ОПОВІДАННЯ
Потім він пройшовся вулицею Еола до вулиці Золотих воріт.
"Пройшовся" — слово надто ідилічне щодо того вечора напередодні Нового року: на кожному кроці зіткнення з кимось із перехожих, попереду й позаду штовханина і тиснява...
На яскраво освітлених вогнями ілюмінації вулицях тисячі й тисячі афінців, теж яскраво освітлених, навантажених подарунками, з традиційним побажанням "Щасливого Нового року!" на устах. Ці три слова були всюди тієї ночі: лунали в повітрі, світилися у вітринах всіх крамниць.
Він минув вулицю Віші, де його мало не розчавив якийсь високий і гладкий чоловік, що тягнув на собі кілька тонн подарунків та власного тіла.
Пройшовши вулицею Еола, завітав до "Мільйона іграшок".
У "Мільйоні іграшок" було стільки люду, така метушня, що він на якусь мить зупинився й не наважувався рушити далі. Та ось людей ніби поменшало, і він ступив один крок...
— Прошу вас, панночко,— звернувся він до дуже молодої, вродливої і чорнявої продавщиці.
— Пані...— відповіла вона й усміхнулася.
— О, вибачте....
— Не велика помилка... Пусте! Я вас слухаю. Іграшки?
— Так, я хотів би кілька...
— Кілька?..
— Атож, кілька...
— Тобто скільки? Скільки у вас дітей?
— П'ятеро.
— П'ятеро! Уже маєте п'ятеро дітей?
— Уже? Що означає "уже"? Я не думаю, що ви хочете сказати, ніби... ніби по мені не видно.
— О, саме так! Саме це я хочу сказати: по вас не видно. Такий молодий— і вже п'ятеро дітей!
— Молодий!..— усміхнувся він, але його усмішка була сумовита.
Він нахилився до дівчини, мовби хотів довірити їй страшну таємницю.
— Мені аж сорок два! О ні, я не жартую. Сорок два!
— Ет, облиште... Ніколи не повірю. Я кажу те, що бачу на власні очі!
— Ну, якщо ви так наполягаєте...
— А зараз до іграшок. П'ятеро дітей, отже, й іграшок потрібно п'ять. Чи не так?
— Так...
— Чудово! Отже, починаймо. Номер один — хлопчик.
— Авжеж! Ви вгадали!
— Йому дванадцять...
— О, ви мене просто лякаєте!
— Не перебільшуйте. Отже, маємо умови задачі: хлопчик, дванадцять років...
Вона обвела поглядом іграшки на полиці праворуч.
— Я допоможу вам,— сказав він.
— Чом би й ні? Ви ж краще знаєте його вподобання.
— Онде автомобіль...
— Оцей?
— Ні. Інший. Праворуч від вас. Великий, червоний...
— Отой пожежний, з насосом?
— З насосом?
— Авжеж, із насосом. Для гасіння пожежі.
— Он як! І скільки ж це коштує?
— Швидкість — просто шалена, гуде, як справжній, миготить червоним світлом, викидав струмені води, коли зупиняється...
— Що ви кажете! Усе це...
— Не вірите? Прошу, подивіться самі!
Дівчина взяла пожежний автомобіль, завела його, поставила на прилавок, І він помчав з шаленою швидкістю, загудів, як справжній, замиготів червоним світлом...
— Добре! Дуже, дуже добре! — сказав чоловік і взяв іграшку в руки. — Не треба, мабуть, щоб він нас іще й оббризкав водою,— додав він і засміявся.
Засміялась і дівчина. Засміялися й інші покупці, що чекали своєї черги.
Огрядна жінка, що стояла праворуч, поправила черевика, який тиснув, і наступила йому на мозоль.
Він нічого не сказав їй, не обурився, бо був переддень Нового року, і він був дуже радий, що для першого подарунка вибрав такий чудовий пожежний автомобіль...
— Мені страшенно подобається, — сказав він.
— Тобто, йому страшенно сподобається,— виправила продавщиця. — Сподіваюся, так і буде. Як, кажете, його звуть?..
— Александрос.
— Александрос!
— Так. Александрос. Зверніть увагу, саме Александрос! Не Алекс чи ще там якось...
— Гаразд. З одним порішили...
