ОПОВІДАННЯ
З новогрецької переклав
Анатолій ЧЕРДАКЛІ
Він узяв поштовий набір, відірвав чотири аркуші, згорнув їх книжечкою і сколов на згині шпильками. Перший аркуш став обкладинкою, і на його звороті він написав авторучкою: "ПРІЗВИЩЕ" (великими друкованими літерами), "ІМ'Я" (великими друкованими літерами), "Ім'я батька" (малими літерами), "Ім'я дружини" (відразу зазначив: "Неодружений"), "Національність", "Місце й дата народження", "Рід занять", "Колір очей" (на хвильку задумався, пригадуючи, які вони в нього, й написав: "Карі").
Під особовими даними накреслив чотирикутник, а в ньому намалював обличчя — своє, звичайно. Нижче написав: "Фото власника".
Потім перегорнув сторінку й вивів: "Дійсний у всіх країнах світу протягом п'яти років на необмежену кількість поїздок із поверненням".
Згорнувши цю книжечку, написав на аркуші, що правив за обкладинку, знову великими друкованими літерами, тільки ще більшими, ніж раніш:
ПАСПОРТ
Скінчивши роботу, замилувався своїм творінням.
— Непогано!—сказав голосно, мовби звертався до когось глухуватого.
Але в кімнаті він був сам. І чув прекрасно.
Книжечку він заклав у чорну шкіряну оправу для паспорта, куплену вранці. Можна було взяти й дешевшу — пластикову або ледеринову, а не шкіряну, значно дорожчу. Та йому впала в око саме ця оправа, і він придбав її, не роздумуючи. Зрештою, це ж для його першого паспорта — то хай уже буде шкіряна! Для першого в житті — у п'ятдесят один рік! — паспорта.
Так, це вперше він мав одержати паспорт, бо вперше й загорівся бажанням поїхати в туристську подорож за кордон. Просто-таки революційна ідея, щось цілком нове в його сірому животінні, у цьому розміреному житті, чітко поділеному на дві частини: з одного боку — дім, з другого — "Шляхетність". (Корпорація "Шляхетність". Виробництво мийних засобів.)
Центральна контора "Шляхетності", помічник бухгалтера. У нього нема "необхідних даних", вищої освіти, отож його й "заморозили" на найнижчому щаблі службової кар'єри. "Заморожена" й платня. А він уже двадцять три роки вірою й правдою служить "Шляхетності". Але тепер головне те, що завтра вранці у нього в кишені буде паспорт — ні, не просто в кишені, він одразу закладе його в чорну шкіряну оправу, щоб не пошкодився. А післязавтра, у середу, двадцять шостого травня, о десятій сорок ранку, виліт...
До подорожі все готове, і під три чорти "Шляхетність"! Під три чорти майже на цілий місяць, аж до кінця його законної відпустки. Так, усе вже готове, бракує лише паспорта. Він заздалегідь подав прохання, але сталася затримка через податкову інспекцію. Треба було спершу залагодити справи з податками, дрібні формальності: він мав одержати довідку, що все гаразд, і аж тоді подавати прохання на паспорт. А в інспекції кудись запропала його картка й оце тільки недавно знайшлася. І сьогодні вранці він пішов до паспортного відділу й залишив заяву разом з двома невеличкими фотокартками "нейтрального тону" (так було зазначено в письмовій інструкції, яку дали йому за кілька днів перед тим). Процедура дуже проста: вранці подаєш прохання, а наступного ранку одержуєш паспорт.
Ідея про подорож спала йому на думку якихось три тижні тому. Поїхати за кордон! Що йому заважає? Отже, вирішено: в мандри, побачити світу. Походити по інших дорогах, підставити чоло іншим вітрам, зрештою, розім'яти кістки...
Сьогодні понеділок. Вечір. Він у себе вдома. На сьомому поверсі багатоквартирного будинку. "Квартира одинака" — невеличка кімната, тісний коридор, маленька кухонька.
Звідусіль на нього дивляться рекламні плакати, яких він набрав у різних туристичних бюро. Кольорові, виготовлені офсетним друком, вони будять уяву безліччю знімків і кличуть його в мандри з усіх боків: він попришпилював їх кнопками до стін, обліпив ними шафу, шибки, столик, що править і за обідній, і за письмовий, чималенько понаклеював їх липкою стрічкою і на стелю, щоб розглядати, навіть лежачи горілиць у ліжку.
Уже північ. Точніше, початок на першу. Вісім годин відділяють його від паспорта. Завтра о восьмій ранку — ні, це вже не завтра, а сьогодні,— він буде цілком готовий до подорожі. Найперше й найголовніше — паспорт, потім сіра пластикова валіза, яку він придбав спеціально заради цієї події, новий блейзер, дуже модерний, кольору морської хвилі, зі срібними гудзиками, темно-сірі штани із закотами (ти ба, знову ввійшли в моду закоти!), темно-голуба батикова сорочка з білим геометричним малюнком, краватка з тієї самої тканини і з таким самим малюнком, чотири комплекти білизни — майки та плавки чотирьох різних кольорів: вогненно-червоного, лимонно-жовтого, бузкового й чорного. З нагоди подорожі покупки просто революційні, особливо плавки — адже він завжди носив традиційні підштанки на гудзиках. Та коли вже він, геть захмелений передчуттям подорожі, мовби заново народився на світ і почувається свіжим, як ніколи, то хіба можна обійтися без модерних плавок?
