Я не розчув, що він мені сказав. Якраз у ту мить ми обганяли величезний холодильник. Мабуть, фруктовоз, напевно не знаю. Той холодильник, по-перше, зняв цілу хмару куряви. А по-друге, страшенно гуркотів, і нічого не було чути.
— Що ти мені сказав? — спитав я.— Я бачив, як ти щось казав, але за тим холодильником не розчув ані слова.
Менеджер скоса блимнув на мене, наче йому ліньки було озватися ще раз. Зрештою пробурчав:
— Атож, я спитав тебе, якого дідька ти все визираєш із машини?
Я не одразу йому відповів. Спершу побряжчав ключами на колечку, що їх завжди тримаю в руці і помалу перебираю. Потім почухав праве вухо — а може, ліве? — і сказав:
— Милуюся природою!
Він охнув, наче йому кольнуло в нирках або вкусила оса, або привид йому з'явився, або щось таке. Скоса поглянув на мене і посміхнувся. Але що то за посмішка! Сама іронія!
— Вибач, але я не знав, що тебе дратує, коли я милуюсь природою,— вів я далі.— А ось тепер бачу це по тобі. Невже тебе анітрохи не хвилює природа? Поглянь, який навколо мальовничий краєвид, який ідилічний! Який не схожий на ті похмурі промислові райони, що їх ми оце проїхали!
Він кинув на мене гострий погляд і не промовив ні слова. А в'їдлива посмішка немов прикипіла до нього.
— Ви тільки гляньте на нього — він і розмовляти не хоче! — сказав я і провадив ще голосніше:—Хіба тобі нічого не говорить оця панорама? Оці невисокі пагорби, начебто вирізьблені рукою великого майстра? Високі стрункі дерева зустрічають нас, вишикувавшись обабіч дороги. Річка грайливо в'ється. Пташки вітають нас фігурами вищого пілотажу. А різнобарвні польові квіти — любо глянути — розливають духмяні пахощі.
Він охнув, наче йому кольнуло в нирках або вкусила оса і таке інше.
— Ти знаєш, хто ти? — крикнув я йому.— Вірніше, яким ти не є? Ну так от: ти ненормальний. Ручаюся, в тебе комплекс.
Він поглянув на мене занепокоєно.
— Ти справді думаєш, що в мене комплекс? — спитав, наче розмовляючи сам із собою.
— Авжеж! Ось маємо конкретну ситуацію. Розглянемо її: природа розкриває нам щедрі обійми, буяє пахощами і барвами, а ти байдужий; чарівний краєвид, що нас оточує, для тебе наче не існує. Ти мов не помічаєш веселих, ніби лялькових, ферм під червоними дахами, із зеленими або жовтими віконницями, галасливих дітей, які граються серед курчат, вередливих поросят та інших домашніх тварин.
— Курчат, вередливих поросят та інших домашніх тварин,— повторив він, наче школяр, який усе зубрить напам'ять.
— То розкрий же очі,— я таки хотів дошкулити йому,— і сповни їх отим незрівнянним рожево-золотим промінням, що підсвічує обрій. Розкрий своє серце.
— Годі!—урвав він мене.— Справді, я злочинець. Так, я мусив звернути увагу на краєвид. Щоб мене теж пройняло.
І зсунув капелюха, який досі затуляв йому очі.
— Нарешті! —задоволено мовив я.— Краще пізно...
— Он там, праворуч... ферма з жовтими віконницями та багатьма балкончиками,— сказав він, показуючи рукою.— Першим, другий балкон, як дивитися справа... Я там бачу дуже симпатичні рожеві...
— ...троянди.
— Трусики.
— І тобі не соромно?
— Чого це мені має бути соромно? — здивувався він.— Таж я добре бачу! Слово честі, у тієї товстенької, що вилізла мити шибки, рожеві трусики.
— Сором!
— Ще й з мереживом.
Продовжувати розмову не було сенсу. Мої нерви напружилися, наче їх тиснув компресор. Щоб розвіятися, я вистромив голову з машини і плюнув. Вітер повернув мені плювок в обличчя. У праве око.