— Порішили?!
— О, я бачу, вас дратує проста мова.
— Не дратує анітрохи. Але "порішили" — це вже занадто...
Дівчина засміялася й сказала:
— Перейдімо до другого. Хлопчик?
— І знову вгадали! Справді хлопчик, десяти років, звати Дімітріс.
— Чудово. Другий теж хлопчик...
— А що? Вам не подобається?
— Навпаки!
Нахилившись до нього, вона тихо сказала:
— Сьогодні саме три місяці, як ми одружилися, й тепер чекаємо... І знаєте кого? Атож, ми чекаємо хлопчика!
Вона повернулася до своїх іграшок. Показала йому зелено-жовтий танк.
— Він справжніший від справжнього. Його гармата повертається праворуч, ліворуч, угору, вниз. І...
— Ні, ні! — спинив він її.— Мої діти... Я не хочу, щоб мої діти вже тепер привчалися до війни. Не хочу, щоб вони воювали...
Дівчина подивилася на нього й не сказала нічого. Але в очах її майнула якась тінь, і на кілька секунд вони із ясно-карих стали темно-карими.
— А ось це? Як вам здається? — запитала вона, показуючи літак. І квапливо додала: — Він пасажирський!
Дівчина завела літака, й іграшка спочатку покотилася по прилавку, а тоді злетіла й почала кружляти...
— Гаразд! Хай буде літак,— сказав він і зловив іграшку на льоту.
Дівчина поклала літак поряд із пожежним автомобілем і сказала:
— Отже, з двома закінчили!
— Так... порішили!
— Ага, я вас зловила! Тепер це сказали ви.
— Ви не стомилися від мене? — запитав він.
— Стомилася? Що ви кажете! Та ми ж нарівно ділимо вашу радість. Справді, як подумаю, що на вас чекають удома п'ятеро... Переддень Нового року!.. П'ятеро дітей, цілих п'ятеро дітей! Широко розплющені оченята, відкриті серця....
— Перейдімо до третього.
— Знову хлопчик?
— О ні! Тепер ви програли. Тепер наша донечка. Єдина, Артемі!
— Років?
— Сім.
— Сім!.. Цього року вперше піде до школи...
— Так.
— Візьміть ось цю ляльку. Як вона вам з першого погляду? Звичайно ляльки, як і люди, бувають різні. Але гляньте, яку ляльку вибрала я для вашої малої Артемі, що йде цього року до першого класу.
Лялька почала ходити, закліпала вія. ми, вклонилася, знову ступила кілька кроків і ще раз уклонилася...
— Я беру цю ляльку для Артемі!
— голосно сказав він.
— Дуже рада, що вона вам сподобалася.
— А тепер близнята...
— Близнята?
— Авжеж. їм по п'ять років.
— Як їх звуть?
— Ставрос і Леонідас.
— Ставрос і Леонідас,— повторила дівчина, щось вибираючи на полиці ліворуч.
— Погляньте, онде праворуч від вас... ота мавпа.
Вона кинула на нього сердитий погляд.
— Будьте ласкаві, стежте за своєю мовою!
— Не розумію... Що я такого сказав?
— "Ота мавпа"!
— Не розумію... Хіба то не мавпа?
— Ні, пане! То не якась мавпа! То мій шимпанзе!
— Он як? Перепрошую!
— Авжеж, то мій шимпанзе. Підійдіть ближче й подивіться на нього!
Дівчина взяла шимпанзе й посадила йому на плече. Мавпа схопила його за вухо й почала перекидатися...
Чоловік засміявся. Засміялася й дівчина. Засміялись інші.
— Хай буде й шимпанзе! Беру його для Ставроса.
— Лишається Леонідас. Що ж, йому візьміть оцю дзиґу. Звичайний подарунок, скажете. Воно то так... І все ж таки! Дзиґа, яку ви бачите, не зовсім звичайна. Вона крутиться... вічно! З одного заводу обертається цілу чверть години!
Дівчина почала накручувати дзиґу.
— Не треба!— спинив він її...— Мені дзиґа подобається, і я беру її, бо вірю вам.
— Дякую за добре слово!
— Отже, закінчили!
— Справді?
— Авжеж. П'ятеро дітей — п'ять подарунків.
