Так бідаків не вбивають

Жорж Сіменон

ТАК БІДАКІВ НЕ ВБИВАЮТЬ

Повість

1. ВБИВСТВО ДОБРОДІЯ В БІЛИЗНІ

"Так бідаків не вбивають…"

За останні дві години ця ідіотська фраза вже, певно, вдвадцяте спливала в пам'яті Мегре, подібно до причепливої мелодії, підхопленої невідомо де. Цілісінький день вона крутиться вам у голові, і годі її позбутися — хоч вам аж нестямиться з такої настирливості. Часом комісар навіть вимовляв її впівголоса, аж поки не з'явився такий варіант:

"Вбивці не важать на життя людей у білизні…"

Того дня в Парижі вже зранку припікало. Місто по-серпневому спорожніло, пора вакацій робила своє. Навіть тут, у Сюрте, тхнуло пусткою, і всі вікна, що виходили на набережну, були відчинені навстіж. Мегре ледве встиг зняти піджак, як пролунав телефонний дзвоник: це був суддя Комельо.

— Вам доведеться під'їхати на вулицю Де-Дам. Минулої ночі там сталося вбивство. Я розмовляв із районним комісаром — виходить щось аж надто заплутано. Він зараз на місці злочину. До одинадцятої з прокуратури там нікого не буде.

І от завжди так: щойно ти налагодишся провести якусь днину в затишку та холодку, як тобі на голову, мов та каменюка, падає нова халепа — і все летить шкереберть!

— Ходімо, Люка!

Їх службової машини, як звичайно, на місці не було, і довелося пірнати в метро, вдихаючи запах хлорки та ще й загасити люльку.

На розі Де-Дам та Батіньоль немилосердно пекло сонце. Вздовж бруківки вишикувалися невеличкі візки з овочами, фруктами, рибою, оточені з усіх боків густою юрмою господарок. Серед загального гамору вирізнялися дзвінкі голоси хлопчаків, що затіяли тут якусь неймовірно галасливу гру.

Звичайний собі будинок на сім поверхів — для пожильців із найскромнішим достатком. На першому поверсі пральня та крамничка вугляра.

Біля під'їзду стовбичить фараон.

— Комісар жде вас нагорі, пане Мегре… Четвертий поверх… Ану, ви там, ідіть звідси, ідіть… Тут немає нічого цікавого… Та дайте ж нарешті пройти!

У консьєржки, як завжди в таких випадках, повно-повнісінько кумась. На кожному поверсі безшумно прочиняються двері, крізь які визирають обличчя цікавих.

Який злочин міг статися тут, у цьому будинку, де мешкають прості непомітні люди — здебільшого скромні чесні трудяги? Трагедія кохання та ревнощів? Ні, не ті декорації.

Широко відчинені двері на четвертому поверсі ведуть до кухні. Троє — ні, четверо підлітків, років від дванадцяти до шістнадцяти віком, влаштували там справжній гармидер.

— Жераре, облиш її нарешті, ти чуєш? — лунає із сусідньої кімнати жіночий голос.

Роздратований і втомлений водночас, як це інколи буває у жінок, що змарнували все своє життя у дріб'язковій боротьбі з повсякденними злигоднями. Видно, жінка небіжчика. Двері відчинилися, і Мегре побачив її перед себе, поруч із районним комісаром. Колеги мовчки потиснули один одному руки.

Жінка глянула на Мегре і промовисто зітхнула. Мовляв: "Ще один!"

— Це комісар Мегре, — пояснив районний комісар. — Він вестиме розслідування.

— Отже, доведеться розказувати все спочатку?

Кімната править за вітальню та їдальню водночас; в одному кутку швейна машина, в другому — радіоприймач. Крізь відчинене вікно чути шум вулиці; двері на кухню також відчинені, там верещать діти. Та от господиня зачинила двері, і голоси враз обірвалися, так немов вимкнули радіо.