Після цього запала мовчанка на чверть години. А може, й надовше.
Раптом бачу, що Менеджер веде машину тільки лівою рукою, а правою нишпорить по кишенях. То в одній, то в другій. Якого чорта він там шукає стільки часу! Ні, краєвид його не захопив. Але ж це не жарт — кермувати однією рукою на Національній автостраді 37, о дев'ятій годині двадцять хвилин, під час транспортного піку, а другою нишпорити по кишенях, коли — ого! — стрілка спідометра не відходить від ста десяти.
Нарешті з кишені піджака або жилета — жилет у нього останньої моди у чорно-жовту клітинку і дуже мені подобається — він витяг пакетик жуйки.
— Ось де вони! — вигукнув радісно.— Вирушаючи в дорогу, я завжди кладу в кишеню кілька пакетиків. Неодмінно! Вони втамовують спрагу. Тільки що не завжди вдається їх одразу знайти. Часто забуваю, в яку кишеню поклав їх, а що кишень у мене до біса, то іноді доводиться перенишпорити геть усе до нитки.
Він узяв у рота жуйку, потім обернувся праворуч і дав два пакетики тому.
— По одній кожному,— мовив.
— Гаразд! — відказав той, беручи жуйку, якою нас почастував Менеджер... — Страх як хочеться пити!
Одну він лишив собі, а другу, обернувшись праворуч,, подав мені. Власне, мені не дуже хотілося пити, зовсім не хотілося. Але жуйку я взяв. А чом би й не взяти?
Не можу сказати, що нам дуже зручно втрьох на передньому сидінні, але й не дуже тісно. Дві з половиною години тому, о сьомій ранку, коли ми збиралися вирушати, Менеджер запропонував сісти всім утрьох на передньому сидінні.
— Так буде краще! Усі поруч, перекинемося словом, другим — і дороги не відчуємо.
Пропозицію було прийнято одноголосно. Ми всілися, звичайно, щільно. А на заднє сидіння поклали валізки.
— Ви знаєте? — вигукнув Менеджер, смокчучи жуйку.— Ми не лише встигнемо на пором, а й будемо там на п'ятнадцять-двадцять хвилин раніше. Наша машина — цукерочка.
— Не тільки машина, але й водій,— сказав той і підморгнув мені.
— Зін теж цукерочка?
— Не знаю, чи він цукерочка, але водій класний.
— Звичайно, Менеджер — майстер керма.
— Чого це ви заходилися мене обговорювати? — спитав, посміхаючись, Менеджер.— Напевне, кепкуєте з мене. Проте компліменти я завжди слухаю із задоволенням!
Я хотів щось додати, але не сказав нічого. Тієї хвилини у мене заболів живіг, і настрій зразу зіпсувався.
Уперше я відчув цей таємничий біль минулої середи, тиждень тому. Сидів надвечір у кабінеті, чи то писав, чи дзвонив,— так, саме дзвонив,— коли раптом з'явився біль і став дійсністю.
Власне, це не зовсім те, що зветься "біль". Відчуття таке, ніби на шлунок тисне — і дуже тисне — якийсь палець. Це тривало у мене кілька секунд, потім відпустило, так само раптово. Як ножем одрізало.
Відтоді той біль став навідувати мене постійно. Три, чотири рази на день, у різні години і завжди несподівано. В кабінеті, удома, на вулиці...
За свої тридцять п'ять років ото вперше я відчув свій шлунок. Дивно, але моя дружина непокоїлася куди дужче, ніж я, вона весь час сварила мене, щоб я не гаяв часу, щоб якомога скоріше пішов до лікаря. Звичайно, я теж стривожився. Але за роботою,— а її останніми днями було більше, ніж будь-коли,— звідки взяти час і настрій для візитів до лікарів? Хоча, правду кажучи, річ не в тому: просто вдача у мене некваплива.
