Ще з порога він побачив перед стойкою принаймні з дюжину своїх колег, які зовсім непогано коротали тут роботи час.
З початку місяця в Сюрте стояло затишшя, і ніхто не міг поскаржитися на надмір роботи. Ніхто не міг також гарантувати, що назавтра газети не зарясніють сенсаційний повідомленнями про криваві драми та загадкові злочини… А потім кілька місяців підряд ніколи буде вгору глянути!
Його вітали помахами рук, йому кивали головами, для нього потіснилися, звільняючи місце біля стойки, і, показавши на ряд склянок з опаловою рідиною, Мегре коротко буркнув:
— Мені того ж…
Тридцять років тому, коли комісар лише починав свою кар'єру, тут був той самий бармен, тоді ще хлопчисько, син хазяїна ресторану. Тепер він сам став хазяїном, а його син, схожий на нього, в білому ковпаці порався на кухні.
— Як справи, шеф?
— Усе гаразд, комісаре…
Навіть запах тут не змінився. У кожному з невеличких паризьких ресторанів пахне по-своєму. В "Дофіні", приміром, крізь густий дух міцних напоїв та аперитивів знавець міг би вловити гіркуватий аромат молодого луарського вина. Що ж до кухні, то там завжди переважали пахощі естрагону та зубчатої цибулі.
Погляд Мегре машинально зупинився на грифельній дошці: смажений бретанський мерлан і теляча печінка в папільйотках. В ту ж мить у глибині залу, біля одного із столиків, застелених паперовими скатертинами, він побачив інспектора Люка. Навпроти нього, спиною до входу, сидів якийсь чорнявий чолов'яга. Приборів на столику не було, і могло здатися, що прийшли вони сюди лише заради розмови.
Інспектор теж угледів Мегре. По хвилині вагання він підвівся і підійшов до нього.
— Вас можна на хвилинку, патроне?.. Певно, це вас зацікавить…
Взявши свою склянку, комісар мовчки почвалав слідом, на ним. Незнайомий підвівся.
— Антоніо Фарано, — відрекомендував його Люка. — Вам ще не доводилося зустрічатися?
Це ім'я нічого не казало комісарові, але обличчя видалося знайомим. Десь він уже бачив цього красеня італійця, який міг би грати перших коханців у кіно. Червона спортивна машина перед входом, безперечно, належала йому. Вона цілком пасувала до його ставної постаті, світлого елегантного костюма, важкого золотого персня на руці.
— Месьє Фарано не застав мене в управлінні, — вів далі Люка, коли вони сіли. — Ляпуент порадив йому пошукати мене тут…
Перед інспектором теж стояла склянка з аперитивом. На відміну од поліцаїв, італієць вдовольнявся фруктовим соком.
— Це свояк Еміля Буле… Він управляє одним із його кабаре… Ви, мабуть, знаєте, — "Парі-стрип" на вулиці Беррі…
Люка значуще підморгнув комісарові.
— Повторіть, що ви мені оце розказали, Фарано…
— Еміль Буле зник, — мовив той з виразним італійським акцентом.
— Коли? — запитав Люка.
— Очевидно, минулої ночі… Точно ніхто не знає.
Він шанобливо глянув на комісара і дістав із кишені золотий портсигар.
— Дозвольте?
— Будь ласка…
— Ви його знаєте, патроне, — вставив Люка. — Такий собі невеличкий на зріст чоловічок… Він приїхав сюди із Гавра чотири чи п'ять років тому…
— Сім років, — зауважив італієць.
— Ну, сім… Тоді він одразу купив "Лотос" — кабаре на вулиці Пігаль… Тепер їх у нього аж чотири…
Мегре ніяк не міг збагнути, на якого біса Люка намагається втягти його в цю історію. Відколи він керував бригадою карного розшуку, комісар рідко стикався з паризьким демімондом, хоча раніше добре знав багатьох людей цієї верстви. Певна річ, Мегре пам'ятав кількох монмартрських верховод, але із старшого покоління. Та ось уже два роки він не переступав порога нічного кабаре. А в Парижі ніщо не змінюється так швидко, як цей напівсвіт.
— Я от думаю, — додав Люка, — чи не має це стосунку до справи Мацотті…
А! Тепер він починав розуміти. Місяць тому, десь у першій половині травня, вони вже сушили собі голови над цією справою. Мацотті було вбито о третій годині ночі, коли він виходив із бару на вулиці Фонтен.