— Таке могло скоїтися тільки зо мною, — зітхнувши, мовила вона. — Сідайте, панове…

— Розкажіть мені — тільки якнайзрозуміліше, що тут відбулося…

— Що я можу вам розказати, коли я нічого не бачила?!. Мені досі здається, що взагалі нічого не сталося… Повернувся він додому, як завжди, о пів на сьому… Моріс ніколи не спізнювався… Мені доводиться щоразу гамувати дітей, бо він звик одразу сідати до столу…

Вона говорила про свого чоловіка, чий портрет — збільшена фотографія — висів на стіні поряд із її портретом. І не тому, що так трагічно загинув її чоловік, ця жінка мала такий розпачливий вигляд. З портрета вона також дивилася пригнічено й покірно, немов на її плечі звалилися всі тяготи світу.

Що ж до чоловіка, то від кожної його риси, від вусів до накрохмаленого стоячого комірця сорочки віяло цілковитою незворушністю. Важко було уявити собі щось буденніше Та невиразніше. Таких людей можна подибати сотню разів — і все одно не запам'ятати обличчя.

— Він повернувся о пів на сьому, зняв піджак і повісив його до шафи — своїх речей він завжди пильнував, царство йому небесне… Ми пообідали… Я відіслала молодших погратися на подвір'ї… Франсіна прийшла з роботи о восьмій… Я ще залишила їй обід на столі…

Вона, певно, розповідала все це районному комісарові, але відчувалося, що, коли б у неї вимагали, могла б повторити цю історію знову й знову, отаким самим плаксивим голосом, з отаким самим збентеженим поглядом, немов побоюючись щось проминути.

Мала вона років сорок п'ять, і колись, певно, була гарненька, але відтоді минуло стільки довгих літ і кожен день був сповнений нескінченних клопотів та колотнечі.

— Моріс умостився в своєму кутку, біля вікна… там, де зараз сидите ви… Це його крісло. Він щось читав, але інколи підводився, щоб настроїти радіо…

Тієї вечірньої години в будинках на вулиці Де-Дам знайшлося б, напевно, не менше сотні чоловіків, що робили те саме, — чоловіків, котрі, одпрацювавши ще один день у конторі чи крамниці, відпочивали тепер біля відчиненого вікна з книгою або вечірньою газетою в руках.

— Увечері він ніколи не виходив гуляти сам… Ніколи… А раз на тиждень ми всі разом ходили в кіно… Щонеділі…

Вона інколи губила нитку розповіді, прислухаючись до того, що діялося за дверима на кухні: чи не б'ються часом діти, чи не підгоріло щось на плиті.

— То про що ж це я вам казала?.. Ах, так… Потім Франсіна пішла і повернулася о пів на одинадцяту… Дівчинці вже сімнадцять… Ті троє спали… Я варила обід на сьогодні, бо вранці мені треба було їхати до кравчихи… Господи! Я навіть забула попередити її, що не приїду… Вона ж чекає…

От вам і нова трагедія!

— Ми лягли… Тобто ми зайшли до спальні, і я лягла… Моріс завжди роздягався довше за мене. Вікно було відчинене… Жалюзі ми теж не опускали — через спеку… З того будинку на нас ніхто не дивився… Це готель… Люди приходять і одразу лягають спати… Мало хто засиджується біля вікна…

На обличчі комісара застиг такий важкий осоловілий вигляд, що інспекторові Люка здалося, ніби патрон от-от захропе. Але з куточків його уст, що міцно стискали мундштук люльки, час од часу струмував сизий димок.