Зрештою, я таки піду при першій нагоді. Уже маю на увазі фахівця, якого мені гаряче порадив один колега. Принаймні, щоб спекатися думок. Це, мабуть, нервове. Напевне. Багато роботи — виснажливої, нервової, багато кави, багато сигарет.
— Перехрестя! — повідомив Менеджер таким тоном, наче скомандував: "Руки вгору!"
— Невже? — здивувався я.— То ми доїхали до перехрестя?
— А ти як гадав? З нашими ста десятьма кілометрами на годину відстані просто зникають. За десять хвилин ми будемо на перехресті з Національною-сорок. З тридцять сьомої звертаємо на сорокову і прямо в порт на пором!
— Чудово! Отже, поки що усе йде як слід.
Після того Менеджер замовк, бо чим ближче до. перехрестя, тим напруженіший ставав рух. Треба було пильнувати.
— А що то за шрам у тебе під вухом? — спитав я в того. Досі я цього шраму не помічав.
— Давня історія! — сказав він, жуючи Менеджерову жуйку. — Стрептокок.
— Он як?
— Мені було шістнадцять, коли до мене причепився цей мікроб. Відтоді минуло п'ятнадцять років! Так от, стрептокок уразив мене якраз сюди, під правим вухом. Був жахливий фурункул, і, щоб випустити гній, мені робили досить глибокий розтин. Після тієї операції й лишився шрам.
— Ти знаєш, його не дуже й помітно. Тільки коли придивишся... А електролікуванням його можна й зовсім знищити. Це дуже просто.
— Я знаю.
— А чому ж не лікуєшся? Страшно?
Він засміявся.
— Ліньки. Та коли вже про це зайшла мова, я його таки виведу... Ось як повернемось із столиці.
На перехресті щось скоїлося. Автобус наскочив чи то на вантажну машину, чи то на інший автобус. Де там розібрати, що і як! Та й байдуже з тим. Мало значення тільки те, що ми потрапили в жахливу пробку, що наша машина, як і безліч інших,, опинилася в безпорадному становищі.
— Ну й ускочили в халепу!—зітхнув Менеджер, гальмуючи.— Це ми надовго застряли. Не треба бути генієм, щоб це зрозуміти. Пором не затримається заради наших прекрасних очей, об одинадцятій десять, рівно об одинадцятій десять він відчалить, нехай там хоч світ горить.
Я вийшов із машини й рушив у поле
— Я швидко! — повідомив я їх.— Хвилини на дві, не більше. .
— До паркану! — крикнув мені Менеджер.— Що ти на мене дивишся? Іди до паркану, там тебе й з біноклем ніхто не побачить.
— Та ні,— відповів я йому.— Я не за тим, що ти думаєш.
І попрямував до кущика польових квітів, що їх помітив з машини. Якісь дуже гарні квіточки, проте назви їхньої не знаю.
Я дбайливо приладнав до панорамного дзеркальця свій букетик. Той узявся допомогти мені, а Менеджер тільки скоса кидав на нас погляди, сповнені прихованої іронії.
— Жуйка приклеїлася мені до зуба,— поскаржився той.— У мене один зуб, отут справа, передостанній зверху, давно зіпсований. Як зайде вода, особливо холодна, або попаде їжа,— так божеволію від болю.
— То чого ж ти ждеш? — спитав я.— Чому не запломбуєш його? Може, навіть коронку треба поставити. А поки що візьми цю квітку. За те, що допоміг мені прилаштувати букет. Устроми в петельку.
Той зрадів, наче я подарував йому казна-що. Устромив квіточку — синю — в петельку і навіть подивився у панорамне дзеркальце — як воно.
— Оце так я! — сказав, милуючись собою.— Стильний вигляд! З квіткою в петельці та й з настроєм відповідним.
На щастя, пробка швидко розсоталася. Менеджер дав газ, і незабаром ми знову досягли по кілометрів на годину.
— Нарешті! Я відліпив жуйку! — похвалився той.
Потім відкинувся назад, напружив праву ногу і наче примружив очі.