ВОВКОЗАКИ
КРОВ З КРОВІ
Переклав Марченко Володимир Борисович
РОЗДІЛ 1
Постріл пролунав з гущини кущів саме в той момент, коли Павло Мелех зіскочив з коня, щоб оглянути дивні сліди на дорозі. Куля просвистіла над сідлом, і якби козак досі сидів на коні, йому, мабуть, влучило б у груди. Він одразу ж перевернувся через плече, витягнувши пістоль з-за пояса, і ліг на узбіччі дороги, сховавшись за борозною. Відвів курок – сподівався, що дещо зношена пружина колісного замка не зламається. Шкода, що другий самопал залишився в кобурі біля сідла. Тепер стало зрозуміло, чому сліди виглядали дивно. Той, хто влаштував засідку, мав занадто мало часу, щоб як слід їх прикрити, звідси й сліди від гілок, які він користувався. Ті лежали поруч, їх було чудово видно, і тепер у голові Павла промайнула думка, що це зовсім не тупість невідомого ворога, а навмисна дія, спрямована на те, щоб змусити його зупинитися. Куля, що пролетіла повз, не була випущена надто пізно, зовсім випадково. Вона не мала на меті вбити чи поранити його. Він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти стук серця. Нападник точно діяв не один. Мелех повільно витягнув шаблю. Він не продасть своє життя дешево, це було точно. Крім того, він не марнував своє життя, у козака воно лише одне, і невідомо, що чекає його по той бік, але смерть не лякала молодця. Шкода лише, що він не зможе помститися за смерть брата. Зрештою, саме тому Скапулярій і відпустив його на слово. Вони домовилися, як і у випадку угод з татарами — або Павло помститься і повернеться до розбійників, або принесе за себе викуп. Не дуже великий, треба сказати. Ватажок бандитів вимагав його радше з принципу, ніж з вигоди.
Ще одна куля застрягла в пучку трави прямо перед носом козака, обсипаючи його обличчя землею та пилом від сухих стебел. Павло озирнувся, з боку бур'янів подув легкий вітерець. Досвідчений воїн нюхнув. Коні. Десь там були приховані коні, більше одного, бо повітря було наповнене запахом, інтенсивнішим, ніж якби його видавала одна тварина. Мелех з тугою подивився на свого коня. До сідла був прикріплений великий мушкет з новим типом замка, не ґнотовим чи колісним, а крем'яним. Шкода...
Він почав повзти до кущів позаду себе. Але тут пролунав ще один постріл, надзвичайно гучний, і куля встромилася прямо під боком козака.
– Не намагайся втекти! — крикнув хрипкий, низький голос. — Тобі нікуди йти! Я бачу тебе краще, ніж ти власні пальці.
"Завжди є куди втекти, – промайнуло в голові Павла, – навіть на той світ".
– Хто ви такі?
– А звідки ти взяв, що нас більше за одного?
– Дотумкав! Бо ти сам не посмієш зі мною зв'язуватися! — гордовито відповів Мелех. – Тобі довелося б вистрілити мені в спину, щоб я тебе голими руками не розірвав!
– А ти крутий! – засміявся чоловік. – Але маєш рацію. Я сам тебе не спіймав. Тебе з усіх боків слідкує точний ствол. Тож викинь своє залізо і самопал. А потім вставай.
Мелех засміявся, хоча горло його стиснуло від гніву та страху.
– Мені встати, щоб тобі було легше вліпити кулю?
– Я можу це зробити будь-коли! – нападник втратив терпіння. – Роби, як я кажу.
Павло слухняно кинув шаблю вбік, за нею пістоль, а потім повільно почав підніматися. Він подивився вниз. У його хайдаверах, прямо біля стегна, була дірка. Мабуть, гучний звук був від двох пострілів одночасно. У бур'янах почувся шелест, і на дорогу вийшов могутній чоловік у синій куртці, поверх якої він носив драгунський колет. З кривою посмішкою він подивився на полоненого.
– А ти розсудливий, – сказав він.
Павло не відповів. Він дивився на солдата, розмірковуючи, чого той може від нього хотіти. Зрештою, здалеку було очевидно, що самотній мандрівник не мав жодного багатства, вартого грабунку, хіба що досконалий мушкет та чудова шабля. Але цьому чоловікові не потрібна була зброя. У руці він тримав самопал, який був не гірший, а на поясі висіла гарна черкеска з головнею, прикрашеною великим малахітовим навершшям та срібною гардою.
– Так куди це ви націлилися, пане Мелех? – спитав чоловік.
Павло здригнувся. Звідки цей солдат знає його ім'я? Що це означає? Це не була випадкова засідка, він не потрапив до рук мародерів чи бандитів, як банда Скапуляра.
– Подорожую, – сміливо відповів він. – Я вільний козак, мені не потрібно відповідати жодним волоцюгам.
– Уважай за тим, що кажеш, – прошипів чоловік у колеті. – Я можу і крізь вуха пропустити, але мої товариші можуть бути не такими розуміючими. Хтось із них вистрілить тобі в голову або між лопаток, і на цьому наше знайомство закінчиться.
Павло примружив очі.
– Вони точно нічого не зроблять без твого наказу, – тихо сказав він. – Це твої пси, а ти їхній господар. І ти маєш взяти мене живим. Це був твій наказ.
– Мені казали, що ти розумний. – Нападник кивнув. – Але не розраховуй, що ми залишимо тебе живим будь-якою ціною. Якщо почнеш смикатися, помреш. Розумієш?
– Розумію. – Павло повернув голову до свого коня. Той, опустивши голову, намагався гризти сухі травинки. – Як розумію, зараз відправимося у далеку подорож?