— Певно, зведення рахунків, — сказав тоді комісар, передаючи Люка рапорт префекта дев'ятої округи. — Зроби, що зможеш…
Незважаючи на своє італійське прізвище, Мацотті був корсіканцем, який уперше дебютував на Лазурному березі, а потім перекочував до Парижа на чолі невеликої банди.
— Мій свояк не вбивав Мацотті, — переконано мовив Фарано. — Адже ви добре знаєте, месьє Люка, що він нездатний на такі речі… Ви ж самі двічі його допитували…
— У вбивстві я його ніколи не звинувачував, — зауважив інспектор. — А допитував як і всіх, хто свого часу потерпів від нальотів Мацотті… Таких було чимало…
І, звертаючись до Мегре, він додав:
— Сьогодні об одинадцятій він мав бути в управлінні… Я вже думав, що він не дістав моєї повістки.
— А він часом не підночовує на стороні? — простодушно запитав комісар.
— Еміль? Що ви, пане комісар?!. Видно, ви його не знаєте… Еміль чудовий сім'янин і любить мою сестру…
Він ніколи не повертався додому пізніше, як о четвертій годині ранку…
— А минулої ночі він взагалі не повернувся? Так?..
— Еге ж…
— А де були ви?
— В "Парі-стрипі"… Ми зачинили лише о п'ятій… Зараз сезон у розпалі, в Парижі повно туристів… Я вже підраховував виторг, як раптом подзвонила Марина і запитала, чи я часом не бачив Еміля… Марина — це моя сестра… А Еміля я не бачив звечора… Він рідко спускався на Єлисейські поля…
— А де розташовані інші кабаре?
— Всі на Монмартрі, за кількасот метрів одне від одного… Це його ідея — і дуже вдала… Коли кабаре поряд, актори можуть швидко переходити з одного до другого, не марнуючи часу на переїзди… А це для нас велике заощадження… Можете собі уявити, як це зручно — "Лотос" розташований на вулиці Пігаль, "Блакитний поїзд" поряд, за два кроки, на вулиці Віктора Массе, а "Святий апостол" трохи нижче, на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт… Еміль довго вагався, перш ніж відкрити кабаре в іншому районі… А коли відкрив, то все одно особисто ним не займався і доручив це мені…
— Отже, ваша сестра подзвонила вам десь після п'ятої години?
— Так… Вона звикла прокидатися в цей час…
— І що ви зробили після розмови з нею?
— Я відразу подзвонив до "Лотоса", і мені відповіли, то його там востаннє бачили об одинадцятій годині вечора… Пізніше він був у "Блакитному поїзді", але касирка не пам'ятає, коли саме. А до "Святого апостола" я не зміг додзвонитися — там уже було зачинено…
— Як ви гадаєте, минулого вечора у вашого свояка не було ніяких побачень?
— Та ні… Це був дуже скромний врівноважений чоловік… Весь свій вільний час він проводив удома. Як правило, по обіді…
— Де він живе?
— На вулиці Віктора Массе…
— В тому будинку, де "Блакитний поїзд"?
— Ні, за три будинки від нього… Отже, після обіду він одразу ішов до "Лотоса", щоб простежити за готуваннями до вечора. Це в нього найбільше кабаре, і він порядкував там особисто… Потім навідувався до "Святого апостола" на якихось десять-п'ятнадцять хвилин, далі — до "Блакитного поїзда"… І так за вечір встигав заглянути кілька разів… У нього було хазяйське око… Він устигав за всім доглянути…
— Він ходив у смокінгу?
— Ні, на ньому був звичайний темно-синій костюм, куплений у крамниці… Він недуже дбав про свою зовнішність…
— Чому говорите про нього в минулому часі?
— Бо з ним неодмінно щось скоїлось…
За сусідніми столами люди вже починали обідати, і Мегре мимоволі кинув кілька скісних поглядів на їхні тарілки та графини з вином, його склянка вже спорожніла, але замовити другу поки що було якось совісно.
— А що ви зробили далі?
— Я пішов спати, попросивши сестру подзвонити мені знову, якщо він до ранку не з'явиться…
— І вона вам подзвонила?
— Коло восьмої години…
— Де ви проживаєте?
— На вулиці Понтьє.
— Ви одружені?
— Так… Моя дружина теж італійка… Цілий ранок я обдзвонював службовців… Я хотів дізнатися, де і хто саме бачив його останнім… Це не так легко… Звечора всі кабаре переповнені, і в кожного до біса роботи… До того ж Еміль був не дуже примітний… невисокий, худий.