— Та що я вам можу розказати?.. Така вже моя доля, подібне більш ні з ким не скоїться… Ми з ним розмовляли… Не пригадую вже, про що саме, але поки він знімав штани і складав їх, Моріс увесь час говорив… Він зостався в самій білизні… Потім скинув шкарпетки і почав терти собі підошви, вони йому завжди пекли… І тут я почула з вулиці такий звук… знаєте, як ото… ну, коли у машини мотор стріляє… Ні, навіть не такий, скоріше, як ото буває в водогоні, коли там збереться повітря: фрррт!.. Саме фрррт!.. Чого це він, думаю, замовк на півслові? Я вже куняла, бо втомилася за день… Отож він замовк, а далі каже дивним таким голосом: "Гад!" Це мене дуже здивувало — він ніколи не лаявся… Він був не такий… Я питаю: "Що з тобою?" — мовчить. Відкриваю очі — доти я лежала з заплющеними — і бачу, як він падає додолу… Тоді я як крикну: "Морісе!.."

Розумієте, він за все життя жодного разу не знепритомнів… Хоча особливим здоров'ям і не відзначався, але все одно ніколи не хворів…

Я встала… кличу його, кажу… А він лежить на килимі долілиць і не ворухнеться… Я хотіла була його підняти, аж бачу: на сорочці кров…

Гукаю Франсіну — це наша старшенька… І що б ви думали вона мені сказала, коли побачила батька? "Що це ти, — каже, — мамо, наробила?" — і кинулася вниз, дзвонити… їй довелося будити вугляра…

— А де Франсіна зараз? — запитав Мегре.

— У себе в спальні… Вона одягається… Вночі нам було не до того, от ми й зосталися неодягнуті… Ви даруйте вже, що в мене такий вигляд… Спочатку приходив лікар, потім поліцаї, потім ось пан районний комісар…

— Ви не могли б залишити нас самих?

Вона не одразу второпала, навіть перепитала:

— Залишити самих?

І вийшла на кухню. Чути було, як вона вичитує дітям тим самим нудним голосом.

Важко було пояснити чому, та тільки в усьому єстві цієї жінки, можливо, зовсім непоганої, було щось безнадійно нудне, щось таке, від чого мерхло, ставало похмурим і сірим навіть сонячне сяйво, що лилося у вікно.

Саме життя ставало в її присутності таким тьмяним, таким нікчемним і одноманітним, що мимоволі хотілося запитати себе, невже вулиця з усім її рухом, сонцем, барвами, звуками і пахощами була ще тут, поряд, як кажуть — рукою подати.

— Бідолаха!

Не тому, що він умер, а тому, що колись народився!

— До речі, як його звали?

— Трамбле… Моріс Трамбле… Сорок вісім років… Жінка сказала, що він служив касиром у якійсь торговій фірмі на вулиці Сантьє… От… Я записав: "Куврер та Бельшас, басонова торгівля…"

І на додачу ще басонова торгівля: позументи для трун!

— Ви знаєте, — розповідав районний комісар, — спочатку я навіть був подумав, що це вона його вбила. Що тільки не приверзеться спросоння!.. А тут таке робилося… Діти гомонять усі разом, вона на них кричить, щоб замовкли, повторює мені вдвадцяте одне й те саме — приблизно те, що ви вже чули, — і я вирішив, що вона або дурнувата, або і й зовсім божевільна. А тут ще мій бригадир надумав її і допитувати, брати на бога… "Я вас про це, — каже, — не питаю, я вас питаю, чому ви його вбили?" А вона йому: "Чому?.. Та чим же я могла б його вбити?"

На сходах з'юрмилися сусіди… Тутешній лікар незабаром принесе мені висновок. На його думку, постріл було зроблено через вулицю, із одного з тих вікон навпроти… Я й послав своїх хлопців до готелю "Ексельсіор".

І знову набридлива фраза спливла на думку Мегре:

"Так бідаків не вбивають…"

Тим більше бідака у білизні, що сидить на краю подружнього ліжка і шкребе свої натруджені підошви!

— І ви щось знайшли там, у будинку навпроти?

Мегре пильно оглядав вікна готелю "Ексельсіор"; а втім, вірніше було б назвати його не готелем, а прибутковим будинком з мебльованими кімнатами. Чорна під мармур табличка оголошувала: "Номери на місяць, на тиждень, на добу. Гаряча та холодна вода".

Бідність була й там.

1 2 3 4 5 6