– Для когось далеко, для когось близько. Не дивись так на лошака, на своєму не поїдеш, ми не знаємо, яких трюків його навчили, а я не маю бажання закінчити життя на дорозі зі слідами підкови на потилиці.
– А я можу хоча б флягу з трав'яною горілкою взяти? Відчуваю, що мене починає трясти, я повинен підкріпитися.
Керівник нападників коротко засміявся.
– Можеш лікуватися. Стій! – зупинив він козака, який уже рушив у бік коня. – Борис[1] її потім принесе.
Мелех зупинився на половині кроку, його плечі трохи опустилися.
– Не вдалася хитрість, пане Мелех? – запитав злісно драгун.
Павло обернувся, розвівши безпорадно руки…
І раптом продовжив рух, крутнувся, як дзиґа. Широкі хайдавери зашуміли, сорочка надулася на грудях. Перш ніж здивований могутній чоловік встиг щось зробити, козак опинився за його спиною, блиснуло коротке лезо ножа, закріпленого на шкіряній петлі і досі прихованого в складках штанів. Як же Павло був у цю мить вдячний Крусі за те, що вона вшила ремінь і показала, як вивільняти лезо, використовуючи саме такий обертовий рух. Лезо притулилося до горла супротивника, Мелех підбив тому коліна і потягнув на себе, падаючи так, щоб якомога більше сховатися під його тілом. А той, чорт забирай, був важкий, аж дух з грудей вибило.
— Якщо хтось вистрілить, — вигукнув Павло приглушеним голосом, — я переріжу горло вашому отаману!
— Не будь дурнем, — процідив командир нападників. Хоча його голос був цілком спокійним, але Мелех відчував його сильне серцебиття.
"Кожен боїться", – згадав він слова брата, вимовлені колись, коли допитували особливо впертого татарина. "Страх забирає сили у кожного, але деякі вміють контролювати його краще за інших, і саме їх можна назвати справжніми молодцями".
Цей солдат чудово контролював свій страх.
– Тобі буде вигідним померти зараз і відразу? Перш ніж дізнатися, чого від тебе хочуть?
– Краще смерть, ніж тортури, – відрізав козак.
– Навіть тортури не завжди означають кінець життя.
– Скажи, хто вас на мене наслав, тоді, можливо, я тебе і не заріжу.
– Можливо? – змушено засміявся полонений.
– Якщо я вирішу, що ти брешеш, я переріжу тобі горло, і нехай мене застрілять. Мені все одно.
Драгун вагався хвилину.
– Хай буде так, – сказав він. – Я скажу. Сам Хміль послав нас, щоб ми привели тебе до нього.
Павло Мелех на мить затамував подих.
– А що ти маєш на підтвердження своїх слів?
– Залізні листи, видані в Білій Церкві, підписані його рукою. Ти думаєш, що в країні, охопленій пожежею, невеликий загін зміг би дістатися сюди без вагомих документів?
Павло деякий час розмірковував. Чоловік все більше тиснув на нього – ще трохи, і в очах почне темніти.
– Де ці перепустки?
– У сідельній сумці. Гей, Боря! – гукнув драгун. – Візьми лист гетьмана і покажи цьому невіруючому! Тільки без хитрощів, бо він розріже мені горло, як півню!
За мить до лежачих підійшов кремезний козак у чоботях до колін, знятих з якогось німецького найманця. Повільно, не роблячи різких рухів, він нахилився і показав Павлу перепустку, заповнену рівним, красивим почерком і скріплену гетьманською печаткою.
– Читати вмієш? – запитав командир нападників.
– Вмію, вмію, – пробурмотів Мелех. – Та це неважливо. Я впізнаю печатку і підпис.
Він відпустив драгуна, скинув його з себе і глибоко вдихнув повітря.
Козак не чинив опору, коли йому зв'язували руки і, навчені досвідом, обмацували в пошуках прихованої зброї.
□□□
Параска вилила воду з відра на суху землю перед ґанком. Починало вже холоднішати, але небо не дарувало землі дощу. Вона повернулася, щоб увійти назад до хати, коли її погляд впав на крихітну рослинку, що росла точно посередині калюжі. Стара жінка зітхнула, нахилилася і вирвала її.
Вовча ягода. Якщо її залишити, вона скоро захопить весь город. Вперта рослина. Останнім часом вона завжди з'являлася в одному і тому ж місці... У місці, де впав той проклятий вовк, який намагався вбити Маріку і загризти дитину. Казали, що кров народу вовків є могутньою і має чарівні властивості. Ця рослина була, мабуть, найкращим прикладом цього, адже Параска ніколи раніше не зустрічала такої рослини в ближніх і далеких околицях. Знахарки використовували її для різних цілей, як лікувальних, так і протилежних. Вовча ягода — це завжди небезпечна річ. І було б краще, якби Маріка її не бачила. Навіщо дівчині нагадувати про погані часи. Вона ледь-ледь налагодила стосунки з Сергієм, ледь-ледь прив'язалася серцем до нового життя, встигла трохи насолодитися поверненням доньки... Вона заслужила на трохи спокою.
Мудрі люди кажуть, що вовки завжди вимагають свого, не прощають кривд, не відступають від помсти. І ці їхні закони ніби взяті з найдавніших часів, коли люди не знали християнської любові, коли за кров завжди платили кров'ю, без жалю і милосердя. А ця рослина, народжена з крові зарубаного вовка, ніби кричала, що все це правда.
Десь там, у широкому світі вирувала війна. З сусідніх сіл, мабуть, усі чоловіки, здатні носити зброю, збігли до Хмельницького. Залишилося трохи старих, щоб допомагати жінкам, трохи підлітків.