— А для дружини?
— Іграшку? О ні! Найліпший подарунок для Анни — квіти. Візьму їй гвоздики. Червоні... червоногарячі гвоздики!
— Червоні гвоздики! Як тоді, коли...
— Так, як тоді, коли... коли ми покохали одне одного.
Зненацька дівчина урвала його:
— О, ви без обручки! Певне, коли ви далеко від дому, вона часом заважає... стає на перешкоді...
— Але ж від вас нічого не приховаєш!
— Стережіться, буде вам непереливки, як ще раз побачу вас без обручки. Ваше щастя, що сьогодні такий день!
— Даю вам слово, що більше так не робитиму... в цьому році! — Дівчина засміялась, посварилася на нього олівцем, який тримала в руці, і виписала чек...
— Щасливого Нового року!— сказала вона.
— Щасливого Нового року й вам!
Він зупинив таксі. Поскладав пакунки з іграшками, сказав водієві адресу, тоді запалив сигарету, приспустив шибку й відкинувся на сидінні.
— Завтра Новий рік!..— почав розмову водій, чоловік середніх літ в окулярах.
— Так... Новий рік,— відповів пасажир і поправив пакунок з лялькою.— Як ваші успіхи?— спитав водія.
— Ет, які успіхи! Цими днями ще сяк-так. А загалом — нічого втішного.
— Справді?
— Надто багато розвелося приватних машин. Псується народ через це. Потім ще й ліваки. І вони прагнуть заробити. А до всього ще й автоінспекція, яка нібито має особисті рахунки з таксистами.
— Маєте рацію. Інспекція... Штрафують?
— Погане діло, що й казати. А нічні зміни? Цілу ніч сидиш за кермом.
— Багато років працюєте?
— Багато? "Багато"— це не те слово. У березні минає тридцять три роки!
— Ціле життя!
— Авжеж... Та було б здоров'я і мир.
— Так. І мир.
— Для дітей ото стільки іграшок?
— Для дітей.
— Скільки ж ви маєте?
— П'ятеро.
— Молодець!.. Хай будуть щасливі іі здорові!
— Дякую.
— А в нас двоє. Хлопці, один служить на флоті. Другий...— Водій різко загальмував, бо побачив сигнал регулювальника.
— Біля площі Америки зупиніть, куплю квітів.
— Квітів? Додому?
— Так. Для дружини.
— Доїду до вулиці Тенеду й там почекаю вас. На площі стояти не можна.
— Гаразд... Я не баритимуся.
Він вийшов з машини, забіг до квіткової крамниці й попросив гвоздики, червоні гвоздики...
Повертаючись до таксі, побачив вітрину з винами, зайшов і купив сухого.
— А тепер додому,— сказав водієві.
— Додому! Як я вас розумію! З яким нетерпінням чекають на вас удома! І як прагнете ви скоріше бути з родиною!
На три-чотири хвилини запала мовчанка.
— Друга вулиця праворуч. Третій будинок праворуч. Особняк.
Таксі повернуло в бік вулиці Патісіон. Вийшовши з машини, він дістав ключі, відчинив зовнішні двері.
Узяв подарунки, ввійшов у коридор...
Запалив світло в усьому домі. Ходив з кімнати до кімнати і вмикав світло. Геть усі лампочки. Дім наповнився світлом.
Увімкнув радіо на повну гучність. Дім наповнився звуками. Веселими звуками.
Поставив гвоздики, червоні гвоздики, в дві вази — одну на стіл, другу на буфет. Дім наповнився червоними гвоздиками...
Узяв сім келихів, відкоркував пляшку, поналивав вина.
— Отак! Анна, я і п'ятеро дітей. Сім чоловік.
Завів пожежну машину, і та помчала по підлозі з шаленою швидкістю, загуділа, мов справжня, замиготіла червоним світлом.
Завів літака, який спочатку покотився по паркету, а тоді злетів і почав кружляти...
Завів ляльку, і вона почала ходити, закліпала очима, вклонилася...
Завів шимпанзе і посадив його собі на плече. Шимпанзе схопив його за вухо й почав перекидатися...
Завів дзиґу, і та закрутилась, як ото крутяться дзиґи...
— Власне, це не зовсім правда,— сказав він.