Минає година за годиною, а він і не думає спати. Бо хіба йому зараз до сну? Він місця собі не знаходить. Міряє кроками кімнату, раз у раз відчиняє й зачиняє вікно, знов і знов обдивляється рекламні плакати й нарешті згадує, що досі нічого не їв. Ще від учорашнього вечора й ріски в роті не мав. Сьогодні вранці — кава, невдовзі по тому — знову кава, ото й усе. До обіду так натомився, що не було сили навіть піти десь попоїсти. Він і не зчувся, як сплив час, а обидва ресторани в його кварталі зачиняються о пів на дванадцяту, тож тепер уже надто пізно. Лишається заглянути в холодильник, цілком можливо, що там знайдеться якесь яйце чи консерви... Еге! Тільки баночка гірчиці та кілька лимонів.
Він повертається до кімнати, відчиняє шафу, дістає блейзер кольору морської хвилі, темно-сірі штани, батикову сорочку, набір краваток... Роздягається догола, натягує бузкову майку, бузкові плавки... У шафі, з внутрішнього боку дверцят, велике, на повний зріст, дзеркало.
"Ти ба, як пасує мені бузковий колір! Ніколи б не подумав... — Хвилинку він стоїть перед дзеркалом. — Ох і стомився ж я! — Уже кілька місяців, як у нього геть пропав апетит. — Але я відчуваю, що в подорожі наберу кілограмів зо два. Звичайно, мало б бути навпаки, адже я весь час рухатимусь. Але зі зміною обстановки в мене з'явиться й апетит, і, як наслідок, я більше здобуду, ніж утрачу".
Він бачив своє праве плече — як завжди, чомусь опущене,— рубець на правому коліні, який лишився від удару носаком ще в дитинстві, коли він мав років дванадцять-тринадцять і грав у футбол у своєму та в сусідніх кварталах. Хлопчаки розмітили якусь незабудовану ділянку, і не минало дня, щоб по обіді — а по обіді уроків у школі не було — вони не затіяли гри. Траплялося, що й уранці він забував про уроки... Я — "Боротьба"! — так гордо він називав себе в ті часи. Фанатичний уболівальник "Боротьби". Це була його команда, улюблена, уславлена. Майже щороку в першості країни перемагала "Боротьба". І в останньому матчі першості майже щороку зустрічалися "Боротьба" й "Тайфун", бо серед решти команд, які брали участь у змаганнях, найсильніший був "Тайфун".
Що й казати, хлопчаки — він сам та його друзі, віддані всім серцем "Боротьбі",— не могли назвати команду свого кварталу інакше, ніж "Боротьба". А їхні супротивники, такі самі хлопчаки, охрестили свою "Тайфуном". І ті, й ті, заощадивши кишенькові гроші, придбали собі форми, мов дві краплі води схожі на ті, що їх носили гравці з дорослої "Боротьби" й дорослого "Тайфуну". І на футбольних полях своїх кварталів міні-"Боротьба" й міні-"Тайфун" влаштовували змагання на міні-першість.
А обидві дорослі команди, "Боротьба" і "Тайфун", ще й досі лишалися основними претендентами на перше місце. Два вічні суперники. Але він уже не грав центральним захисником ні в своєму, ні в сусідньому кварталі. І все ж, коли десь заходила мова про футбол, він намагався вставити й своє слово, заявляючи: я — "Боротьба"!
Але з часом він перестав утручатися в такі розмови. Минали роки, і він усе більше замикався в собі, не бажаючи відкриватися людям.
І ось сьогодні ввечері, стоячи перед дзеркалом на дверцятах шафи, він кинув погляд на праве коліно, на рубець від удару суперника, який не вцілив по м'ячу. То був невитравний слід минулого, далекого минулого, тієї пори, коли він ще грав у футбол,— пори дитинства.
Потім, у бузковій майці й бузкових плавках, розкинувшись у полотняному дачному кріслі, він жадібно вп'явся очима в рекламні плакати... Там, у кріслі, його й здолав сон. Він і не помітив, як заснув. А помітив лиш те, що вже подорожує за кордоном. Подорожує... Міняє літаки, виходить з одного, простує до іншого, залишає цей, поспішає до того, безліч разів пересідає з літака в літак просто в повітрі, ловить їх, кусає, а потім жує. Подорож таки повернула йому апетит, його сподівання справдилися, він ось навіть літаки трощить, як за себе кидає. То цілий фюзеляж укладе, то якусь особливо привабливу частину, крило або кабіну, чи там хвіст або колесо. Він виявив, що колеса куди ніжніші від крил, хоч і не такі смаковиті. А загалом найсмачніший шматочок у фюзеляжі — це автопілот. І нарешті він помічає, що вже не спить. Живіт у нього страшенно здутий. Він підводиться, йде до холодильника, вибирає два соковиті лимони, видушує з них сік... При розладі шлунка це саме те, що треба...
— Вам паспорта немає!
Він нічого не розуміє. Дивиться на службовця, що кинув йому в обличчя ці слова. Оглядається на вагітну жінку, яка стоїть одразу ж за ним. Озирається на решту людей у черзі.
Вівторок, двадцять п'яте травня. Паспортний відділ.
— Вам паспорта немає! — вдруге гукає до нього службовець. — Немає і не буде!.. До того я ось бачу, тут зазначено, що вам слід негайно з'явитися — підкреслюю: негайно! — до УДЕГ.
Його ніби струмом пронизало. Він остовпів. Вагітна жінка злякано глянула на нього. Її очі, каламутні від вагітності, стали ще каламутніші. Помітивши це, він стривожився за неї й подумав: "Ще скине тут, чого доброго!"
А тим часом уся черга розглядає його. Німо, але промовисто.
— Вас позначили хрестиком, пане! — провадить службовець. — УДЕГ поставив хрестик, розумієте? У списку, який ми щодня по обіді надсилаємо до УДЕГ на контроль, проти вашого імені поставлено хрестик.